Нариси з історії Кубані

 
 

Нариси з історії Кубані

Роман Коваль



Нариси з історії Кубані
Час публікації: 12 травень 2007 р., 17:48

Скорочено

Чому з'явилися українці на Кубані

У другій половині XVIII століття нашій Батьківщині було завдано тяжких ударів: 1764 року Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій, а 1775-го ликвидувала Запорозьку Січ; 1781 р. Україна втратила залишки автономії. Було закріпачено селян. Значна частина українських земель опинилася в руках "російських" дідичів.

«Всі блага землі запорожців дістались иншим, — писав гисторик Дмитро Яворницький, — самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку» 1.

Під час першої хвилі міграції, в 1792 — 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ликвидації Запорозької Січи поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.

Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.

Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування — хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині…

Серед сьогочасних українських гисториків наповніше вивчив гисторію переселення українців на Кубань Євген Петренко, кубанський козак зі станиці Кримської. Його кандидатська дисертація так і називається — «Переселення козаків і селян України на Кубань». До речі, Євген Петренко веде свій родовід від українських козаків, що 1809 року з Полтавської та Чернигівської губерній переселилися на Кубань. Написав він і грунтовну передмову до книги Рената Польового «Кубанська Україна». З цієї книги я й взяв деякі відомості, готуючи цей розділ…

Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь — від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.

Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 — 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.

Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 — 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5.

В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.

Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.

Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.

Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр… Все інше завмерло, змирившись із поневоленням…

Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх «турецьких» запорожців, які, «покаявшись», отримали від Миколи I «прощєніе 'рєхов» і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю «смить прєдатєльство» і «довєсті прєданность російскому царю».

На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань — проти їхньої волі. Так, недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі - чорноморців і азовців.

За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.

Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.

Слід зазначити, що в урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. «Цей нарід (тобто українці)… — писав російський дослідник Риттих, — приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць» 9.

Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч активного українського елементу як першопрохідників у неосвоєних чи малоосвоєних землях імперії, й не тільки на Кубані, але й у Терській області й Ставропольській губернії. Про сибіри і казахстани я вже не говорю…

Слід сказати, що на Кубань переселялися й українці Галичини, Закарпаття, Буковини — українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини, а також вихідці з Бессарабської губернії, особливо з Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де мешкало багато нащадків запорозьких та задунайських козаків 10.

Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українців було понад 36 відсотків населення, Курської — 22,3%, Донської області — близько 29% українців, Бессарабської губернії — майже 20%, Люблінської — майже 17%, Ставрополь¬ської — понад 36% українців 11.

Щоб приховати переважання українського населення Кубані, хитрі московські голови під час перепису 1897 р. об'єднали українців і росіян в одну графу 12. Добре, що була графа про рідну мову. Тому дослідники могли говорити лише про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою.

Отже згідно з переписом 1897 року на Кубані тих, хто вважав рідною українську мову, було 49%. Російську визнало рідною 41% населення.

Зрозуміло, що поділ за рідною мовою хоч і дає уявлення про національний склад населення Кубанської області, та все ж не до кінця повне — адже добре відомо, «що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі, — писав відомий географ Степан Рудницький. — Уже в 70-х роках (ХIХ ст.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані… Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком» 13.

Якщо говорити про Чорноморську губернію, яка межувала з Кубанською областю і охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, то за переписом 1897 р. українську мову тут визнали рідною понад 16% осіб… Не слід забувати, що й тут, як і «всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами» 14.

Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2%. Росіян було 42,7%. Серед останніх багато було «паперових росіян».

Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорізьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані.

Та й у 1950 — 1960-х роках на Кубані буяла українська стихія.

«Потрапивши на початку 1950-х років на Кубань, — писав у своїй книзі «Кубанська Україна» Ренат Польовий, — я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні, так і козаки в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей…

Топоніміка тієї місцевості також українська… Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. «Ще не вмерла Україна» там була звичайною застільною піснею… По-стародавньому справлялися весілля.

Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав «станичною», російську, щоправда, — «городською». Себе місцеві жителі вважали «руськими», а росіян — «кацапами»…

Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії…

Підтримані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, в рибацькому селищі Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, прибульці створили селищний осередок компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом Олексієм Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні «савєтскіє патріотіческіє пєсні»… 15.

Зрозуміло, що від сучасного покоління кубанців приховується правдива історія Визвольних змагань 1917 — 1920-х років. Сучасні кубанські козаки уявлення не мають про те, як їхні батьки і діди у лавах Кубанської армії та Армії УНР боролись за свободу українського народу, як їхні рідні до середини 1920-х років у складі партизанських загонів вели збройну боротьбу проти російської окупації Кубані. Не знають про це і їхні брати з Великої України. Тому ми й започаткували цикл радіопередач «Кубанська Україна» — бо хочемо відновити духовний зв'язок між українцями різних українських земель.







