Осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський)

 
 

Осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський)




Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський)

Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли би дати свідчення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ. Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах.
Про це переконливо свідчать першоджерела.
Сотні українських вояків, які у 1917 – 1920-х роках відстоювали незалежність нашої Батьківщини, написали про ті пекельні дні. Спогади про усміхнених наших героїв залишили нам у спадок і козаки, і старшини, і генерали. Ось тільки деякі прізвища авторів: Валентин Сім’янців, Михайло Омелянович-Павленко, Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.
Важливі спогади залишили й отамани: Яків Гальчевський, Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів, Іван Цапко та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. Осібно в цьому ряду стоїть ім’я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману “Холодний Яр” широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.
Роман “Холодний Яр” свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і “Отаман Хмара”. Наступного року з’явилася книга “У ворожому таборі”. Побачили світ і такі твори, як “Ave, diсtator!”, “Червоний чортополох”, “Живе обличчя червоного сфінкса”, “Тюремні поезії”, “Терпіння” та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як “Літопис Червоної Калини”, “Наш клич”, “Вісник”, “Дажбог”, “Краківські вісті”, “Волинь”…
“Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього “заняття” знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так почав свою книгу спогадів “У ворожому таборі” Юрій Горліс-Горський1.
Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка – Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві (за іншими даними, в с. Демидівка під Полтавою). Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати – Людвина Соколовська – вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння.
Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий офіцер, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею. Військову службу Юрій почав у “кавказькій кавалерії” під командою князів хана Г. Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, “хапнув магометанської воєнної етики”2. Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.
У роки Визвольної війни Юрій – старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині.
Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у “трикутнику смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф, українська армія агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків. Казали, що Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців...
І раптом почули від командирів, що хто хоче, може залишитись в армії. Це був “блиск віри” – і за якусь мить Любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди”, – такий витворився загальний настрій. “Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу3.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Омелянович-Павленко4.
Серед отих, хто мав “залізні нерви та сталеве серце”, був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє. Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...
На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївка, а наступного дня Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Тут і закінчився для Юрка Зимовий похід: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.
З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман… З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, “якоюсь щемливою радістю”5. Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.
Випадкова хвороба змінила життя Юрія: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов товаришів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”…
Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: “…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом – з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути”6.
На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив його, а той “віддячив”, викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився з великими втратами для холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. У льохах Єлисаветградської ЧК він відчув у повній мірі “вдячність і ласку совєтської влади”.
Ось фрагмент роману про ті жахливі дні…
“Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров’ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв’язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.
У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут – царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху – в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом “Помилуй мя, Боже”. Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.
Якраз роздягали другого священика, сильної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстован!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.
Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнки па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за “контрреволюційні” пісні, стала в чергу.
Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. Розбита кулями камінна кладка льоху оголила глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла. Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...”7
Але “жартівниця Доля” видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу…
Повернувшись до Холодного Яру, Горліс-Горський довідався, що побратими його вже “поховали”, а Андрій Чорнота поставив у Мотриному монастирі дубовий хрест “на вічну пам’ять р. б. Юрієві”…
У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, а й пребагато втратив – насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…
Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга із документальної площини переходила у жанр художньої – отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені…
Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія (з іншою Галею), чи ні…
З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от щодо “тієї” Галі з Кам’янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав: так було чи не було?! А вона знову відповідала на інші запитання.
Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє… Хоч і жаль було “ту” Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський… До слова сказати, такий авторитетний чоловік, як Улас Самчук, називав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше…
А ось фрагмент спогаду підхорунжого Михайла Дорошенка про бій із котовцями, що відбувся орієнтовно на початку січня 1921 року, коли Чорноліський полк здійснював рейд до кордону. Неподалік річки Синюхи на гайдамаків напала кіннота Григорія Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи, які пострілами намагалися призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Юрій Залізняк (Городянин-Лісовський), чвалом обскочила лісок і на узліссі – поки тривав ар’єргардний бій – влаштувала засідку.
Коли засідка була готова, отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній, що затримували ворога, почали демонстративно тікати. Якраз біля тієї дороги у засідці чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли назустріч своїй смерті. І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні...
Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Юрій “видістався з Холодного Яру за кордон”8, бо мав завдання налагодити зв’язок із керівництвом Повстансько-партизанського штабу.
Завдання Юрій виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий генералом Тютюнником. Але назад уже не повернувся: Юрко Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував в табори для інтернованих.
