УКРАЇНСЬКІ ДОПОМІЖНІ ХВОРМУНКИ

 
 

УКРАЇНСЬКІ ДОПОМІЖНІ ХВОРМУНКИ

УКРАЇНСЬКІ ДОПОМІЖНІ ХВОРМУНКИ ЗБРОЙНИХ СИЛ НІМЕЧЧИНИ В КИЄВІ 1941 – 1943 рр.:



Іван Дерейко
(Київ)

УКРАЇНСЬКІ ДОПОМІЖНІ ХВОРМУНКИ ЗБРОЙНИХ СИЛ НІМЕЧЧИНИ В КИЄВІ 1941 – 1943 рр.: СТРУКТУРА, ЧИСЕЛЬНІСТЬ, ДІЯЛЬНІСТЬ


Dereiko I. Ukrainian units of German Armed Forces in Kyiv in 1941-1943: structure, quantity, activities.The article describes the history of appearing and functioning of Ukrainian units of German Police, SD and Wehrmacht in Kyiv under occupation. These units made a largest part of armed forces around the city. They were carrying main weight in performing guard and police
functions in the region, supporting occupation regime, which couldn’t do it by itself because of lack of personnel. Structure, armaments, subordination and activities of Ukrainian units, those completing and supplying principles, motivation of regular volunteers are also studied. Units’ operating outside of Kyiv in the last period of war and those soldiers’ postwar fate is overviewed.

19 вересня 1941 р. німецькі війська вступили в Київ. На цей час структуру окупаційної администрації країни – Райхскомисарияту “Україна” – вже було охвиційно затверджено декретом Гuтлера від 20 серпня 1941 р. В декреті визначали майбутні кордони й административний поділ РКУ, було обумовлено сфери діяльности присутніх тут інституцій Райху. А 28-29 серпня тилові установи вермахту передали під владу адміністрації Ериха Коха перші українські землі. Своєю штаб-квартирою, й одночасно столицею РКУ, Кох обрав місто Рівне. Такий вибір було продиктовано тим, що штаб треба було розмістити негайно, при чому так, щоб він стояв на важливій транспортній артерії – старій Берест-Литовській соші, що сполучає два великі транспортні вузли країни – Київ та Львів. Окупаційна адміністрація повинна була перебувати в порівняно невеликому і спокійному містечку. Враховуючи серію вибухів і пожеж на Хрещатику у вересні-листопаді 1941 р., остання думка виявилася доволі слушною. Тому саме в Рівному розмістилися основні владні інституції Райхскомісаріяту – штаб самого Коха, німецький суд, Центральний Емісійний банк України, штаб головного інтендантства й господарче управління групи армій “Південь”, штаб начальника тилових частин Вермахту в Україні тощо. Києву офіційно було відведено лише ролю центру одного з шести Генеральних Округів (Generalbezirke), на які поділявся РКУ. Але реально його значення, як великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України, було набагато більшим. Для вермахту “Київ являв собою важливий стратегічний центер, в якому перегруповували частини, що прибули з Польщі та Румунії, й підготова їх до наступу в напрямку Кавказу й Каспійського моря”1 (особливо у 1942–1943 рр., коли зони найбільшої бойової активности вермахту змістилась на південь). В столиці УРСР розмістили й центер відправи до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення. Зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у протипартизанській боротьбі як у межах України, так і на території сусідньої Білоруси. Саме тому
Київ став одним із центрів формунку допоміжних частин із місцевого українського населення і військових полонеників.
На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жадної можливости створити українських збройних формувань2. Проце сам Гuтлер на нараді найвищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: “Навіть якщо спочатку може здатися легким залучити будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги – це все неправильно!.. Тільки німцеві дозволено носити зброю, а не слов’янинові, не чехові, не козакові й не українцеві!” 3. Проте практика доводила своє – мобілізаційні резерви Німеччини та її союзників не йшли ні в яке порівняння з країнами Антигитлерівської коаліції, а потреба залучати місцевого населення принаймні до поліційних формовань в окупованих зонах, не викликало сумніву навіть у найфанатичніших нацистів із функційників НСДАП, що власне й займали керівні посади в окупаційній адміністрації. Весь апарат РКУ в момент свого найбільшого розвитку на січень 1943 р. складав всього 25 тисяч осіб – за 17 мільйонів місцевого населення, що перебувало в зоні управління цивільної адміністрації4. Ситуація була вкрай нестабільною, а, внаслідок одверто злочинних цілей і методів діяльности, ще й гіршала з кожним днем.