Історик Кубані Федір Щербина



Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце посідає визначний статистик, економіст, соціолог та громадський діяч Федір Андрійович Щербина — особистість яскрава, талановита, та водночас складна і суперечлива.

Народився він 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев'янківській Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика 1. Його мати — Марія Біла — також належала до відомого козацького роду 2.

Спочатку Федір Щербина стає на батьківську стежку: в 1861 р. він вступає до Чорноморського духовного училища, а через 5 років його як кращого учня направляють для продовження освіти в Ставрополь, до Кавказької духовної семінарії. Та все ж священиком Федір Щербина не став: у 1872 р. він вже навчається в Москві у Петрівській землеробській і лісовій академії. Та внаслідок участі в студентських заворушеннях його змусили залишити навчання 3.

Невдовзі він вступає на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, стає членом одеської Громади, бере активну участь у революційному русі, в результаті чого був двічі арештований. Зокрема, його підозрювали у вбивстві агента охранки Тавлєєва. Але оскільки прямих доказів не було, то Щербину вислали під нагляд поліції до Вологодської губернії 4. Лише через чотири роки повертається він на Кубань. І разом з іншим дослідником Євгеном Феліциним пише історичний нарис «Кубанське козацьке військо…» Ця праця була подарована імператору Олександру III та спадкоємцю престолу Миколі Олександровичу, які відвідали Катеринодар — столицю Кубанського війська. Праця Щербини та Феліцина була високо оцінена Його Імператорською Величністю. За написання історичної частини для збірника «Кубанське козацьке військо…» царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив Щербину золотим жетоном і перснем із діамантом 5. Отримав він і золоту медаль Імператорського географічного товариства та найвищу грошову премію Російської академії наук 6.

Отак колишній бунтар став істориком, зігрітим владою…

Та у 1902 р. його знову притягують до дізнання — за спробу «публічного обговорення загальнодержавних питань» 7. Так влада розцінила оприлюднені думки Щербини, що «першою і найголовнішою умовою припинення остаточного підриву і занепаду сільськогосподарської промисловості має бути забезпечення свободи особистості». Щербина вважав, що особистість необхідно поставити «в умови, які найбільше сприятимуть вияву її талантів» 8. За цю, так би мовити, провину автора було вислано під нагляд поліції у своє помістя Джанхот на Кубані. Там учений провадив історичні, етнографічні та економічні дослідження.

Невдовзі науковець написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутгарті і справила на громадськість велике враження. Не дивно, що до Щербини на Кубань приїжджали письменники, вчені, громадські діячі, які прагли змін у Росії. Дім Щербини став притулком для багатьох революціонерів, зокрема тут жив учасник замаху на царя Олександра II Михайло Фроленко; активна учасниця народовольського руху, сестра дружини відомого письменника Володимира Короленка П. Іванівська; тоді ще мало кому відомий член Революційної української партії Симон Петлюра, який співпрацював із Щербиною у підготовці «Історії Кубанського козачого війська», брав участь у кубанських експедиціях Федора Щербини.

Попри «політичну неблагонадійність», Петербурзька академія наук, вважаючи на великий внесок Федора Щербини в науку, у 1904 р. приймає його до своїх лав і він стає її членом-кореспондентом.

В 1906 р. кубанський історик очолив відновлену після 114-літньої заборони Військову раду Кубанського козацького війська, а наступного року кубанські козаки обирають його своїм представником до 2-ї Державної Думи Росії. В Думі Щербина очолює Козацьку фракцію 9.

Ще у 1901 р. кубанський отаман Яків Малама запропонував відомому українському історикові Дмитру Яворницькому, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки в цей час досліджував історію запорозьких козаків. Тоді Кубанський військовий уряд звернувся до «неблагонадійного» вченого.

Щербина дав згоду.

У 1910 р. вийшов перший том «Історії Кубанського козачого війська», а невдовзі і другий. Завершити написання історії кубанського козацтва Щербині завадили Перша світова війна та революція. Так, після Лютневої революції 1917 року Федір Щербина стає членом Кубанської крайової ради, а невдовзі й Кубанської законодавчої ради, яка 16 лютого 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку, не пов'язану жодними державними зв'язками з більшовицькою Росією. Його також було обрано головою Верховного Суду Кубанського козацького війська, членом Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку.

1919 року Кубанська Рада виділила на продовження історичних досліджень Федора Щербини близько 30 тисяч карбованців, але завершити працю вченому так і не вдалося.

