"В с т е п а х", В. Сім'янців

 
 

"В с т е п а х", В. Сім'янців

Уривок із споминів „Від кордонів Харківщини до Київщини"



В с т е п а х
В. Сім'янців

(Уривок із споминів „Від кордонів Харківщини до Київщини")

Відступаючи з Харківських кордонів з боями, Богданівський полк в останніх днях грудня 1918 і початком січня 1919 р. вів бої в районі більшого залізничного вузла — Лозова. Полк пересувався по залізниці, бо бої тоді велися за захоплення або збереження вузлового залізничного пункту.
Втративши Лозову, нам уже нікуди було їхати, бо всі вузли з Лозової й сама Лозова були в большевицьких руках. Покинули ми вагони на ст. Самійловка, і похідним рухом почався відступ до Січеслава через Ново-Московське. Цей спомин і є одним з багатьох з того тяжкого шляху через степи, ... де тирса шуміла ...
Але, коли Богданівці там проривалися через райони, зайняті чи большевиками, чи махновцями, розстилалася біла-біла пелена. Куди не глянеш, — рівно, біло, ані хатки, ні дерева, ні людини... Простір захоплював, простір розбурхував: хотілося літати по ньому, хотілося бігти он туди, туди — далеко, де небо сходиться з землею. Хотілося бачити ще далі, ще ширше. Було в тому щось хвилюючо-чарівне, підносяче, пориваюче. Аж боліли очі від іскристого снігу. В ньому було понакидано мільярди зірочок. Сніг цвів ніжною блакиттю, мерехтів дрібненькими хвилями безконечного плеса, ніжно гойдаючись сліпучим чаром.
Колони війська й обози витягнулись довгим, довгим сірим мотузком, кинутим навмання, чомусь покрученим і на рівному степу.
Тихо, як у церкві перед Службою Божою.
Це так, коли їхати в дорозі. А коли дивитися з колони на розкидані по обрію дозори, то здаються вони гарними нерухомими цяточками. І треба стояти самому, щоб побачити, що та темна цятка рухається.
Відірвались ми від колони з якимсь окремим завданням; нас було чоловік із 20, був з нами старшина Ю. Горліс-Горський (тепер його так знають, а тоді він звався інакше).
Колона й обози в'яжуть. А тепер можна було дати коням волю, а собі радість обіймати простір, на якому вже таки зовсім нема ані дозорів, ані колони.
Не їхали ми так довго і звернули в балку, а за хвилю й сільце ... От тобі й маєш з тим — ні хати, ні дерева. Оттак, мабуть, ховалися зимовики запорожців.
У селі „плач і скрежет зубів": село пограбували большевики, і не більш, як півгодини тому від'їхали, забравши все, що, та на що можна було класти й везти.
Отак, мабуть, татарва нападала на зимовики.
І знов погнали в степ. Спершу замаячіла валка. Потім уже можна було й порахувати й сани. їхали вони, наче вдома, не спішучи. А ще через якийсь час і „насіли" ми на них. Большевики без спротиву склали зброю: швидко ми налетіли.
Старший їхній показував якусь „бумаґу", запевняючи в законності їхнього грабунку ... „Бумаґа" затріпотіла в повітрі, ніби шукаючи місця, де б зручніше лягти, і положилась на білому снігу писаним додолу.
Отак якось колись відбивали ясиря...
І поїхали ми далі. І знову хутір у балці. Дозор показував, що можна їхати далі, а начальник роз'їзду наказав зупинку.
Заїхали ми до великого господарства, видно, недавно збудованого. Великий дім, просторі забудування — і все під бляхою — посеред двору довжелезні ясла. Але порожньо, — ніде нікого не видно. В'їхали ми в відчинені ворота, на ходу відпускаючи попруги та виймаючи трензлі коням. Відпочинок мав бути дуже коротенький.
Коли вже майже всі позіскакували з коней, з хати вийшла жінка і швидким кроком підходила до гурту. Я ще сидів на коні, перекинувши праву ногу, боком, збираючись теж зіскочити з коня. І в цей час я порівнявся з жінкою. Не чекаючи, аж ми поздоровимо її, почала:
— "А це що за господарі? І прямо до ясел?" У голосі її відчувалося роблене намагання зажартувати, гамуючи щось там у середині.
Струнка була жінка, молодиця до 20 років. Закутана в величезну хустку, з-під якої видно було тільки трикутник від чорних брів. Стиснуті брови робили ластівчині крильця, вії доторкалися майже брів павутино-пухнатим віялом над великими сіро-синіми огима. Верхня губка вкрита тінню темного пушку, а долішня виверталася налитою вишнею, окреслюючи лінію луку з натягненою тятивою. І обличчя, і ціла постать, відбивали владну рішучість.
Хлопці на запит відповіли дружнім реготом і запитали:
— „А де ж сінця дозволите насмикати?"
Жінка в тім же тоні:
— „А ви хто такі будете?"
— „Холодні й голодні, а ви нас огрійте та нагодуйте, і за те вам буде віддячено на небі, як Святе Письмо гласить".
А я дивився й дивувався...
... „Жінки — землі козацької краса, "Польова Красуня" ...
Раптом бачу: з-під хустки, що їі тримала молодиця з'єднаними кінцями на грудях, блищить колодочка нагана ... Скочив я якраз проти „Польової красуні", поки вона вспіла щось відповісти хлопцям. (Кінь попростував до ясел). Стояли ми навпроти себе дуже близько.
З якимось жартом (поклін її красі), я обняв польову красуню, що намагалась відштовхнути мене хвилею, яка пробігла від її плеча аж до колін, міцно стискаючи свої руки на грудях.
Міцненько обняв я Польову Красуню, своїм тулубом притиснувши одну її руку, а другу стиснув своєю рукою, вихопив нагана й відскочив від неї.
Хустка з неї спала додолу. На мить ніби скам'яніла, та відразу ж, як дика тигриця, кинулась на мене. А була ще красивіша в цім своїм дикім скоку.
Розминулися — легко доторкнувшись один одного.
Після її наскоку я побачив, що тяжко мені буде боронися: тигриця була не тільки красива, але й пружна, як сталь. А у мене ж — в одній руці її наган, та й мусів я дбати, щоб не образити тигриці нечемним дотиком. На віддалі двох кроків стоїмо. Я усміхаюся, і з подивом оглядаю тигрицю, а вона, бачу, вибирає момент, щоб скочити знов, — погірдливим поглядом з-під пухнатих вій стежачи за мною.
Перевівши очі ніби на хлопців, я спровокував другий наскок, що розбився об моє плече й сповз по спині так, що я мусів легенько її притримати, що „не заорала носиком" до снігу.
А хлопці стоять і дивляться, не розуміючи, що, власне, діється. Ні тигриця, ні я за ввесь час ні пари з уст.
Відскочив кроків зо два, поки молодиця готувалася до нового наскоку, і чекав. У моменті, коли вона пружинно відскочила, я кинув її револьвера Михайлові Р., що ще з коня дивився на цю „гру", і широко відкрив їй мої обійми. „Сталь" скисла на мокрий мотузок і майже зів'ялу я прийняв її на простягнуті руки. Дика тигриця стала тепер уже, ласкаве ягнятко.
— „Ви віддасте мені револьвера", просячи прошепотіла вона.
Хлопці оточили нас. Хтось накрив хусткою, це вже тепер „ягнятко", і ми гуртом відвели її до хати. Всі були на боці „ласкавого ягнятка", бо думали, що вона відбивалась проти моїх дурних залицянок, і коли тільки довідалися про окритого нагана — повернули втрачене на мить довір'я до мене. Щодо мене, то її наган моїх симпатій до неї не зменшив.
— „Що то воно — краса, та ще й своя".
Всі захоплювалися польовою красунею, а вона заставила стіл.
Хтось побачив самовар. Усім захотілося чаю, крім Терешка, що твердо вірив, що чай п'ють тільки кацапи. Згодилася молодиця й на чай. їй, мабуть, залежало, щоб нас затримати якнайдовше, до розв'язання справи з револьвером.
Дім увесь був уже проглянутий, і підозрілого нічого не було. А все ж біля коней лишили варту.