В результаті, вже на листопад-грудень 1941 р. перед каральними інституціями РКУ постала проблема заповнити брак резервів представниками місцевого населення – навіть проти волі ф'юрера й попри допомогу у здійснинах окупаційної політики з боку вермахту – надавати
підрозділи фельджандармерії, кілька охоронних дивізій (№№ 444,213, 454, потім ще 403) і полків (№№ 4, 46, 57)5 та військ союзників (угорців і словаків). Разом із тим, загострювалася проблема відносин з українськими формуваннями, що виникали без участи німців – створеними від обох відгалузок ОУН органами “народної міліції” чи поліції, які, на перший погляд, ворожими до окупантів не були, але після подій 30 червня 1941 р. у Львові, не могли вважатися й за лояльні. Безпосередньо в Києві перші поліційні установи створили представники ОУН-М, що приїхали сюди вже 21 вересня 1941 р. з Житомира в групі 18 “козаків” Богдана Коника. Через два дні їм на допомогу прибула ще “Козацька сотня” поручника Івана Кедюлига, яка розмістилась на Подолі, по вулиці Покровській, 4. А 29 вересня безбудь-якої участи окупантів почав свою роботу штаб, т. зв. Команда Української поліції м. Києва під керівництвом поручника Андрія Орлика 6. Саме в цей час до міста прибуває і т. зв. Буковинський Курінь, організований провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським (“Василь”), і займає будівлю НКВС на Короленка, 157. Таким чином, чисельність, по суті, непідконтрольних нацистам українських воєнізованих формовань у столиці сягнула півтори тисячі осіб. Командування вермахту жадних перешкод у цьому не робило, скоріше навпаки, військові були задоволені з того, що їх позбавляють необхідності облаш-товувати все своїми силами. Але з точки зору окупаційної адміністрації такий стан речей був неприйнятним. 29 жовтня 1941 р., з прибуттям до міста команди німецької охоронної поліції (Schutzpolizei, далі – за німецьким скороченням – шупо) і СД, будь-які спроби націоналістів до самоврядування припинились. 6 листопада 1941 р. нарешті надійшов наказ Райхсфюрера СС і Шефанімецької поліції Г. Гімлера (далі – РФ СС), який визначав цілі і методи формування місцевої міліції в “Східних областях”. Українські формування отримали назву “Schutzmannschaft” (скор. – шума), тобто“охоронні підрозділи”, і були підпорядкована німецькій поліції порядку(Ordnundspolizei, скор. – орпо) і шупо. У відповідності з цим наказом Команду Української поліції перейменовано у Штаб Української охоронної поліції (УОП), змінено його командування (комендантом УОП стає курінний Григорій Захвалинський). Українці продовжили розвивати організацію поліції – місто було розбите на дванадцять районів, в яких влаштовано станиці УОП, сформовано Водну поліцію,організовано відновлювальні роботи. Було створено пожежну охорону(Feuerschutzmannschaft) для боротьби з поширенням пожежі на підірваному радянськими диверсантами Хрещатику8. Проте побутові умови, в яких жили працівники УОП, були дуже скрутними. Централізованого постачання продуктами не було, тож доводилось розсилати команди для збору харчів по навколишніх селах. Поліцаї не отримували жодної платні – їм просто записували трудодні. Основною проблемою німецької поліції в цей час стало розміщення величезної кількості військовополонених з Київського "казана" (передбачена нацистами кількість складала 350 тисяч осіб, тоді як реально потрапили в полон до 665 тис. вояків РСЧА). В самому місті було організовано чотири табори військовополонених: Дарницький, Сирецький, на вул. Керосинній (нині Шолуденка) і на Інститутській. Облаштунком і, початково, охороною таборів займалися німці, а конвоювати червоноармійців в табори і на роботи в місті часто доводилось і працівникам УОП. Як і значна частина буковинців, не зайнятих в поліції,червоноармійці займались розчисткою завалів на Хрещатику і в сусідніх районах, але перебували у жахливих побутових умовах, що вклю-чало як погане харчування, так і жорстокість охорони. Щоб дати поло-неним-українцям якийсь вихід із становища, УОП 5 листопада 1941 р.провела набір добровольців у створюваний в цей час Окремий охоронний батальйон при УОП в таборі на Керосинній 9. Для допомоги тим, хто лишився в таборах, в кінці жовтня організовано діяльність Українського Червоного Хреста і “Взаємодопомоги”, проведено акцію “Брати – братам” із збору пожертв на їх користь. Але вже 10 грудня 1941 р. діяльність цих організацій була заборонена окупантами 10.