Слід зазначити, що Жовтневу революцію Федір Щербина сприйняв украй негативно, вважав, що вона поклала початок фізичному вигубленню і моральному розбещенню мільйонів громадян Росії. В 1920 р. він змушений був емігрувати. Якби він залишився на Кубані, то напевно розділив би трагічну долю козацтва та його провідної верстви.

Не дивно, що в роки радянської влади праці Федора Щербини, як і інших політемігрантів, були заборонені: в ту епоху кожний політичний емігрант мусив бути стертий із народної пам'яті. Якщо комуністична пропаганда й згадувала когось з еміграційних діячів, то обов'язково як непримиренного класового ворога.

Летіли стріли радянських пропагандистів і на адресу Щербини — засновника російської бюджетної статистики. Причиною того, що він став об'єктом нападок була критика Володимиром Леніним середньостатистичного методу досліджень, який використовував Щербина. Та радянські критики неслушно замовчували, що Ленін використовував як джерельну базу праці Щербини під час роботи над книгою «Розвиток капіталізму в Росії» 10.

Була й цілком слушна критика. Зокрема, деякі радянські автори справедливо закидали Щербині, що «Історія Кубанського козачого війська» була написана на замовлення військового відомства та військової адміністрації і мала за мету виправдати політику царизму на Кавказі.

І справді, у цій праці Щербина хоч і визнає, що черкеси жили у гірській частині Кавказу ще «в доісторичні часи» 11, все ж він звинувачує саме їх, а не прибульців із півночі — українських козаків та росіян — у сімдесятилітній Кавказькій війні. Мовляв, горці самі спровокували російські війська різними розбишацтвами, ба, навіть міжусобицею 12. І російські війська мусили просуватися в Закубання, щоб навести порядок, щоб мир нарешті запанував на Кавказі.

Ось що пише історик Кубані Федір Щербина: «Що стосується горців, то серед публіки і навіть в пресі ствердилася думка, що цей народ вільнолюбний, незалежний і що вільнолюбство і незалежність були їхніми характерними рисами не лише в їхній боротьбі проти росіян, але й у внутрішніх стосунках. В основі цього погляду лежить глибоке непорозуміння. Прагнення горців до свободи і незалежності не йшло далі стихійних, примітивних форм, а політичний побут і управління у горців базувалися на такому плутаному становому устрої, що й самі горці з трудом, здається, розбиралися…» 13. «Горець воював завжди із-за здобичі» 14.

Висновок такої історіографії прозорий: російські війська прийшли, щоб допомогти горцям, визволити їх з «дикунства», «убогого життя», «залагодити внутрішні непорозуміння» і, зрозуміло, поставити на шлях «культурного розвитку». Типово імперська логіка!

Так і згадуються слова Лесі Українки:



Хто визволяє сам, той буде вільний,

Хто визволить кого, в неволю візьме.



Мені здається, що сучасні ідеологи війни на Кавказі, зокрема в Чечні, цілком могли б взяти для виправдання своєї імперської політики деякі висновки кубанського історика Федора Щербини, українця за походженням… Просто знахідкою для нинішніх «єдінонєдєлімщіков» виглядає характеристика визвольної війни кавказьких горців за свою свободу як «військових грабунків». Так і написав Федір Щербина: «воєнниє грабєжі, іменуємиє войнами» 15. Знаменитий історик дописався до того, що (цитую) «черкеса не вора не било» 16. А черкеського героя зображував так: «Ловкій вор, отчаянный грабитель и удалый головорез составляли отличительные черты джигита, черкеского героя» 17.

Обурювало Щербину й те, що «стосовно ворога черкесу дозволялося все — і вбивство, насилля, грабунок, приниження особистості, найзліша помста» 18.

Зрозуміло, що побивався історик й за «рабську», як він пише, долю черкешенок та їхніх хлопчиків, яких із дитинства виховували «суворими воїнами та безжалісними людьми» 19. Хвилювали історика і «суворі звичаї… сімейного побуту» черкеської родини, засновані, як він пише, на «суворо деспотичному началі»… 20.

Як це все знайоме нам, принаймні, тим, хто жив у часи совєтської влади, яка свою нелюдську політику масових репресій виправдовувала турботою про бідних, жінок та дітей…

Та все ж попри заангажованність Федора Щербини, попри те, що він намагався виправдати імперську політику Росії на Кавказі, спрямовану на «обуздание непокорных, хищных горцев», його «Історія Кубанського козачого війська» — таки цінна праця, невичерпне джерело для майбутніх істориків різних поглядів. У цій праці Федір Щербина показав, що творцем історії є не безлика маса, а конкретні люди. Не дивно, що й увагу свою як історика зосередив він на характеристиках перших кубанських отаманів — Сави Білого, Захара Чепіги, Антона Головатого, Федора Бурсака, Якова Кухаренка, емісарів Шаміля — Мухамеда Еміна, Сефер-бея Зана та багатьох інших історичних осіб. Пише Щербина не тільки про отаманів, але й про старшин та козаків, їхній побут, звичаї, культуру. Так що можна шкодувати, що не побачили світ третій і четвертий томи його фундаментальної праці.