І все ж через рік – навесні 1922-го – Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 року Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш9. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім – заступник начальника губернського відділу ҐПУ Іванов. Горського звинуватили за ст. 58 – “приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади, або відізвання від Російської соціалістичної Федеративної Республіки”10. Провів вісім місяців у тюрподі11 Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.
Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року – знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його “контрреволюційну” роботу на Поділлі у 15 років ув’язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії...
Щоб урятуватись, Юрій симулював психічне захворювання. “Потяглися “тернисті” дні і ночі симуляції, – писав пізніше він у повісті “В казематах ҐПУ”. – Я здебільша лежав не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста – плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки “прологом”, щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально”12.
Але кати не дуже вірили у захворювання і ще протягом декількох років тримали невільника в тюремній лікарні. За час неволі Юрій пізнав в’язниці Вінниці, Києва, Полтави та Херсона13. Нарешті його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він у квітні 1932 року втік.
“Холодної квітневої ночі, – писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні “Колгосп над Інгулом”, – утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон – Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем… половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля”14.
Ця “таємничо-невідома доля” закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, а тоді на Поволжя, в Нижній Новгород, де він якийсь час працював на “Автострої”. Тут Юрій не тільки заробив грошей, а й нові, надійніші документи. Про цей фрагмент його життя він написав спогад15.
З Новгорода Городянин-Лісовський вирвався у Москву, звідти помандрував до Білорусі. Тут наприкінці 1932 року він і перескочив кордон із Польщею і опинився в Рівному.
Спраглий за українською книгою, за українським словом, Юрій розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої, Іваном Талащуком, швидко потоваришував. Дочка Івана Талащука Галина згадувала: “1932 рік, мені було тоді вісім років. Я пам’ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного”. Чи думала вона, що через 10 років він стане її чоловіком?..
Невдовзі Юрій перебрався до Львова. Жив на площі Ринок, 5, пом. 7.
У Львові Горліса-Горського дуже швидко знайшла слава.
Тут він пізнав щастя...
1934 року вийшла книга спогадів “Отаман Хмара”. У передмові до неї Юрій Горліс-Горський писав: “Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них вісім місяців, із наказу своєї організації, – в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та большевицьких тюрем, я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою густо закриті тайни червоної “охранки”16.
У цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю подільського отамана Хмари – Семена Харченка, з котрим сидів у одній тюремній камері Вінницького ҐПУ, та його товаришів – Василя Яблунівського та Пилипа Іваніва, з якими проти ночі на 7 листопада 1924 року, напередодні розстрілу, отаман підняв повстання в тюрподі Вінницького ҐПУ…
1935 року у Львові побачила світ книга Юрія Горліса-Горського “У ворожому таборі” з присвятою: “Маленькій Любці Гадзевичівній присвячую цю книжку – “вуйцьо Юрцьо”.
З цією дівчинкою, яку Юрій знав із п’ятилітнього віку, у нього був платонічний роман… У моєму архіві зберігається фотографія гарної дівчини, напевно років п’ятнадцяти, яка залізла на дерево. Це і є Любця Гадзевич, дочка о. Онуфрія Гадзевича. На звороті фотографії дитячо-інтимний підпис: “Вуйцьові Юрцьови – лазик по деревах. З дня 29.3.1935. Дрогобич”.
Їхні стосунки тривали і далі, про що свідчить ще одна фотографія, де вже старша, років сімнадцяти, Любця Гадзевич сидить з Юрієм на лавці. Закрита парканом від стороннього ока, вона грайливо поглядає на Юрка, кокетливо склавши руки на колінах. Юрко теж залицяється, заглядаючи дівчині у вічі. Мабуть, недаремно він присвятив їй книгу… А щоб злі язики не плескали, написав: “Маленькій Любці…”
А вийшла заміж Любця за студента медицини Зенона Канюшка, навчалася з ним у Граці, в Австрії, де й залишилася жити…
1935 року у Львові з’являється друге видання роману “Холодний Яр” (першої частини). Вийшло воно коштом сотника Івана Зуба. Друга частина “Холодного Яру” потрапила до рук львівського читача 1937 року. А третє видання роману в 1937 – 1938 роках здійснило видавництво “Рекорд”.
“Холодний Яр” мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених “Просвітах” проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про козацько-селянські повстання у Центральній Україні наповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих.