Тим часом, у грудні 1941 р. німецька шупо повністю перейняла контроль над УОП, яка остаточно втратила самостійний характер, і відтоді перебувала під безпосереднім керівництвом введених до її складу німецьких офіцерів11. Для остаточного встановлення окупаційного режиму в Києві, в листопаді-грудні поліція безпеки (Sicherheitspolizei, зіпо) і СД, розташованих на Короленка, 33 (нині Володимирська), провели серію арештів представників ОУН і українських установ, в тому числі на початку лютого заарештовано і розстріляно в Бабиному Яру велику групу поліцаїв. Після “перехідної доби”, в Києві наставав “новий порядок”. Наприкінці листопада 1941 р., в підпорядкування німецької охоронної поліції перейшов і перший із створених в Києві батальйонів шуцманшафту. До 20 грудня 1941 р. завершили формування частини, що складалась з трьох сотень (рот) по три чоти (взводи), загальною чисельністю близько 250 осіб. Основну масу особового складу становили члени розформованого нацистами Буковинського куреня, та 40 колишніх військовополонених з табору на Керосинній. За відсутністю єдиної уніформи приналежність до нової військової частини позначалась тільки пов’язкою на лівому рукаві із написом “шуцман”. На озброєнніу шуцманів перебували радянські гвинтівки Мосина, боєкомплект дояких видавався тільки на час перебування в караулі. Командиром батальйону був німецький офіцер, сотнями командували буковинці. В січні 1942 р. поліцаям видали посвідчення і встановили заробітну платню (30 райхсмарок, тобто 300 окупаційних карбованців), почали видавати продовольчий пайок за нормою вермахту. Шуцмани отримали певні пільги: безкоштовний проїзд трамваєм, можливість винаймати квартиру за півціни (решту сплачувала міська управа), право безперешкодного пересуву містом. Більшість вояків, перш за, все не кияни, жили вказармі на розі вулиць Інститутської і Німецької (Р. Люксембург, нині – Липська) 12. Основним завданням батальйону була охорона від диверсій важливих об’єктів: заводів, фабрик, млинів тощо, а також музею Шевченка. Кілька разів спільно з німецькими частинами, шуцмани брали участь в облавах на євреїв і осіб без документів, після чого перших відправляли до єврейського відділення табору на Керосинній, а решту –здебільшого в управління праці (Arbeitsamt Kiew) на примусові роботи. Підозрілі люди і комуністи передавались в СД. Як свідчать архівні джерела, масових арештів єврейського населення батальйон не проводив, шуцмани здебільшого затримували тих, хто переховувався від німців, і не попав під їхні “акції”. Не брали вони участи й у масових розстрілах у Бабинім Яру, здійснених Айнзатцкомандами СД, проте, за свідченням одного з колишніх шуцманів батальйону, кілька разів конвоювали туди колони євреїв з Керосинної 13. Крім того, окремим сотням батальйону довелося тричі виїжджати в Броварський і Бориспільський райони, де, за повідомленнями сільських старост, з’являлись партизани. Проте до значних боїв, чи навіть сутичок, тоді ще справа не доходила – партизанський рух в Україні напочатку 1942 р. був ще занадто слабким 14. Наприкінці зими – навесні 1942 р. в Україні розпочалося створення окремих батальйонів шума, придатних вже не тільки для охоронних цілей, а й для активної контрпартизанської діяльности. Вже28 лютого 1942 р. командування шупо запропонувало шуцманам київського батальйону при УОП підписати контракт на 2 роки служби в регулярній німецькій частині, пообіцявши утримання на рівні солдата німецького війська. З всього особового складу на таку пропозицію не погодилися тільки 10 осіб, яких в той же день відправили до Дарницького концтабору15. Решта ж, згідно з розпорядиною командувача шупо Київської генеральної округи генерала-лейтенанта Шеєра, стали основою для формунку двох батальйонів шуцманшафту – 114-го і 115-го, а пізніше – і 118-го. В районних центрах (гебитах) округи сформували 113, 116, 117, 119, 120 батальйони. Загальна чисельність воєнізованих частин поліції в Київській генеральній окрузі складала більш як 6 тис. осіб. З них близько 1 тис. були німці, ще 200 – прибалтійські фолькс-дойче, решта – близько 5 тис. – українці 16. 