1928 року в одному зі своїх емігрантських листів Федір Андрійович зазначив, що рукопис третього тому «Історії Кубанського козачого війська» та начерки й матеріали до четвертого тому заховані «в потайних місцях» його дому в Джанхоті 21. Досі пошуки цієї частини архіву історика успіху не мали. Є припущення, що інформація про цей архів стала набутком совєтських спецслужб, і він міг потрапити до спецхранів ҐПУ-НКВД. Хто знає, може комусь із істориків і поталанить розшукати в архівах ФСБ Російської Федерації цінні рукописи кубанського історика Федора Щербини…

На еміграції Щербина стає професором статистики Української господарчої академії в Подебрадах — тодішньому центрі української повоєнної еміграції. Зокрема, тут навчалося багато кубанців, серед них і знаменитий бандурист Михайло Теліга. Згодом Щербину обирають ректором Українського вільного університету 22.

Федір Щербина активно співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним із найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном. Був одним із засновників Товариства кубанців у Чехословаччині. Від 1926 р. він стає дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. На еміграції написав поеми «Чорноморці» та «Богдан Хмельницький», а також спогади «Пережите, передумане, здійснене».

Помер Федір Андрійович Щербина на 87-му році життя в Подебрадах 8 жовтня 1936 року. Поховали його на Ольшанському цвинтарі у Празі. Чорну домовину козака закривав прапор Кубанської Народної Республіки — синій із малиновим, зеленим і жовтим кольорами.

Величезний архів ученого залишається досі за кордоном…

Чи дивуватися, що Україна досі не вшанувала свого кубанського сина?

Гадаю, що ні, адже десятки тисяч українських вулиць і площ, населених пунктів й досі носять імена тих, які, за висловом Федора Щербини, поклали початок фізичному вигубленню і моральному розбещенню мільйонів громадян колишньої Росії.





Олексій і Кузьма Безкровні



«Безкровний» — прізвище на Кубані відоме і шановане здавна. Спочатку розійшовся гомін про Олексія Безкровного, військового отамана Чорноморського козацького війська, героя війн проти Наполеона та турків.

Ось що писав про нього кубанський дослідник Борис Фролов: «В історії є чимало прикладів, коли людина сміливо йде назустріч небезпеці — і вона відступає; твердо й уперто дивиться в обличчя смерті — і вона відвертається. Ніби саме Провидіння охороняє цих хоробрих спеціально для того, щоб вони змогли звершити великі справи в науку для нащадків. До числа таких людей належав і чорноморський козак Олексій Данилович Безкровний… Олексій Данилович Безкровний — одна із найяскравіших зірок на небосхилі воєнної історії кубанського козацтва. Майже все його, загалом коротке, життя пройшло у безперервних боях і походах… Доля берегла його, але зовсім не жаліла — важко навіть порахувати ті незліченні рани, які він отримав на полях битв. Від рядового козака до генерал-майора і отамана Чорноморського війська — така військова кар'єра за якісь три десятиліття» 1.

Недаремно ходив серед козаків переказ, що після чергового кривавого бою російський імператор вигукнув: «Да у чєрноморцєв атаман не Бєсскровний, а Безсмєртний» 2. А кубанські козаки з пошаною говорили про Олексія Безкровного: «Той отаман не знав ляку!» 3.



На жаль, хоробре серце український козак Олексій Безкровний поклав на олтар не своєї Батьківщини, а «Отєчєства чужого». Свої перші військові звання він отримав за хоробрість, виявлену в закубанських походах 1802 — 1803 років. А за відвагу в походах 1810 і 1811 років двічі «удостоєн монаршего бла'оволєнія» 4. Організував він і кілька військових (тобто каральних) експедицій проти ворожих Росії натухайців, абадзехів і шапсугів наприкінці 1820-х років. А вже на початку 1830 року Олексій Безкровний, як пишуть російські історики, «успішно отразіл набє'» п'ятитисячного загону горців, який очолював відомий шапсузький ватажок Казбич. 30 січня загін отамана Безкровного увійшов у землі шапсугів. В одному з боїв Безкровний особисто брав участь і дістав тяжкі поранення шаблею в голову, грудну клітку та праве плече. Врешті, у 1830 р., за «отлічія против натухайскіх 'орскіх народов», Олексій Безкровний отримав золоту шаблю, оздоблену діамантами, з надписом «за хоробрість» 5.

