ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ

 
 

ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ

К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Хведько А.В., Хведько Ю.М.



К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А.В., Федько Ю.М.

ДФ Відкритого міжнароднього университету розвитку людини «Україна»

ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ – НАКАЗНИЙ ОТАМАН ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА

Іван Васильович Полтавець-Остряниця (1890-1957) – український військовий і політичний діяч доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. В історію України означеного періоду він увійшов як історична постать, чия діяльність та внесок у справу вітчизняного військового та державного будівництва до сих пір не мають однозначної оцінки серед дослідників.

Нащадок козацького роду, офіцер російської армії в роки Першої світової війни (1914-1918), наказний отаман Вільного козацтва, полковник української армії, Генеральний писар гетьмана та ад’ютант Павла Скоропадського, один із провідних діячів української еміграції, головний претендент на гетьманську булаву – ось неповний список тих посад та титулів, які він отримав протягом свого життєвого шляху. З іншого боку – честолюбний авантюрист, «самостійницький» елемент, великий український ентузіаст, «попихач» генерала П. Скоропадського, переконаний гетьманець, мегаломан, людина «козацької гордості», - характерний набір епітетів, які залишив він про свою неоднозначну діяльність у спадщину нащадкам на сторінках спогадів учасників тих звитяжних подій.

«Іван Полтавець-Остряниця належав до категорії тих небагатьох, – впевнено стверджує сучасний вітчизняний історик Р. Коваль. – Які завдяки своїй творчій любові до України, особистій непересічності, пасіонарності були здатні впливати на хід історії» [1, с.345].

Такі суперечливі та взаємовиключні поняття в оцінці діяльності цієї особистості викликають серед дослідників не тільки певний професійний інтерес, але і одночасно вимагають як певної обережності та уваги в залученні історичних документів та фактів, так і більш об’єктивного, повного та неупередженого їх аналізу та оцінки.

Майбутній отаман народився 26 вересня 1880 року в с. Балаклеї під Смілою (за іншими даними у Суботові Чигиринського повіту Київської губернії)

[1, с.435; 2, с.389]. Його сім'я походила з давнього козацького роду з Кубані. Відомо, що в ранньому віці Іван втратив свого батька, тому вихованням та освітою сина займалась його мати – сільська вчителька [3, с.4].

Гетьман П. Скоропадський (1873-1945) у своїх «Спогадах» вказував, що саме мати Івана Полтавця-Остряниці, яка обожнювала свого сина, зуміла закласти в його дитячій свідомості самоуявлення про свої надзвичайні (геніальні) здібності, які у дорослому віці зробили його людиною «дуже високої думки про себе», «схильної до лестощів», що у житті «часто хотіла грати роль … не по плечу» [4, с.82]. В той же час змалку Іван цікавився історією та культурою України, непогано малював та «володів пером», був чудовим оратором, добре знав і шанував свій козацький родовід, мріяв про військову службу.

Військову освіту він здобув у Єлізаветградському військовому училищі, після закінчення якого певний час служив офіцером у пішому полку на Кубані. Брав участь у Першій світовій війні 1914-1918 рр. «Був видатним офіцером, мав всі ордени, включаючи Георгієвську зброю» [4, с.83].

Лютневу 1917 р. революцію Іван Полтавець-Остряниця зустрів у Петрограді, куди був відряджений до школи панцерних автомобілів. Активно включився до українського військового руху, за що мав неприємності від свого керівництва і вимушений був залишити російську столицю. В цей період остаточно сформувався політичний світогляд І. Полтавця-Остряниці – людини правих політичних поглядів з монархічним ухилом, що стояла на позиціях створення незалежної Української держави.

З поверненням в Україну, як досвідчений фронтовік-офіцер і патріот, активно включився до процесу створення української милітарної сили. Основою майбутньої української армії на думку І. Полтавця-Остряниці повинні були стати загони Вільного козацтва, які в цей період самочинно почали виникати в українських селах і містечках. Свою основну функцію ці формування вбачали в охороні краю від анархії, яка насувалася з фронту. Об’єднані спільним і вмілим керівництвом з єдиного центру, вони могли стати надійним захистом Української Центральної Ради від зазіхань більшовицької Росії.

Як діяча, що займався питанням організації козацького військового руху,



його докооптували до складу Українського генерального військового комітету

(УГВК), який очолював С.В. Петлюра (1879-1926). Проте через свої самостійницькі погляди І. Полтавець-Остряниця так і не знайшов підтримки серед більшості його членів – представників українських соціалістичних партій вороже налаштованих до ідеї створення регулярного українського війська.