114-ий батальйон формувався в Києві з поліцаїв місцевої поліції, добровольців-військовополонених і мобілізованої на роботи молоди навесні 1942 р. Військовополонених набирали в київських таборах, атакож в “українському” відділенні концтабору в м. Вустрав. Технологія добору була простою. Серед наявних українців, чи тих, хто себе так назвав в надії вирватись із табору, відбирали фізично здорових, яким оголошували, що вони служитимуть у військовій частині, після чого питали, хто незгоден і хоче залишитись у таборі. Вибір був здебільшого однозначний. Мобілізовану молодь при медогляді в реєстраційному центрі на Великій Підвальній, поділяли на дві категорії (1-шуі 2-гу, відповідно – придатних і непридатних до військової служби). Тим, хто потрапив до першої категорії, “ненав’язливо” пропонувалийти на службу в “німецьку армію”, і служити в Україні, або ж їхати на роботу в Німеччину. Тут також, зазвичай, обирали перше. В дану категорію часто потрапляли і відпущені з таборів військовополонені, зареєстровані на батьківщині як такі, що мали військову підготову. Групи поліцаїв індивідуальної служби сюди прямували за якісь провини, для виправи у важких умовах військової муштри (порівняно з роботою в рідному селі і проживанням у себе вдома). Казарми шуцманів 114-го батальйону знаходилися в будинку школи № 33 по вулиці Саксаганського, 36, а його німецький штаб займав будинок по вул. Короленка, 79. 115-ий батальйон, сформований на базі вищезгаданого батальйону при УОП, складався переважно з буковинців, разом з невеликою кількістю колишніх військовополонених. Його казарми знаходилися по вул. Левашовській, 7а. Обидва батальйони отримали переважно литовські, а пізніше – німецькі однострої (останні – старі мундири шупо зеленого кольору – видані всім воякам батальйонів шума на початку 1943 р.). Знаків розрізнення шуцмани не носили, лише спочатку певний час практикувалось носіння білих пов’язок на лівому рукаві із особистим порядковим номером. Носіння національних відзнак практикувалось рідко, і безпосередньо залежало від ліберальности німецького командира. Звання надавали аналогічні німецьким в шупо (шуцман, вахмайстер, обервах-майстер, і так далі - до майстера, від лейтенанта – як у Вермахті, тільки з доданням приналежності, напр., “лейтенант охоронної поліції”). Паралельно також називали посаду в батальйоні, часто в двох варіянтах – німецькому (шупо) і українському (капрал – ройовий, фельдфебель – бунчужний, цугфюрер – чотовий, компаніфюрер – сотник, батальйонз-фюрер – курінний). Від останнього залежала заробітна платня, встановлена наказом РФ СС від 29 травня 1942 р., що становила від 24 райхсмарок для шуцмана до 99 марок для курінного. Платня видавалась тричі на місяць (кожні 10 днів), в рахунок утримання входила також уніформа (один комплект на рік), і щоденні продуктові пайки. Одружені, на додачу до цього, отримували ще й гроші на утримування сім’ї в розмірі від 125% зарплатні для рядового (тобто, в сумі з зарплатнею – 54 райхсмарки), до 45% для курінного (в сумі 144 райхсмарки), а також продуктові картки. Існувала також схема пенсійного забезпечення шуцманів, що зазнали каліцтва на службі, і сімей загиблих 17. Найцікавіше те, що дана система зазвичай чітко працювала, тому при визначенні мотивів служби українців у поліції дуже важливо враховувати матеріяльні стимули.Керівні кадри шуцбатальйону складали від 12 до 30 німців з шупо, жандармерії чи вермахту, які займали всі офіцерські посади до командира рою включно. Поряд з ними існували українські командири, які виконували ролю заступників німецьких офіцерів, і мали вкрай обмежену владу над частиною. Це відображалось і в зарплатні – наприклад, український начальник штабу 118-го шуцбатальйону отримував 30 марок і виконував ролю завгоспа, тоді як німецький – 200 марок, і планував операції 18. Шуцмани займалися в основному охороною важливих об’єктів, кількість яких зростала з введенням в дію нових підприємств і установ, вільні від калавуру виконували господарчу роботу чи прахтикувалися військовою підготовою і муштрою. Иноді траплялись виїзди безпосередньо в зону дій партизанських загонів, здебільшого в супроводі німецьких підрозділів армії чи поліції, рідше – самотужки. Останнє часом не віщувало нічого доброго. Так, шуцмани 119-го батальйону, дислокованого в Кременчуку, при виїзді “на партизани” замість розшуку останніх, влаштували гулянку на все село, в яке прибули, після цього на наступний день їх звідти вивезли німці і більше в таких акціях незастосовували. 115-ий і 118-ий батальйони, навпаки, в боях на Київщині довели високу надійність, після чого один за одним їх було спрямовано в зону найбільшої активности партизанів у Білорусь. Остання подія відбулась за таких обставин. У квітні – червні 1942 р. німецька влада провела додаткову “добровільну” мобілізацію молоді Київщини в батальйони шума. На основі отриманого контингенту поповнили до уставної чисельности 115-ий батальйон, при чому з нього було виділено одну сотню як кадрову базу для створення 118-го батальйону. Після цього, 27 серпня 1942 р. 115-ий відправили в Мінськ, а його ролю в Києві почала виконувати нова частина. Але напруженість ситуації в Білорусі змусила на початку 1943 р. відправити