Саме завдяки цій книзі збережено дорогоцінні образи братів Чучупаків, Пилипа Хмари, Миколи Кібця-Бондаренка, Ларіона Завгороднього, Івана Ґонти, Андрія Чорноти, Костя Блакитного, Чорного Ворона, Мамая-Щириці, Трохима Голого та інших, які стали яскравим прикладом наслідування для української молоді.
Імена холодноярців брали собі за псевдо оунівці. Без перебільшення можна сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30 – 40-х роках ХХ століття…
“Холодний Яр” знайшов визнання й серед прихильно налаштованих до нас поляків. Так, “Польсько-український бюлетень” (ч. 46, 1934) помістив рецензію В. Вороного на цю книгу: “Любов до Батьківщини змушує героїв доказувати чуда в боротьбі з навалами “білих” і “червоних” відвічних ворогів. З любови до Батьківщини всі вони загинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили...” Добродій Вороний рецензію завершував так: “Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти... Автор пов’язав у своїм творі правдиві події й по-мистецькому їх відтворив…”
Окрім літературного успіху, Юрій Горліс-Горський здобув не менше визнання як чоловік у галицького жіноцтва. До слова сказати, на фотографіях, яких в архіві Історичного клубу “Холодний Яр” зберігається близько вісімдесяти, Юрій весь час в оточенні жінок, і всі вони сміються, горнуться до нього або він до них…
1938 року Юрій Горліс-Горський знову приїхав у Рівне, “цим разом уже як відомий автор, редактор – елегантний, самовпевнений, – згадувала Галина Талащук-Гришко. – Був веселий, привітний”.
Наприкінці 1930-х років Юрій Горліс-Горський завершив роботу над романом “Між живими трупами” і анонсував його вихід. “Із здоровим розумом – серед божевільних, – писав у анотації автор. – Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму у психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація “непу”, “соціалістичний наступ”, “індустріалізація” та “колективізація” – через призму тюрми і лічниці для божевільних”.
Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами липла до нього. На превеликий жаль, книжка ця так і не побачила світ...
Кілька штрихів до біографії Юрія в листі до мене додала член ОУН Ірина Строцька, донька Миколи Ліщука – співвласника видавництва “Рекорд”, яке у 1930-х роках видавало книги Горліса-Горського. Юрко часто відвідував гостинний дім Миколи Ліщука. “Останній раз він був (у нас) на початку 1939 року, – писала Ірина Строцька в листі до мене. – Збирався переходити на Закарпаття і попросив дозволу залишити у нас на деякий час скриню з особистими речами. Батьки дали згоду, і через кілька днів він її привіз. Вона була досить велика і важка, замкнена на висячий замок. Батько пожартував, мовляв, чи немає там зброї? Пан Юрій заперечив, але додав, що в разі потреби дозволяє батькові розпорядитися його особистими речами на свій розсуд. Попрощався з нами та відійшов.
Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.) ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни. Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі, і він вирішив перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. У куті знаходився мішок із набоями, частину скрині займали книги і одяг. Уночі батько заховав кріс на горищі, а набої закопав у саду біля дому.
Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими було застрелено польського офіцера. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не виявили. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило фатальної розв’язки… Пізніше, в 1948 р., згадані книжки (Юрія Горліса-Горського) і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду як речовий доказ у справі… Конфіскували і скриню п. Юрія Горліса-Горського…”17
Отже, Ірина Строцька стверджувала, що Юрій “збирався переходити на Закарпаття”. Для чого? Щоб зі зброєю в руках, разом із товаришами – колишніми вояками Армії УНР – допомогти братам-закарпатцям побудувати і відстояти Українську державу.
На жаль, подробиці перебування Юрія Горліса-Горського на Закарпатті невідомі, але, знаючи його натуру, можна не сумніватися, що він у запіллі не відсиджувався, а навпаки, був у найнебезпечніших місцях українсько-мадярського фронту...
Коротке свідчення про ті дні залишив у передмові до нью-йоркського перевидання “Холодного Яру” М. Сидор-Чарторийський, який познайомився з Юрком у Великому Бичкові, ймовірно, 16 березня 1939 року, за кілька хвилин перед тим, як Горліс-Горський і учитель Павло Волощук намагалися перейти Тису через міст до Румунії. У цю мить із Рахова примчали мадярські терористи і на очах у всіх застрелили вчителя Волощука. Сидору-Чарторийському і Горлісу-Горському поталанило втекти в гори. А перед світанком наступного дня вони перепливли Тису і опинилися на румунському березі. Тут їх затримала поліція. Допитував Юрка майор румунської армії, угорець за національністю, який напередодні видав своїм братам-мадярам, що святкували криваву перемогу, 270 українських утікачів. Усі вони невдовзі опинилися у страшному таборі Ніредьґаза. Майор поводився брутально. Пограбував Юрка18.