Найбільш повно організаторські здібності Івана Васильовича на цьому відповідальному пості проявились під час підготовки та проведення з’їзду Вільного козацтва, що відбувся 3 - 7 жовтня 1917 року в Чигирині. Історичне значення цього з'їзду полягало у тому, що саме на ньому відбулось остаточне організаційне оформлення Вільного козацтва як політичної та військової сили.

На початок жовтня 1917 року до Чигирина прибула тисяча делегатів, що представляли 60 тис. організованих членів Вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані [5, с.102]. Із самого початку роботи з’їзду відчувався вплив самостійницьких партій.

П. Скоропадський стверджував, що саме І. Полтавець-Остряниця був безпосереднім організатором цього з’їзду, до останнього моменту приховуючи від соціалістичного керівництва Центральної Ради день його відкриття, щоб вони не встигли вплинути, або навіть зірвати його роботу [4, с.83].

Яків Водяний, делегат від Смілянщини, згадував, що у Чигирині «звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом «Остряниця» [3, с.5].

Відкриваючи з’їзд, І. Полтавець-Остряниця сформулював його завдання: планомірне творення козацької організації, яка, базуючись на принципах сучасного козацького устрою, переросла б у боєздатне національне військо. З’їзд прийняв «Статут» і «Програму» Вільного козацтва, в яких провідне місце посіли питання державотворення і розбудови національних Збройних Сил.

В останній день роботи з’їзду були проведені вибори керівництва Вільного козацтва – Генеральної козацької ради. Іван Полтавець-Остряниця відмовившись від запропонованої делегатами з’їзду високої посади отамана Вільного козацтва, несподівано висунув на неї кандидатуру командира 1-го Українського корпусу



генерала П. Скоропадського, а почесним отаманом запропонував обрати Голову

Української Центральної Ради професора М. С. Грушевського (1866-1934), після чого їх було вибрано одноголосно [6, с.12].

Цією своєю дією Іван Васильович з одного боку намагався використати популярність М. Грушевського і значно послабити негативний вплив Генерального секретаріату, очолюваного В. Винниченком (1880-1951), на процес організаційного оформлення Вільного козацтва як збройної військової формації українського народу, з іншого – це був перший далекоглядний крок до встановлення міцної влади в Україні в особі майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. У цій ситуації показовим є той факт, що їх виконавець не питав згоди на це ні у жодного з цих діячів, а з генералом П. Скоропадським на той момент не був навіть і знайомий.

Отже, підсумком роботи з’їзду стало обрання Генеральної ради Вільного козацтва. Отаманом усього Вільного козацтва України було обрано П. Скоропадського, наказним отаманом - І. Полтавця-Остряницю, генеральним писарем – В. Кочубея, генеральним обозним – Тонковида, генеральним суддею – М. Левицького, генеральними хорунжими - д-ра І. Луценко, С. Гризла і Шаповала, генеральними осавулами – Шомовського, Шендрика і Кіщанського та ін., у загальній кількості 12 осіб. Організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву [4, с.339; 7, с.294; 8, с.380].

Повідомлення про з’їзд Вільного козацтва в Чигирині та обрання його отаманом Павла Скоропадського в Центральній Раді зустріли неприхильно, проте, як і очікував І. Полтавець-Остряниця, її лідери вимушені були погодитись з цими рішеннями.

10 жовтня 1917 року у Києві відбулась знаменна подія в житті Івана Васильовича, яка вирішила його долю на найближчі роки. У приміщенні Генерального секретаріату Центральної Ради він зустрівся з генералом П. Скоропадським, який перебував там у справах свого корпусу. Саме з цього моменту І. Полтавець-Остряниця стає довіреною особою та надійним помічником майбутнього гетьмана, надає йому посильну допомогу та консультації щодо діяльності УГВК та позиції його членів.



10 листопада 1917 року Іван Полтавець-Остряниця з генеральною старши-

ною переїжджає до встановленого з’їздом місця постою Генеральної козацької ради – містечка Білої Церкви на Київщині. Велика завантаженість П. Скоропадського на той час своїми безпосередніми обов’язками у справі керування корпусом примушує Івана Васильовича безпосередньо взяти до своїх рук справу організації та керівництва Вільного козацтва в Україні.