туди і 118-ий шуцбатальйон, залишивши Київ на вояків 114-гоі міську поліцію. Одночасно здійснювали набір поповнення до своїх рядів й инші силові установи Райху, присутні в місті. Особливу активність розгорнули тилові управи вермахту, які організували кілька шкіл для підготови т. зв. гіваманів (скор. від Hilfswachmannschaft, “допоміжнаохорона”). Ці школи містились в старих казармах на Брест-Литовському шосе (тоді – Ровноверштрасе, зараз – проспект Перемоги), на Подолі, Святошині, Печерську, в Борисполі. Навчання тривало, зазвичай, лише кілька тижнів (максимум – місяць), після чого добровольців одягали в німецьку уніформу, озброювали німецькою зброєю, і в складі “українських компаній” (рот) придавали німецьким охоронним частинам (1–2 роти на батальйон), або комендатурам 19. З агітаційною метою вербування в підрозділи гіва відбувались під гаслами створення “козацьких сотень” і “української добровольчої армії”, тому населення їх (“козаків”) чітко відрізняло від шуцманів (або “жандармів”) з батальйонів шума, і від звичайних поліцаїв. Серед двох останніх, до речі, теж не було великої єдности – “батальйонники” вважали себе солдатами, на відміну від “чорної поліції”, яку зневажливо називали “воронами” або “чорногузами” (через чорну уніформу в Schuma-Einzeldienst).
Підрозділи гіва, разом з частинами, до яких були придані, здебільшого охороняли табори військовополонених, мости, склади і т. ин. Відомі також випадки творення батальйонів гіва, які були не постійними частинами, а перехідним етапом перед їх переформуванням у боєздатніші частини. В травні 1942 р. з випуску Печерської школи гіва сформували два українські охоронні батальйони № 17 і 18. Батальйони формували поспіхом, були слабо підготовані, бо добровольці встигли провчитись в школі лише тиждень. Більшість вояків становили юнаки, що не служили в армії (наймолодшим виповнилось 14 років), мобілізовані місцевими комендатурами по селах Київської області. В кінці травня обидві частини, які нараховували менш ніж по двісті чоловік кожна, були переведені в розпорядження керівника СС і поліції міста Сталіно. Там їх було перетворено на 157-ий і 158-ий батальйони шуцманшафту, і дислоковано в самому Сталіно (157-ий), і в Макіївці (158-ий) 20. Аналогічні охоронні і робочі команди входили і в німецьку залізничну охорону (Bahnshutz). Зазвичай, такі формування були двох типів – у вигляді підрозділу цивільної поліції, і військова частина. В рамках теми дослідження, нас цікавлять власне останні, тому звернемо увагу, наприклад, на 502-ий батальйон залізничної охорони, що ніс службу в Києві, Борисполі і Фастові. Батальйон початково був німецьким, але його роти поповнювалися групами добровольців – гіваманів. Наприклад, у 6-ій роті поряд з 30 німцями служили 40 добровольців. Як і вищеописані вояки, волонтери перебували на утриманні на рівні своїх німецьких колег, і носили німецьку уніформу, тільки зі знаками розпізнавання Східних військ (Osttruppen): погони з червоною окантовкою і специфічний знак на грудях, замість вермахтівського орла, – свастика на фоні двох поздовжніх стрічок 21. Створювали місцеві формування і органи СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити “порядок” на окупованій території повинна була превентивна діяльність Айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які, за домовленістю з армією, повинні були очистити терен від “небезпечних елементів” та придушити партизанський рух в зародку. Дані групи формувались в травні 1941 р. з офіцерів різних управ СС. За встановленою Гімлером пропорцією, на 1000 членів айнзатцгрупи включали 30-35 офіцерів СД, 40-50 працівників крипо, 130 працівників орпо, 100 гестапівців і 350 салдатів підрозділу “Мертва голова” або військ СС. Решту складали 150 шоферів і механиків, кілька перекладачів, телеграфістів, радистів і клерків, 10-15 працівниць борделю, а також до 80 осіб місцевої допоміжної поліції 22. Айнзатцгрупи поділялись на айнзатцкоманди, а ті, якщо потрібно, на зондеркоманди. На території України діяли дві з чотирьох груп – С і D, чисельністю, відповідно, 750 і 600 осіб. Антипартизанської функції вони невиконали, натомість майже повністю зосередившись на винищенні мирного населення, передусім єврейського. Їх політичне значення виявилось прямо протилежним до задуманого – замість пацифікації регіону вони викликали у населення побоювання за власне життя і недовіру до нацистського режиму вже на першому етапі окупації. Брали участь у діях Айнзатцгруп і підрозділи допоміжної поліції. Тільки набирали їх переважно не з місцевих жителів, а з військовополонених, і не мали жодного стосунку до української поліції РКУ. Так, наприклад, в розстрілах