У неділю вранці, мабуть 18 березня, Юрія і Сидора-Чарторийського, прикувавши один до одного кайданами, вивели на міст, щоб передати на катування мадярам. Та сталося диво: з мосту їх завернули назад. Виявилося, що зловісного майора за надужиття влади було заарештовано! Невдовзі його, як угорського шпигуна, було розстріляно. А Юрка і пана Сидора-Чарторийського звільнили. Разом вони дісталися до Югославії, в Бачку, до Руського Крстура. Звідси М. Сидор-Чарторийський поїхав у Відень, а Юрко – до Парижа19. Але в його валізі вже не було рукопису “Між живими трупами”: під час драматичних подій він загубився на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату. Він вважав цей роман найкращою своєю книгою.
У ті дні одна з газет, здається “Діло”, повідомила, що Юрій Горліс-Горський загинув на Закарпатті... Родина Талащуків, прочитавши у газеті повідомлення про смерть Юрка, відправила по ньому панахиду у Рівному. Вже вдруге друзі “ховали” його. Вперше “поховав” його Андрій Чорнота у Мотриному монастирі.
Та не так просто було спровадити полтавського козака з цього світу – ворожі кулі не брали його. І на цей раз Юрко “показав дулю смерті”…
У Руському Керестурі він отримав виклик із Канади: українці Саскачевана запрошували відомого письменника оселитися в цій країні, навіть квиток йому придбали. Та Гітлер окупував уже пів-Європи і прямою дорогою Горліс-Горський до Франції не зміг дістатися. Тому вирушив через Малу Азію, Північну Африку до Марселя, а тоді вже до Парижа. Враження від цієї мандрівки він зафіксував у оповіданні “Подорожні зиґзаґи”, рукопис якого зберігається в архіві Історичного клубу “Холодний Яр”.
Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилося залагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. А Гітлер уже добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини із Совєтським Союзом.
Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини відновити державність, вирішив залишитися в Європі. “І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?” – говорив він товаришам.
“Треба сказати, – писала у листі до мене дружина Юрія Горліса-Горського Галина Талащук, – що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940 – 1941 роках, дуже прихильно ставились до українців”.
І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба проти червоної Москви. 1940 року він уже у Фінляндії. Тут формує відділ із полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.
Добровольці його відділу були одягнені по-різному – хто у військову уніформу фінської армії та чорні картузи із синьо-жовтою околицею і тризубом, а хто і в совєтську форму та у мазепинки. Синьо-жовті пов’язки хлопці не носили, бо ними вже користувалися шведські добровольці.
Збереглася фотографія 1940 року, де на сцені літнього театру стоїть група людей переважно у чорній уніформі, картузах, пілотках і мазепинках (всього 22 особи). В першому ряду в центрі в сірій формі війсьвого зразка та чорній пілотці, з кобурою на правому боці – Юрій Городянин-Лісовський. Цей відділ українських добровольців під командуванням Юрія бився проти червоних на боці фінів. А мій батько, молодий лейтенант Красної армії Микола П’явко-Коваль, брав участь у тій війні на боці СССР. У рукопашному бою він отримав тяжке поранення багнетом під серце. Врятували документи, листи і фотографії, які були у лівій внутрішній кишені бушлата. А шрам від фінського багнета – глибокий і широкий – я пам’ятаю з дитинства. Мій батько все життя з повагою висловлювався про фінів. І наголошував – ще в часи СССР – на несправедливості цієї війни, з боку Москви, зрозуміло.
Подорож до Суомі Юрій відобразив у двох статтях – “Фінляндія” та “Подорожні зиґзаґи”.
На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо “Свобода” пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою “Краківські вісті”, де публікував статті.
Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з’являється у Рівному. У газеті “Волинь” друкуються його спогади “Їх прийшло дванадцять” – про перебування у тюремній лікарні Лук’янівки. А сам він тільки й думав, як повернутися на “святі місця” – до Холодного Яру...
1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало Гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.
Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення учасників боротьби, доповнює другий том книги “Холодний Яр”. Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Геббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з’ясовувати стосунки з німцями20.
