ГЕНЕРАЛ ПЕТРО ДЯЧЕНКО - БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

 
 

ГЕНЕРАЛ ПЕТРО ДЯЧЕНКО - БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА




ГЕНЕРАЛ ПЕТРО ДЯЧЕНКО - БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА
Петро Дяченко... В Україні ще поки що не досить відома постать, але це направду легендарна особистість, вояк і патрийот.

У своїй книзі п.н. „Армія без держави. Слава й трагедія вкраїнського повстанського руху. Спогади" (Винипеґ, 1981), отаман Тарас Бульба-Боровець (1908-1981), зокрема, зазначає, що на початку серпня 1941 року „...полковник Дяченко зголосив свою готовість прийняти обов'язки Начальника Штабу УПА..."-„Поліської Січі". Й далі: „...Я знав цю людину тільки з гисторії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку „Чорних Запорожців" Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив польську „Вищу Воєнну Школу".

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-„Північ" Роман Петренко (Татура), „Юрко", „Омелько" (1913-2008) пише у своїх спогадах „За Україну, за її Волю" (т. 27 Літопису УПА, 1997), що після того, як полковник за власним бажанням та з об'єктивних причин, що склалися в „Поліській Січі", - зрезиґнував із посади начштабу, бандерівцям з „ОУН у Володимирі стало відомо, що полк. П. Дяченко хоче нав'язати контакт з УПА... На умовлену зустріч полк. П. Дяченко прибув нашим зв'язком і був надзвичайно втішений, побачивши мене... Виявилось, що він уже давно хотів нав'язати контакт з підпіллям, ...пообіцяв зв'язати нас з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким" та допомогти вишколити радистів, хоча це було досить ризикованою справою.... Тоді ж Дяченко передав для відділів УПА „через тільки відомі йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої та ґранати)..."

Так хто ж був Петро Дяченко?

Я ж багато довідався про нього, спираючись на материяли перийодичної преси, переважно комбатантських организацій, як також пилядельпійського часопису „Америка", де були друковані спомини Полковника, як також вивчаючи доволі ґрунтовні дослідження сучасних українських гисториків Анатоля Руккаса, Романа Коваля та Ярослава Ткаченка.

Але мені цього було замало. І я вирішив поїхати до родинного села генерала Дяченка, в Березову Луку на Полтавщині. Несподівано виявилось, що, попри страшні роки більшовицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам'ятають. Ба, більше - про них розповідали навіть не лише люди старшого віку, але, на мій подив, у більшості своїй наційонально-свідомі представники молодшого покоління, хоча вони не завжди говорили вголос, а здебільшого - пошепки, мовляв, село в нас іще таке комунистичне. Й таке склалося в мене перше вражіння.

Також, зовсім несподівано, я там дізнався, буцімто, рідний племінник полк. Петра Дяченка, тобто син його сестри, розстріляв за часів терору вкраїнський письменник та литературний критик Леонид Іванович Сукачов, який народився в Полтаві (?) 1912 року, мав литературні псевдоними „Юрій Вітренко", „Омелько Блюденко" та инші. 1937 року його було розстріляно, а в 1955-го-посмертно регабилитовано.

Рідний брат Петра Дяченка, Виктір Гаврилович, який народився в Березовій Луці 14 березня 1892 року, в російському війську під час Першої світової війни дослужився до штабс-капитана й його було нагороджено всіма орденами Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, після революції проходив службу в Збройних Силах Півдня Росії, з якими в січні його було інтерновано в Польщі, одначе в серпні 1920 року він увійшов до складу Армії УНР, як командир 2-го куреня Кінного полку Чорних запорожців, сотник Дієвої армії УНР, його було кілька разів поранено. Згодом він закінчив у Варшаві политехничний інститут, пізніше працював, як інженер, на залізничному транспорті в місті Несвіж (Польща). В роки Другої світової війни служив у „Поліській Січі" от. Бульби-Боровця та 2-ій Українській Дивизії Вкраїнської Наційональної Армії. Виктір Дяченко, підвищений на емиграції до звання підполковника армії УНР, помер поблизу міста Лейк Женева, що в штаті Висконсин (США) 26 квітня 1971 року.

Полк. Петро Дяченко (30.01. 1895-23.04. 1965) походив із козацького роду. Він знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, попри службу й вишкіл у російському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше славетний кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у лавах відродженої у 1918-1920 роках української армії.