мирного населення в Бабиному Яру були задіяні три військовополонені, що входили до складу зондеркоманди 4а: Єгор Устинов, Никифор Юшков, Венедикт Баранов. Після ротації штату Айнзатцгруп у кінці 1941 р. всі вони були звільнені зі служби і залишились у Києві. Вони працювали, відповідно, столяром, фарбарем, і тільки останній пішов в шума (в команду пожежної охорони)23. У випадку використання місцевих частин для масових розстрілів, їм відводилась роля зовнішньої охорони території. Знищення людей проводили безпосередньо есесівці. В 1942 р. служби поліції безпеки і СД РКУ постали перед проблемою необхідності створення власних допоміжних формувань. Спочатку для оперативних дій, проведення облав іарештів, охорони конц-таборів і тюрем керівництво СД просило надати необхідні сили в орпо.Але навесні 1942 р. під егідою поліції безпеки почали створюватисьокремі частини шума (Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei). Першимукраїнським батальйоном СД став створений у березні 1942 р. в Києві23-ий шуцбатальйон поліції безпеки. Батальйон суттєво відрізнявся відінших частин шума приналежністю до СД. Набирався він також з мобі-лізованих на роботи юнаків 1-ої категорії, але передусім із немісцевих,переважно жителів Полтавської області. Тому, попри формування вКиєві, він був відомий як Полтавський батальйон. Чисельність частинибула вищою за їй подібні і становила 700 осіб. Батальйон був сформо-ваний у менші підрозділи (5, згодом 7 рот по 100 осіб). В кожній ротівиділили “ударне відділення”, а також “зондерцуг” (спеціальнийвзвод) із фольксдойчів батальйонного підпорядкування. Командування частини було унітарним (без дублювання німецьких офіцерів українцями), і формувалось з офіцерів СС. Підпорядкову-валась вона безпосередньо керівництву зіпо і СД на Короленка, 33.Зарплатня вояків була аналогічна иншим шума – 24 марки для рядово-го, але зростала майже вдвічі при участі в бойових операціях. Одност-рої батальйону були чорного кольору без особливих відзнак, на зразокУОП – вочевидь, щоб не виділятись з маси цивільної поліції. На озбро-єнні перебували трофейні радянські гвинтівки, автомати, ручні і стан-кові кулемети, легка артилерія і міномети.Розміщувався батальйон по вулиці Мельникова, 48, тут же зна-ходилася і школа СД. Як свідчать радянські джерела, “в школі викла-дались загальновійськові предмети, вивчались всі види зброї і спеціа-льні предмети з розвідки, як на окупованій німцями території, так і втилу Червоної Армії. Слухачі школи виходили з широкими знаннямизагальновійськового і спеціального диверсійно-розвідувального напря-мку”24. (Наперед зазначимо, що диверсійна підготовка шуцманам бата-льйону в подальшому так і не знадобилась). Крім військової підготов-ки, батальйон займався охороною концтаборів на Сирці і на Мишолов-ці, конвоюванням в’язнів, караульною службою, в тому числі і на Короленка, 33, проводив облави спільно з німецькою поліцією. Іноді ви-конував зовсім несподівані завдання – наприклад, охорона барж з хлі-бом, що пливли по Десні. З весни 1943 р. роти 23-го батальйону берутьактивну участь у боротьбі з партизанським рухом на Київщині. У вере-сні 1943 р. шуцмани евакуювали на Захід “свої” концтабори, а в жовтнічерез Рівне виїхали на боротьбу з партизанами до Білорусі 25В генеральній окрузі Київа на початок 1943 р. діяли сім шуцба-тальйонів: 113-ий (Полтавщина), 114-ий (на формуванні в Києві), 116-ий (Біла Церква), 117-ий (Шпола), 119-ий (Кременчук), 120-ий і 121-ий(Полтавщина). В столиці базується тільки один 114-ий штрафний бата-льйон, до складу якого переводили за дрібні правопорушення поліцаївіндивідуальної служби. На 30 квітня 1943 р. він нараховував всього235 осіб, озброєних гвинтівками і шістьма ручними кулеметами. Осо-бовий склад займався караульною діяльністю та виїжджав на антипар-тизанські акції у навколишні райони.В квітні-червні 1943 р. до міста командування стягнуло залишкирозбитих партизанами на Полтавщині і Сумщині 113-го і 120-го бата-льйонів. Особовий склад передали до 116-го шуцбатальйону, дислокованого в Білій Церкві. Чисельність останнього, таким чином, з близькотрьохсот осіб на початку року до кінця червня сягнула майже шести-сот вояків26. До Білої Церкви передислокували й 121-ий батальйон.З наближенням фронту, у вересні відступив до Умані 119-ий, і вКривий Ріг 117-ий батальйони. Навіть у цій кризовій ситуації німецькавлада здійснила спробу створення ще однієї частини шума – т. зв. опе-ративного батальйону “Київ” (Einsatzbataillon Kiew), на основі переведеного 110-го шуцбатальйону з Житомира, і найнадійніших солдатів зінших частин шума. Проте підрозділ не досяг статутної чисельності.