Юрій керував таємною групою Абверу, що виявляла совєтських агентів, які пролізли у різні установи. Галина Гришко писала у листі до мене ще у жовтні 1996 року: “Ті агенти в більшості працювали у Гестапо й винищували де могли українських націоналістів. Отож ця праця Юрка ніяк не компрометувала, а навпаки…” Адже він виривав із пазурів Гестапо наших людей. “Я була свідком цих героїчних вчинків Юрка (а він був дуже відважною людиною), – продовжувала Галина Гришко. – Провокації з совєтського боку, як також і з боку українців, сипалися на голову Юрка весь час, і його неодноразово арештовували німці. Але його рятували німецькі, з Берліну, папери… німці поважали урядові папери…”
У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропагандистську роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: “Німецькими руками знищимо все більшовицьке!” Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко…
Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: “Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…”
І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю: він знову в Холодному Яру!..
Знівечений Мотрин монастир засмутив... Зайшли на його подвір’я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.
Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал “у ліву кишеню френча”, де пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби…”21 Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест “рабу Божому Юрію”.
Заночували у Медведівці, в родині Дем’яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману “Холодний Яр”. Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість “описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум’ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище”22.
Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…
Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. “Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослужіння йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив “Вічная пам’ять”, очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют”23.
Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам’яті їхнього сина...
Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участі великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...
З наступом Красної армії починається його шлях на захід. Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету “Волинь” Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що “справу визволення України не програно”. Самчук у своїх споминах “На вороному коні” писав, що Юрій – “завжди оптиміст”, для нього “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам’ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник. Це станеться!”

26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: “26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, повіт Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький”. Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…
“Яким я пам’ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна в листі до мене. – В першу чергу він був “безнадійним” романтиком, що дуже яскраво просочується в “Холодному Ярі”... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат “Лейка”, який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали”.
“Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР”, – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова, Юрко не мріяв, як багато наших емігрантів, виїхати у США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…
25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...
У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент “різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких”.
Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
“Ще з часів його “слави” у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, “поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі”.
“Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...
Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим “хлопчакам”, як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…
Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір Ді-Пі і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з’явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. – Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам’ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору, та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ’я”.
На переконання дружини Юрія, влаштували засідку бандерівці, котрі й переслідували його в таборі… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. “Свої” виконали присуд смерті, котрий у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорична: її чоловіка вбито бандерівцями.
Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…
“Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам’ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. – Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа...”
Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі “діячі” продовжували “натхненно” паплюжити його ім’я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.
Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.
1948 року в Новому Ульмі перевидано “Ave, diсtator!”, а “Холодний Яр” – 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А “Отаман Хмара” з’явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга “У ворожому таборі”.
Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Наш з Іваном Гнатюком приятель політв’язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу “угорській контрреволюції” проникали українські “контрреволюціонери”, і серед них – Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості вічного повстанця. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: “Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності”.
Справді на руках автора роману “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника “Холодний Яр”, які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував “уполномоченный по Холодному Яру”!

Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!..
І ось 2006 року історичний роман Горліса-Горського перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, ця книга виховає тисячі героїв, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.
___________
1 Горліс-Горський Ю. Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ. – Нью-Йорк: Говерля, 1977. – С. 3.
2 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 37.
3 Сім’янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Т. 10. – С. 109.
4 Там само.
5 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 27.
6 Там само. – С. 146.
7 Там само. – С. 99 – 100.
8 Горліс-Горський Ю. Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ. – Нью-Йорк: Говерля, 1977. – С. 4.
9 Там само. – С. 53.
10 Там само.
11 Тюрпод – “тюремный подотдел”.
12 Горліс-Горський Ю. Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ. – Нью-Йорк: Говерля, 1977. – С. 135 – 136.
13 Там само. – С. 82 – 83.
14 Горліс-Горський Ю. Колгосп над Інгулом. // Незборима нація. – 1997. – Вересень. – Ч. 15 (128). – С. 2.
15 Горліс-Горський Ю. Час вибиратися за кордон. // Незборима нація. – 2003. – Жовтень. – Ч. 10 (212). – С. 2.
16 Горліс-Горський Ю. Отаман Хмара. З таємниць ҐПУ. – Нью-Йорк: Говерля, 1973. – С. 6.
17 Строцька І. Спогад. – Незборима нація. – 2001. – Березень. – Ч. 3 (180). – С. 3.
18 Сидор-Чарторийський М. Від видавництва // Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Нью-Йорк: Говерля, 1961.
19 Там само.
20 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 209.
21 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 142.
22 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 212.
23 Там само. – С. 213 – 214.


Создан 25 апр 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page