За хвилю Польова Красуня, розчервоніла, всунула свою головку в хату з сіней, де був самовар, тепер трохи розпатлану мальовничо, та стала нарікати, в тоні примхливої дитини, що вона дмухати до того самовару не буде, хай хтось іде дмухати, а при тому дивилася на мене. Подивився я по хлопцях, — ніхто не хоче мене „визволяти", респектуючи її бажання, — та і, мовляв, „заварив кашу, так і доварюй".
Пішов я. Дмухаю в той самовар. Горить погано, дим лізе в очі.
— „А чому труби не наставите?"
— „А тепер, взагалі, щось є?"
— „Ну, так чоботом дмухати"...
пригадав я спосіб, коли чобіт вжи вався, як ковальський міх, для цієї потреби.
— „Скиньте, маєте два!"
Язиката гадючка, — думаю, — і знову нагнувся дмухати.
Не зчувся, як тільки смикнуло біля пояса, а мій револьвер опинився в неї в руках. Револьвер я носив на довгому шнурі через шию й заткнутим за пояс так, що завжди був прикритий плащем.
„Ловко зробила!" — подумав я, та кажу їй:
— „Погані жарти, пані!"
— „Верніть мені мій, а я вам ваш, — ми ж не вороги", все це з милою усмішкою ласкавого переможця.
Що ми не вороги — це далося пізнати, хочби з доброї її української мови, з оздоблених стін рушниками біля образів та українських книжок, що хлопці бачили при огляданню дому, — казали, ціла бібліотека.
— „Все одно, хоч і не вороги, а жарти погані, пані!"
Хотів наблизитися, відскочила на пару кроків, і револьвер мій опинився на горищі, через ляду в стелі сіней, і звисав звідтіля тільки шнур сантиметрів з двадцять.
— "Погані жарти, пані!"
Мовчить, усміхається, — мовляв, ти собі тепер суши голову сам. Підходжу ближче. Не тіка (бодай би переможець тікав!). Дає собі положити руку на рам'я ... і летить легенько кроків зо два від мене. Швидко обернувся, хочу підскочити, а „ласкаве ягнятко" вже висить у мене на поясі, — із милою усмішкою ще до того.
— „Ну, то верніть мій, і я вам сама зніму ваш, — не вороги ж ми".
Стоїмо й дивимось один на одного. Я ховаю злість на себе й думаю: тепер „ворог" не дасть обняти себе, хоч і янгольськи всміхається. А все ж дозволила стати збоку, — тікати, таки, видно, не було в її звичці. Легко вдарив її під коліно ззаду ногою, притримав за плече, і „Польова Красуня" сіла, трохи твердіш, на підлогу. Я скочив знову до ляди, а вона впіймала мене за чобіт. Але й я не дав їй піднятися. Боротьба набирала гостріших форм.
Тепер „Польова Красуня" сидить спокійно на підлозі, обперлася, ніби безжурно, віддавшися відпочинкові, а я її легенько притримую за плечі. Обоє зв'язані, — даруємо один одному усмішки. Я згори додолу, а вона навпаки посилає мені їх, не спускаючи очей один з одного.
Глипнула таки очима, а моя рука одна була вже в неї на карку, а другою підняв її трохи в повітря за пояс спідниці та послав, тепер уже, на довшу „прогулянку".
Балянсуючи, трохи, кумедно руками, як діти, що грають у піжмурки, далеченько таки пробігла. А коли була на пів зворотної дороги, поспішаючи до мене, — револьвер мій був уже в мене.
— „Тепер, „Польова Красуне", дмухатимете в той самовар самі.
Зрозумійте, що поки ми у вас, револьвера ви не можете мати".
А по павзі, подивившися в її розкліпані очі, ніби потішаючи, додав:
— „Ви ж тепер під нашою охороною".
— „Добре! А потім же віддасте?"
— „Не знаю" ...
Не хотілося мені і за всі скарби світу цього, щоб щось було по її... Не хотілося їй сказати, що хорунжий казав, щоб при від'їзді повернути їй револьвера ...
А в той час зі самовару, грайливо підстрибуючи, вискочили вогненні язики


Создан 09 фев 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page