Несподіванкою для німців стало те, що шуцмани, які непогано зареко-мендували у 116-му, 117-му і 119-му батальйонах, при переведенні донової частини, втікали звідти цілими групами. Залишки айнзацбаталь-йону вивели в Лодзь, звідки вояків розподілили по частинах вермахтуна Західному фронті.В жовтні 1943 р., напередодні вступу до міста радянськихвійськ, з Києва в тил виводиться останній в районі міста український114-ий батальйон шуцманшафту. До нього долучили більше сотні пра-цівників міської поліції, довівши чисельність частини до 400 вояків.Подальша доля українських формувань Київської округи узбройних сила райху були доволі різними, але всі вони вписуються в рамки принципу “горе переможеним”. Як уже зазначалося, підрозділигіва просто розбігались при підході ЧА, зокрема, солдати 17-го і 18-гобатальйонів дезертирували ще при відступі зі Сталіно. 114-ий шуцбатальйон було оточено і розбитий радянськими військами неподалік Кам’янця-Подільського 24 березня 1944 р27. 116-ийбатальйон у грудні 1943 р. був виведений в тил і розформований, особовий склад переда-ний у пожежні команди міст Дрезден і Бреслау. Подібна доля спіткалазалишки 119-го шуцбатальйону 28. 117-ий батальйон в червні 1944 р.передали до 3-ої танкової дивізії СС, в складі якої він брав участь в бо-ях з ЧА в районі Варшави. В липні того ж року рештки частини розфо-рмовано і направлено в робочі і пожежні команди Берліна й інших містНімеччини 29.Дещо по іншому завершили шлях 115-ий і 118-ий батальйони,які впродовж тривалого часу брали участь у боях з радянськими парти-занами в Білорусі. В липні 1944 р. на їх основі сформували 2-ий бата-льйон 76-го полку 30-ої дивізії військ СС. Нацисти вирішили викорис-тати дивізію, сформовану з білоруських і українських частин, протифранцузьких партизанів і військ союзників. Однак 27 серпня 1944 р.,по прибутті до Франції, шуцмани 115-го і 118-го батальйонів в повно-му складі переходять на бік повстанців Французької Внутрішньої Ар-мії, а з підходом фронту – стають 2-им Українським батальйоном ім.Т.Г. Шевченка військ Вільної Франції (тут уже знаходився 1-ий Украї-нський батальйон ім. І. Богуна – колишній 102-ий шуцбатальйон) 30.Німецьке командування, боячись повстання всіх українських частин уФранції, роззброїло і направило в концтабір Дахау солдатів 23-го бата-льйону військ СС (колишній батальйон СД з Києва), який в той час пе-ребував в м. Діжон. Проте Третій Райх був вже не в тій ситуації, щоброзкидатись підготовленими вояками. Тому батальйону видали німе-цьку зброю і в жовтні 1944 р. відправили на Східний фронт. Бойовийшлях цієї частини закінчився в складі 3-ої танкової дивізії СС “МертваГолова” в Австрії, де вона вела бої з Червоною Армією до 8 травня1945 р 31.Більшість шуцманів після війни потрапили, зрештою, до рукСМЕРШу і НКВС. Після недовгих допитів колишні поліцаї отрималитерміни покарання від 10 до 25 років, декого розстріляли. Ті добровольці, які дезертирували ще в 1943 р., при мобілізації, здебільшого, по-трапляли до штурмових батальйонів і полків (“штрафбатів”). Цікаво,що значна їх частина, як досвідченіші вояки, зуміла вижити, і навітьотримати бойові ордени за хоробрість в боях. Проте після війни їх че-кала така ж доля, що і тих, хто служив в німецькій армії до кінця. Ви-няток з даної схеми становлять кількасот добровольців українських ба-тальйонів армії де Голля, які, щоб уникнути репатріації, вступили дофранцузького Іноземного легіону 32.Таким чином, у Києві в різний час діяло дев’ять українських шуцбатальйонів, батальйон СД і допоміжні підрозділи вермахту загальною чисельністю до 5 тисяч осіб. Офіційно – це добровольці, хоч реальнопроцес формування таких частин представляв собою мобілізацію. Од-нак, це не враховувалось радянськими каральними органами при вирішенні долі людей після війни. Попри те, що українці складали значнучастку працівників окупаційної адміністрації, проте німецьке керівництво – як цивільне, так і військове – вживало всіх можливих заходівдля позбавленнямісцевих формувань будь-якого національного характеру і перетворення їх на маріонетку. Така система, що не давала доб-ровольцям жодної мотивації до боротьби, крім матеріальної, спричиняла ненадійність і неефективність численних українських підрозділів,особливо задіяних на Західному фронті. Існування місцевих допоміжних частин було вимушеним кроком як для окупантів, що потребувалиживої сили для підтримання тилового забезпечення, так і для рекрутів,що хотіли вижити за екстремальних умов. Вихід із замкненого кола полягав у необхідності прийняття кардинальних політичних рішень усправі співпраці з народами СРСР для досягнення спільних цілей, але він був неприпустимий для ідеологів нацистського Райху.