Завдяки надзвичайній енергійності та організаційним здібностям наказного отамана в короткий термін у Білій Церкві була створена та утримувалась у боєздатному стані козача охоронна сотня, на кошти козаків функціонувала національна бібліотека. І. Полтавець-Остряниця налагодив та підтримував тісні зв’язки з козацькими отаманами та радами з інших місцевостей України, заохочував та допомагав їм у створенні нових козацьких формувань.

Багато зусиль Івана Полтавця-Остряниці та інших членів Генеральної козацької ради було спрямовано на неприпущення розладу у козацькому русі у зв’язку зі створенням Центральною Радою Департаменту Вільного козацтва на чолі з соціал-демократом П. Певним (1888-1957), який намагався переобрати на себе всю повноту влади над козацькими загонами.

Це призвело до загострення стосунків між Генеральною козацькою радою та керівниками Центральної Ради. Для розгону козацької ради Центральна Рада навіть вислала військові відділи, які 4 листопада 1917 року зазнали поразки у сутичці з козаками [5, с.123]. В свою чергу Генеральна старшина Вільного козацтва пригрозила Центральній Раді, що в разі повторення її спроби роззброєння козацьких загонів, вона усіма силами вдарить по Києву.

У листопаді-грудні 1917 року частинам генерала П. Скоропадського вдалося стабілізувати ситуацію на Правобережжі, зупинивши просування збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу на Київ. П. Скоропадський та І. Полтавець-Остряниця вирішили скористатись цими сприятливими обставинами, і, спираючись на війська 1-го Українського корпусу та загони Вільного козацтва, здійснити спробу військового перевороту, підсумком якого повинно було стати усунення від влади Центральну Раду [5, с.123].

Для підготовки перевороту були проведені певні заходи: 10 листопада 1917 року відбувся з’їзд козацької старшини, який вимагав негайного проголо-

шення незалежності України на чолі з гетьманом [9, т.1, с.165]; 15 листопада П. Скоропадський відтягнув свій корпус на лінію Житомир-Вінниця-Жмеринка-Вапнярка; 16 листопада до Білої Церкви переїжджає штаб 1-го Українського корпусу [5, с.122-123].

У планах заколотників передбачалося, що П. Скоропадський має сконцентрувати свій корпус навколо Білої Церкви і поставити під свій контроль всі шляхи сполучення, які ведуть на Київ. Після цього планувалось в ультимативній формі вимагати від Центральної Ради передачі влади командувачу 1-го Українського корпусу.

17 листопада у Козятині відбулась нарада генерала П. Скоропадського з кошовими отаманами Вільного козацтва, на якій було вирішено всіма силами вдарити по збільшовизованих фронтових частинах, що просувались у тил. Передові загони Вільного козацтва після закінчення вдалої операції по роззброєнню більшовиків на ст. Вінниця, розвиваючи свій стратегічний успіх, 8 грудня 1917 року були вже на підступах до Києва [10, с.205-206 ].

Переворот планувалось завершити того ж дня. І. Полтавець-Остряниця навіть підготував текст промови П. Скоропадського, який той мав проголосити перед членами Центральної Ради. Проте, прибувши до Києва, генерал П. Скоропадський в останній момент відмовився від участі у заколоті, мотивуючи це тим, що його треба перенести на сприятливий час [5, с.123]. Мабуть однією з вагомих причин тієї відмови майбутнього гетьмана було і значне перебільшення його помічником загальної чисельності та реальних бойових можливостей Вільних козаків, на допомогу яких розраховували заколотники [4, с.140-141].

Протягом грудня 1917 – квітня 1918 рр. Іван Полтавець-Остряниця майже весь час перебуває з генералом П. Скоропадським. За його наказом організує і проводить зустрічі з представниками різних політичних і військових кіл, виконує різні доручення, здійснює фінансові операції, відповідає за особисту безпеку майбутнього гетьмана, бере безпосередню участь у підготовці та здійсненні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.

У січні 1918 року на чолі невеликого козацького загону робить невдалу спробу в організації захисту Білої Церкви від наступаючих більшовицьких заго-

нів М. Муравйова (1880-1918). Після цього деякий час переховується на конспіративних квартирах від більшовиків.Згодом, для налагодження зв’язків з лідерами кубанського козацтва, за наказом П. Скоропадського виїжджає у відрядження на Кубань [4, с.114].

Зрозуміло, що така людина, як Іван Васильович, завдяки своїй енергійності та активності не могла не привернути увагу і не потрапити у коло зору спецслужб Німеччини та Австро-Угорщини, війська яких згідно Брест-Литовського договору (1918 р.) зайняли територію України.