Розповісти про всі військові здобутки і нагороди українського козака Олексія Безкровного важко: адже станом на 1 січня 1829 р. він взяв участь у тринадцяти військових компаніях і ста битвах 6. Важко, і з іншої, не арифметичної причини. Адже всі свої подвиги він здійснив «во славу русского оружія», тобто все своє життя Олексій Безкровний служив імперії, яка знищила Запорозьку Січ, поневолила його Батьківщину, розорила і розсіяла по світах козацтво. Жодної битви — із понад ста — не провів він за свободу і незалежність своєї Вітчизни — України.

Іншою дорогою пішов нащадок отамана Чорноморського козацького війська Кузьма Безкровний, який все своє життя присвятив визволенню Кубані з тюрми народів, одним із творців якої був і його предок — генерал-майор російської армії Олексій Безкровний.

Козак-чорноморець зі станиці Охтирської Кузьма Безкровний (народився 13 жовтня 1877 р.) посідає особливе місце серед всіх громадсько-політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за свободу свого краю, адже він був національно і політично найвиразнішою постаттю на кубанському небосхилі.

Ось лише один штрих, який повною мірою характеризує великого кубанського українця Кузьму Безкровного… У книзі спогадів «Стежками життя» останній кубанський прем'єр Василь Іванис згадував, як на початку 1900-х років він, тоді ще юнак, вибирався із дому, з кубанської станиці Настасіївської, навчатися до учительського інституту в м. Тифліс. Біля станції Лінейна, де він мав вперше у своєму житті сідати на потяг, росли величезні розлогі дуби й стояло декілька добрих хат. Належали вони Якиму Безкровному, батькові головного бухгалтера Чорноморської залізниці Кузьми Безкровного. Під дубами бавилися гарно вбрані дівчинка і хлопчик. Василь підійшов до них і знічев'я запитав по-російському: звідки і хто вони? Дівчинка несподівано твердо, українською мовою, відповіла йому:

— Ми діти учителя Безкровного, ми не кацапи, чого ти з нами говориш, наче москаль?

Василя здивувало, що діти з родини інтелігентів говорять так, як у його рідній станиці Настасіївській. Та ще більше здивувався він, коли б довідався, що ця дівчинка згодом стане його дружиною, а іменем її брата Євгена, який бавився з нею під дубом, він назве свого єдиного сина 7.

Ця зовсім не дитяча розмова дітей наочно демонструє який запеклий український дух панував у родині кубанського вчителя Кузьми Безкровного.

Оскільки українських учбових закладів у Російській імперії не існувало, а Кузьма Безкровний прагнув дати своїм дітям освіту українською мовою, він змушений був послати їх на виховання на інший край української землі — до українського ліцею міста Перемишль 8. За цей, так би мовити, «гріх» у деяких кубанських часописах редактори-шовіністи вміщували фотографії Кузьми Безкровного та його дітей із найгострішими коментарями і образливими епітетами 9. А генерал Денікін «на згадку про Безкровного зеленів від злоби, кажучи — «ето страшний мазєпінєц: у нє'о дєті-'імназісти раз'аваріют только на украінском язикє!» 10.

Ще до революції Наказний отаман Кубанського козацького війська Михайло Бабич вислав Кузьму Безкровного «за мазепинство» за межі Кубані, до Новоросійська 11. Врешті, Кузьма Безкровний опинився у Харкові, де став одним із засновників і директорів Українського кредитового товариства 12.

Вчитель Кузьма Безкровний був відомий і як один із засновників кооперативного руху на Кубані, зокрема споживчої кооперації та кредитних спілок, які об'єднав у Центральний кооперативний банк. Він очолював Надзірну раду цього банку 13. Ініціював Безкровний і створення в Катеринодарі централі споживчих товариств — Кубсоюз. Уславився він і як організатор будівництва знаменитої Чорноморської залізниці, всі станції якої, до речі, були побудовані в українському стилі 14. Знали його і як громадсько-політичного діяча, члена заснованої на початку 1900-х років Революційної української партії, гаслом якої був клич Миколи Міхновського: «Одна, єдина, нероздільна вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Безкровний був членом Чорноморського комітету РУП, а також членом підпільної Української ради, що діяла на Кубані. Був він і членом Товариства українських поступовців, а пізніше українським соціал-демократом. Як представник Кубані Кузьма Безкровний приїжджав до України на «важливіші національні зібрання, (такі) як відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві». Не дивно, що ім'я Кузьми Безкровного було широко відоме в Україні 15.