Примітки

1 Сайер, Ги. Последний солдат Третьего Рейха. – М., 2002. – С. 51.
2 Виняток становили розвідувальні і диверсійні формування, створені під патронатом німецької розвідки (ВВН, ДУН, ПУМА).
3 Цит. за виданням: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов в 8-ми т. – Т.
3. – М., 1989. – С. 567.
4 Dean M. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia
and Ukraine, 1941-44. – N.Y.: St. Martin’s Press, 2000, – S. 106-107.
5 Там само. – C. 29; Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. – В 2-х кн. – Кн. 1. – К., 1985. – С. 122.
6 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України). – Ф. 13. – Спр. 397. – Арк. 29.
7 Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність 1918-1941-1944. – Чернівці, 1995. – С. 84.
8 Малаков Д.В. Київ. 1941 – 1943. Фотоальбом. – К., 2000. – С. 121.
9 ГДА СБ України. – Ф. 5. – Спр. 66434. – Арк. 8 зв., 36.
10 Малаков Д.В. Київ. 1941 – 1943. Фотоальбом. – С. 100.
11 ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 397. – Арк. 25-26.
12 Там само. – Ф. 5. – Спр. 66434. – Арк. 9-11, 23, 34, 36 зв.
13 Там само. – Арк. 19-21, 27-30.
14 Там само. – Арк. 21, 40.
15 Там само. – Арк. 12 зв., 44.
16 Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. – К., 2002 – С. 69. Не враховано СД, пожежну охорону і Schuma-Einzeldienst – “Шуцманшафт індивідуальної служби”, як тепер називали цивільну місцеву поліцію, що не перебувала на казарменому становищі. 17 ГДА СБ України. – Ф. 2. – Оп. 7. – № по оп. 4. – Спр. 44. – Т. 1. – Арк. 78-91.
18 Там само. – Ф. 68. – Спр. 10. – Т. 2. – Арк. 99.
19 Там само. – Ф. 5. – Спр. 58418. – Арк. 18, 44, 90-91.
20 Там само. – Спр. 51268. – Арк. 12-15, 33, 41.
21 Там само. – Спр. 64442. – Арк. 9-11 зв., 22-34.
22 Энциклопедия Третьего Рейха. – М., 1996. – С. 20.
23 ГДА СБ України. – Ф. 2. – Оп. 108. – № по оп. 8. // Переписка бывшего 2 Управления МГБ УССР по объекту «Террор» за 1944 г. – Арк. 161.
24 Там само. – Ф. 5. – Спр. 1737. – Арк. 171.
25 Там само. – Спр. 19288. – Арк. 11-50.
26 Там само. – Спр. 66728. – Арк. 227 (пакет з документами). З 120-го до 116-го батальйонубуло переведено тільки близько 100 солдатів і офіцерів, решта 140 осіб направлені під конвоєм до Німеччини, як ненадійні. (Там само. – Арк. 107
зв., 119).
27 Там само. – Спр. 39578. – Т. 2. – Арк. 280-288.
28 Там само. – Спр. 25523. – Арк. 43.
29 Там само. – Спр. 51131. – Арк. 26-27, 47.
30 Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність... –
С. 158.
31 ГДА СБ України. – Ф. 5. – Спр. 19288. – Арк. 53, 71-72, 77.
32 Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність... –
С. 174-176.


Создан 27 мар 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page