Так, сучасний дослідник В. Солдатенко, спираючись на архівні джерела, стверджує, що німецька військова контррозвідка у березні-квітні 1918 року «запропонувала відразу трьох претендентів – П. Скоропадського, І. Луценка та І. Полтавця-Остряницю», яких німецьке командування в Україні потенційно могло використати у своїх цілях на роль гетьмана після розгону Центральної Ради [7, с. 515-516]. «Полтавець – політичний авантюрист, готовий на всякі комбінації, якщо це принесе йому користь», - таким чином характеризують його тогочасні документи з архівів німецької військової контррозвідки [11].

29 квітня 1918 року у Києві полковник І. Полтавець-Остряниця на чолі охорони особисто супроводжує П. Скоропадського у приміщення цирку на Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому його було обрано гетьманом України [4, с.155].

За часів Гетьманату 29.04.–14.12. 1918 р. – Генеральний писар Канцелярії Гетьмана [12, с.69]. Цей період життя і діяльності Івана Полтавця-Остряниці в історичній літературі висвітлений дуже слабо. Так, у своїх спогадах командир корпусу Січових стрільців полковник Є. Коновалець (1891-1938) згадував, що під час його переговорів з німецьким командуванням у листопаді 1918 року Іван Васильович Полтавець-Остряниця за наказом гетьмана без успіху намагався налагодити контакти з повстанськими військами Директорії [13, с.304].

Після зречення гетьманом П. Скоропадським влади у грудні 1918 року І. Полтавець-Остряниця виїхав у Німеччину. У 20-ті рр. був членом емігрантсько-

го руху, очолюваного П. Скоропадським. На еміграції між Павлом Скоропад-ським, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та його колиш-

нім адептом виникла незгода у питанні організації та керівництва діяльністю цього руху. Проте остаточно їх шляхи розійшлися у 1932 році.

4 вересня 1920 року в Берліні була відновлена діяльність українського козацтва у формі Українського національного козачого товариства (УНАКОТО), на чолі якого став полковник Іван Полтавець-Остряниця [14, с.167]. З березня 1921 року місцем перебування його штабу стало м. Мюнхен (Баварія).

У Мюнхені він познайомився і підтримував контакт з майбутнім Міністром східних територій фашистської Німеччини А. Розенбергом та з іншими лідерами націонал-соціалізму. Деякий час навіть провів у німецькій в’язниці [15, с. 53].

В той же час І.Полтавець-Остряниця не цурався будь-яких політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. Саме в цей період він підтримує тісні зв’язки з російськими монархічними колами. На думку декотрих істориків саме він приклав багато зусиль до розкладу українського монархічного руху за кордоном.

УНАКОТО, як політична організація, стояла на крайнє правих позиціях, на формування яких був помітний значний вплив ідеології німецького націонал-соціалізму. Мало свій друкований орган – газету «Український Козак» (Мюнхен, 1923-1924), редактором якого був І. Полтавець-Остряниця.

Проте всі намагання голови цієї організації створити козацькі групи у Німеччині протягом 1923-1925 рр. виявились марними. Нечисленні осередки Українського національного козачого товариства діяли головним чином на українських землях (переважно на Волині), окупованих Польщею. На початку 1930-их рр. у зв’язку посиленням польського окупаційного режиму всі вони майже повністю припинили своє існування.

Вже згадуваний у цій статті історик Роман Коваль у своїй книзі «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (Київ, 1998), спираючись на неопубліковані мемуари чекіста П. Пташинського, наводить маловідомі факти з життя козацького отамана того періоду. Згідно цих мемуарів, Іван Полтавець-

Остряниця у 1920-1921 рр. нелегально повернувся до України, сформував партизанський загін та воював проти більшовиків у Холодному Яру [1, с.356-357]. Але ці свідчення не підтверджуються іншими історичними джерелами.

З часом УНАКОТО набирає більш чітких форм. Її голова веде активну дипломатичну та організаційну роботу в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, Німеччині, Великобританії, Естонії, Фінляндії, Ватикані, Болгарії, Марокко. Українське національне козаче товариство на той час організаційно складалось з

8-ми кошів, у яких за перебільшеними даними нараховувалось до 40 тис. осіб. На чолі козацьких формувань стояли відомі українські військові діячі часів Визвольних змагань 1917-1921 рр. – адмірал В. Савченко-Більський, генерал І. Волошин, полковник П. Мінченко, отамани З. Дорошенко, Н. Тадіїв та ін. У козькому русі було чимало і членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) [1, с.360]. Завдяки зусиллям І. Полтавця-Остряниці УНАКОТО була підпорядкована Всеукраїнській націонал-козацькій раді (ВУНКР), до якої входили представники різних кіл української еміграції [1, с. 360].