Лише тільки до його рідної станиці Охтирської дійшла вістка про падіння царизму Кузьма Безкровний виступив з ініціативою заснування в станиці української гімназії. Разом з іншими він швидко реалізував свою мрію — і тепер місцевим українцям не було вже потреби відсилати своїх дітей на навчання в Галичину. Це була перша на козацьких землях Кубані українська гімназія 16.

Невдовзі Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради, згодом його обирають членом Кубанської крайової ради, а потім і Законодавчої ради. 16 лютого 1918 р. Законодавча Рада проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу Конституцію. З ініціативи Кузьми Безкровного депутати-чорноморці прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії 17.

«Це був найбільший кубанський тоді політик, українець із крові і кості, але дуже обережний і маломовний», — писав про Кузьму Безкровного Василь Іванис 18. «Серед членів обох Рад, виразнішого за нього українця не було» 19. І хоч Кузьма Безкровний «не був говіркий, але до нього прислухалися» 20.

На жаль, Кузьма Безкровний був м'якою людиною, — в час, коли важилася доля Батьківщини, надзвичайно толерантно ставився до «кожної політичної думки» 21, до того ж, дуже рідко висловлювався, бо його думки «були далекі від (думок) більшості» 22. Окрім всього, Кузьма Безкровний відмовлявся від важливих посад, пропускаючи поперед себе демагогів і кар'єристів.

Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступила на Донщину, Кузьма Безкровний у складі кубанської делегації виїхав до Києва шукати допомоги. Кубанці хотіли заручитися політичною та військовою підтримкою Української Держави в своїй боротьбі проти більшовиків.

Делегацію прийняв Гетьман України Павло Скоропадський. Порозуміння виникло з перших хвилин переговорів. Між Україною та Кубанню «встановилися абсолютно дружні стосунки» 23: Українська Держава простягла руку допомоги і «щомісяця надсилала на Кубань озброєння та інші військові матеріали» 24.

Про ці переговори гетьман так писав у своїх «Спогадах»: «Були пропозиції про укладання союзу і навіть більше, — щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Я цього дуже хотів, але вважав… що важніше всього, перед тим як залучати до себе інші області, (необхідно) досягти порядку у себе. Коли це буде досягнуто, то багато областей самі до нас прийдуть» 25.

Делегати просили гетьмана вислати на Кубань Запорозьку дивізію Зураба Натієва, щоб допомогти кубанцям звільнитися від червоних і білих «єдінонєдєлімщіков» 26. Гетьман і сам хотів цього, планував він формувати й «інші частини для посилки до Чорноморії» 27. На жаль, реакційні російські елементи у військовому відомстві гетьмана всіляко гальмували цю ініціативу, бо розуміли яку революцію на Кубані викличе поява Запорозької дивізії гетьманської Української Держави та ще й на чолі з вихідцем з Кавказу Зурабом Натієвим. Висловлю міркування, що якби висадка українського військового десанту на Кубань відбулася, то дивізія Натієва не тільки б розгорнулася до корпусу за рахунок місцевих добровольців, а й, взагалі, кубанці стали б основою Української армії: десятки тисяч іногородніх та кубанських козаків стали б не під штандарти Добровольчої армії, а під жовто-блакитні прапори своєї Батьківщини. Й історія попростувала б у зовсім іншому напрямку. Та все це міркування, точніше жаль, який ваги не має.

Насправді ж події розгорталися за російським сценарієм. Скориставшись тим, що до Новочеркаська, де в той час перебував кубанський уряд, не повернулася частина делегації (у Києві ще залишалися голова Законодавчої ради Микола Рябовол та його заступник, приятель українців Султан Шахим-Гірей), денікінське командування ініціювало нараду, на якій було прийняте хибне історичне рішення про союз Кубані із Добровольчою армією. За союз з Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток… Одним з аргументів проти природного союзу Кубані з прабатьківщиною було подано, що в Україні, мовляв, «була недемократична влада генерала Павла Скоропадського» 28…

В 1919 р. очоливши в кубанському уряді Павла Курганського міністерство внутрішніх справ, Кузьма Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення іногороднього населення — з метою зняти напругу, що виникла між козаками та іногородніми.

Кузьма Безкровний зробив ще одну великої ваги справу: вивів Кубань з-під церковного підпорядкування Ставропольській єпархії, заснувавши Кубанську єпархію і передавши їй церковне майно.

Дедалі більше денікінське «Особоє совєщаніє» поводилося, як окупаційна влада: 14 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Кубанської законодавчої ради Миколу Рябовола, стратили на шибениці делегата Паризької мирної конференції, священика Олексія Кулабухова, розгромили Законодавчу раду, арештували і депортували до Стамбула десять найвпливовіших її членів.