Він закінчив курс реальної школи в тодішньому повітовому центрі - Миргороді, а згодом кінну школу прапорників ув Оренбургу. Був вояком чотирьох армій - штабс-капитаном царської армії в 333-му Глазівському полку 84-ої дивизії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республиканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом - полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу, а від 20 липня 1928 року - контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзепа Пилсудського в Польщі (із збереженням охвиційного підданства УНР), а в часі Другої світової війни він став командиром Українського леґийону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Вкраїнського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше - командиром української протипанцерної бригади „Вільна Вкраїна" Вкраїнської Наційональної Армії під командирством ген. Павла Шандрука.

Про гисторію протипанцерної бригади „Вільна Вкраїна" генерал-хор. Петро Дяченко (а це звання йому надав уряд УНР в екзилі) докладно написав у своїх споминах у ч. 4 часопису „Вісти комбатанта" за 1972 рік.

Як відомо, в березні 1945 року Вкраїнський Наційональний Комитет було визнано єдиним представником українського народу в Німеччині й дано згоду на створини Вкраїнської Наційональної Армії (УНА). Відразу після проголосу деклярації, в цій справі розпочались активні заходи щодо розбудови протипанцерної бриґади „Вільна Вкраїна", що командиром її генерал Павло Шандрук призначив тоді ще полковника Петра Дяченка. Хоча, за відомостями дослідника Івана Буртика, формувати бригаду почали ще 22 лютого 1945 року. Пізніше ж цей військовий підрозділ було заприсяжнено від ген. Шандрука як Другу дивизію УНА, її зформовано в Німеку під Берлином, а згодом переведено в Чехословаччину, до містя Гляц.

У цій протипанцерній бриґаді, як згадував полковник Дяченко, „...вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Гляца".

Однак, особливою сторінкою у вояцькому життєписі Петра Дяченка є його командирство в Полку Чорних Запорожців, цієї вдарної частини високої бойової якости, що її прапор, до речі, був чорний, сріблястим обшитий. З одного боку було нашите гасло „Вкраїна або смерть", а під тим гомілки й череп над ними.

Дехто в цьому полку, за свідчинами Валентина Сім'янцева, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, розшитий шнурами. Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції, бо раніше, десь із середини 17-го століття, всю кінноту Московщини було зформовано майже винятково з українських полків, наприклад, один із них, - Олександрійський полк гусарів, - також мав відзначення „чорний".

У своїй статті „Бойовий орел української кінноти" прохв. Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза „модерною ударністю чорношличники полк. Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький „оселедець", - це не тільки стара традиція, але й засіб більшити боєздатність під сьогочасну пору. З „оселедцем" полону немає; більшовицькі вороги вигадували для власників „оселедців" особливі тортури, знаючи, що їхні власники належать до „отборних частєй Петлюри". Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу облямованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій „Чорношличників'' при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорізький полк був чудовим бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли вкраїнської кінноти, й між ними перший бойовий орел, командир полку, - полк. Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку вспадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був...

До речі, з цього, справді вславленого села Березова Лука на полтавській Гадяччині, де народився полк. Дяченко, походив ще й инший визначний командир Української Повстанської Армії майор „Байда" - Петро Миколенко - (правдиве прізвище - Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир сотні „Східняки", пізніше Перемиського куреня УПА та очільник підрозділів УПА, що рейдували на Захід.

...Петро Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.), які загинули в вирі подій Другої світової війни, а в другім шлюбі з дружиною, панією Оленою, вони виховали сина Петра, пізнішого сержанта американських ВПС, учасника війни у В'єтнамі.

Похований Петро Дяченко на вкраїнському цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Н'ю Джерзи.
А гідне місце Йому - в Пантеоні героїв Української Революції на рідній землі! Та в пам'яті вдячних нащадків!

До речі, Інститут УВК вже іниціював створити в рямцях МГО окремого Коша імени генерала-хорунжого Петра Дяченка, що його гаслом, мабуть, має стати й наразі дуже актуальний девиз Кінного полку Чорних запорожців: „Україна або смерть!".

доктор права УВУ Олександер Панченко,
директор Інституту Вкраїнського Вільного Козацтва
ім. Антона Кущинського, адвокат


Создан 22 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page