Підступне вбивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року у Парижі радянським агентом С. Шварцбартом посилило боротьбу за лідерство в лавах українській еміграції. 1 липня 1926 року був виданий Універсал «До українського народу», в якому Іван Полтавець-Остряниця оголошував себе прямим наступником Головного Отамана, Гетьманом і Національним Вождем всієї України [1, с.360]. Але такі амбіційні замашки самопроголошеного гетьмана призвели тільки до кризи та занепаду очолюваної ним організації і, як наслідок, відтоку значної частини її членів. В той же час активність лідера УНАКОТО привертає увагу німецької, польської та радянської спецслужб [15, с.55; 16, с.6; 17, с.223; 18, с.171]. Відбувається помітне його зближення з німецькими колами [18, с.171].

Остання відчайдушна, але безуспішна спроба по відновленню козацької організації у формі Українського національного козацького руху (УНАКОР) була зроблена І. Полтавцем-Остряницєю на початку 1930-х рр. Саме в цей період він висуває з ідею створення груп Вільних козаків в рядах вермахту.

23 травня 1935 року І. Полтавець-Остряниця звертається до А. Гітлера з листом, в якому виступає з пропозицією про готовність надання своєї організації в розпорядження Німеччини на умовах дотримання нею союзницьких щодо України вимог Брест-Литовського мирного договору [15, с.54-55; 16, с.5-6].

На думку дослідника В. Косика саме ця заява голови УНАКОР стала приводом для засудження у квітні 1937 року польським судом у Луцьку групи з 44-х його однопартійців на чолі з І. Волошиним, за звинуваченням у державній зраді [15, с.55]. І хоча цей суд з самого початку і до кінця був інсценований польськими спецслужбами і мав явно виражений провокаційний характер, розповсюдження інформації у польській та міжнародній пресі про «фінансування» Берліном підривної діяльності організації І. Полтавця-Остряниці остаточно підірвало авторитет її лідера в українських еміграційних колах.

В 1942 році Іван Полтавець-Остряниця повністю відійшов від політичної діяльності. Помер у Мюнхені у 1957 році.

Література:

1. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – Київ: «Правда Ярославичів», 1998. – 616 с.

2. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993-1995. - Т. 2. (К - П). – Київ: Ґенеза, 1995 - 440 с

3. Водяний Я. Українське Вільне Козацтво та його з’їзд у Чигирині 3. Х. 1917 // Літопис Червоної Калини. – 1930. – Ч. 10. – С. 4-7.

4. Скоропадський П. Спогади: Кінець 1917 – грудень 1918 рр. / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Ін-т східноєвроп. дослід.; Ін-т ім. В. К. Липинського; Редкол.: Пеленський Я. (гол. ред.) та ін. – Київ; Філадельфія, 1995. – 490 с.

5. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

6. Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917 – 1918 рр. – Біла Церква, 1923. – 29 с.

7. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – Київ: «Либідь», 1999. – 976 с.

8. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. - 4-е вид. змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. У 2 т. – Ужгород, 1923-1930. Т. 1. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1923. – 437, 21 с.

10. Водяний Я. Виступ Вільного Козацтва проти москалів на ст. Вінниці (Уривок спогадів) // За державність. – 1935. - № 5. – С. 202-206.

11. Центральний державний архів вищих органів державної влади і державного управління України (ЦДАВО України). – Ф. 31. - Оп. 1. – Спр.1. – Арк. 67.

12. Монкевич Б. Організація регулярної армії Української Держави 1918 року // Україна в минулому. – Київ: Львів, 1996. – С. 68–111.

13. Коновалець Є.Спомини й уваги // Історія січових стрільців 1917-1919. – Львів, 1937. – С. 287-346.

14. Савчук О. Гетьманський рух у Польщі у 1920-30-і рр. // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського 1873-1945. – Київ: Академпрес, 1993. С. 167-175.

15. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 659 с.

16. Гунчак Т. У мундирах ворога. – Київ: Час України, 1993. – 208 с.

17. Колпакиди А. И., Прохоров Д.П. КГБ: Спецоперации советской разведки. – Москва: «Олипм», «Издательство Астрель», «Издательство АСТ», 2000. – 624 с.

18. Селешко М. У кігтях гестапо. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1996. – 224 с.


Создан 03 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page