Серед депортованих до Стамбула кубанських політиків був і Кузьма Безкровний… На чужині (а жив він переважно у Чехословаччині) Кузьма Безкровний взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміграції, підтримував зв'язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою — колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП 29, з яким колись збирав матеріали для «Історії Кубанського козачого війська» 30. Взагалі, Кузьма Безкровний мав серед діячів УНР «повне довір'я» 31.

Працював Кузьма Безкровний директором кооперативної школи у м. Йозефові (Чехословаччина), пізніше професором Української господарчої академії в Подебрадах. Впродовж кількох років спільно з групою відомих кубанців видавав українською мовою часопис «Кубанський Край»…

Помер Кузьма Безкровний у Празі 6 грудня 1937 року 32.

«Це був великий насамперед українець, а потім кубанський козак шляхетної крові, — підводив підсумок його життя Василь Іванис. — Завжди спокійний і мовчазний. Серед кубанських інтелігентів це була найбільша особистість. Чорноморці любили й шанували його, лінійці шанували, але боялися, а ура-козаки ненавиділи, боячись, що він Кубань «продасть» Україні… Ні Рябовол, ні Бич, ніхто інший не доросли до такого глибокого розуміння української справи, як Кузьма Якимович Безкровний» 33.

Життя Кузьми Безкровного є яскравим прикладом, що може зробити «для національної справи одна людина, коли має виразну ціль і завзяття досягти її» 34.

Хай буде йому вічна пам'ять від вдячних нащадків!





Яків Кухаренко: український поет, російський генерал



Історія українська неоднозначна, як неоднозначні й українські історичні діячі, принаймні, значна їх частина. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Сірко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Нестор Махно… Одні називають їх національними героями, інші — зрадниками українського народу.

Чи не всі українські велети були діячами неоднозначними, суперечливими. Їхні портрети не вийде — як би не хотілося — писати однією фарбою.

Такою неоднозначною постаттю є, на мій погляд, і наказний отаман Азовського, а пізніше Чорноморського козацького війська Яків Герасимович Кухаренко. З одного боку, український письменник, етнограф, історик, друг-товариш Тараса Шевченка, з іншого боку, — генерал-майор царської армії, організатор і учасник походів проти гірських народів Кавказу…

Народився він 1799 року в станиці Медведівській 1 (згідно з іншими даними — в м. Єйськ) у родині чорноморського старшини Герасима Кухаренка, учасника штурму Очакова, Кілії, Ізмаїла, Аккермана, Бендер, учасника розгрому турецької армії за Дунаєм, під містечком Мачин 2. У 1803 р. Герасим Кухаренко брав участь у боях проти шапсугів неподалік Катеринодара. Через чотири роки бився на Закубанні з черкесами та абазинами, був тяжко поранений шаблею в обличчя, внаслідок чого втратив праве око.

Поки батько воював, матір виховувала малого Якова, співала йому українські пісні, розповідала казки і перекази про запорожців, козаків-характерників. Бували у їхньому домі і бандуристи, які збуджували дитячу уяву поетичними розповідями про Запорозьку Січ, набіги татар, турецьку неволю, морські походи запорожців…

Коли Якову йшов 12-й рік, він став учнем Катеринодарського училища, директором якого був видатний педагог і просвітник Чорноморії Кирило Росинський, уродженець Новомиргорода (нині Кіровоградська область).

Закінчивши училище, п'ятнадцятилітній юнак був прийнятий сотенним осавулом до четвертої кінно-артилерійської роти. Та до війська не поїхав: йому дозволено було продовжити навчання. До своєї роти, розташованої на кордоні, прибув лише 12 червня 1822 року. Невдовзі Яків Кухаренко, як колись його батько, взяв участь у двох воєнних експедиціях проти горців під командуванням генерала Максима Власова. Під час цих походів чорноморці палили залишені адигами аули, палили навіть хліб та сіно — щоб приректи горців та їхню худобу на голодну смерть 3. Як видно, Яків Кухаренко відзначився у цих каральних експедиціях, бо невдовзі його підвищили до хорунжого. Від 1822-го до жовтня 1839 р. чорноморський козак Яків Кухаренко взяв участь у сорока чотирьох битвах проти горців та турків, зокрема, був учасником облоги і здобуття турецької фортеці Анапи 4.

Першим юнацьким літературним твором Якова Кухаренка була поема «Харко — запорозький кошовий», написана під впливом «Енеїди» Івана Котляревського. А перший історичний твір Кухаренка — «Огляд історичних фактів про Військо Чорноморське» — з'явився 1836 року. Тоді ж була написана драма «Чорноморський побит на Кубані». Пізніше Яків напише низку етнографічних нарисів: «Козак Мамай», «Вороний кінь», «Сирота-мова», «Вівці і чабани в Чорноморії», «Пластуни» та інші.

Кухаренко з любов'ю збирав українську старовину, тужив, роздумуючи над тяжкою долею козацтва, міг і сльозу пустити, слухаючи думу про поневіряння запорожців у турецькій неволі. Із трепетом ставився він до кобзарів, калік-пластунів, які завжди знаходили притулок у домі його батьків. І твори свої літературні писав українською мовою. За свідченням Миколи Костомарова, Яків Кухаренко прагнув, щоб серед молоді поширювалася українська мова, любов до рідної України. Мандруючи Чорноморією, Костомаров не один раз чув від козаків, що важко знайти іншу людину, яка б так любила український народ, як отаман Кухаренко 5.

Та все ж патріотизм Якова Кухаренка був не політичним, лише етнографічним 5. Хоч і плекав отаман мрії про панування українського козацтва.

Та мрії мріями, а реальність реальністю — у воєнну історію Яків Кухаренко увійшов як учасник і організатор походів російських військ проти гірських народів Кавказу. Дослідник Кубані Лука Мельников стверджував навіть, що Яків Кухаренко «нівелював всі народності під одну мірку задля так званої державної єдності» 7.

Та сталася в житті Кухаренка велика подія — знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком, знайомство, яке переросло у двадцятилітню дружбу. Хоч, може, і не відчув спочатку підполковник Чорноморського війська, з ким подарувала йому доля дружбу. Бо був на 15 років старше від тоді ще юного поета.

Яків Кухаренко, на мій погляд, зумів увійти до української літератури насамперед завдяки дружбі з Тарасом Шевченком, хоча б тому, що Великий Кобзар писав йому листи. Мені здається, що саме це листування і викликало зацікавлення літературознавців творчістю Кухаренка.

Та «Енциклопедичний словник з історії Кубані», виданий 1997 року в Краснодарі, робить інший наголос, стверджуючи, що саме Кухаренко мав вплив на історію української літератури, зосібна на Великого Кобзаря, зокрема на його твори «Кавказ» і «Назар Стодоля» 8.

Спочатку я взяв цю тезу на віру. Тим більше, що у листах Великого Кобзаря є підтвердження про вплив Якова Кухаренка на написання іншого твору — «Москалевої криниці». «Десять літ неволі, друже мій єдиний, — писав Тарас Шевченко 22 квітня 1857 р., — знівечили, убили мою і віру, і надію… Я ще не дуже зостарівся, та знівечився… О віршах уже нічого й думать» 9.

А вже 5 червня в листі до Якова Кобзар зазначає: «Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами… Думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі, аж бачу — ні. Нікому тілько було вогню положить під моє горем не добите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитався до того, що в мене не тілько очі — серце заплакало, мов та голодна дитина… Вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та заходився коло оції «Москалевої криниці». Бог поміг, то сяк, то так закінчив. Мені і полегшало трохи» 10.

Отож, маючи конкретне підтвердження про вплив чорноморського отамана на написання Тарасом Шевченком «Москалевої криниці», я і не піддавав спочатку сумніву згадане вище твердження «Енциклопедичного словника з історії Кубані». Більше того, загорівся, бо побачив життєву драматургію, яка завжди запалювала мою кров: офіцер імперської армії Яків Кухаренко, учасник каральних експедицій проти кавказьких народів прямо чи опосередковано причетний до написання поеми «Кавказ», в якій оспівується боротьба цих народів за свою свободу.

Та все ж, врешті, дійшов висновку, що це звичайний імперський стереотип російської літературографії, коли кожний український письменник чи поет мусив відчути на собі «бла'отворноє вліяніє русской культури», зокрема різноманітних російських діячів. І твердження, що російський військовий, а отже, російський державний діяч Яків Кухаренко «оказал вліяніє на развітіє украінской літератури», в тому числі і на творчість «великого малоросского поета» 11, зокрема і написання ним поеми «Кавказ», напевно, є черговою імперською пропагандистською булькою.

До речі, деякі радянські пропагандисти добалакалися до того, що «настоящими учителями Я. Кухаренка и Т. Шевченка были представители русской литературы… Тяга к ней была одним из толчков к их сближению» 12.

Отакої! Виявляється, що й в основі людської дружби двох українців була «тяга» до російської культури! Коментарі тут зайві.

Істиною ж є те, що поема «Кавказ» виникла як розпачливий відгук на смерть свого товариша, художника Якова де Бельмена, офіцера російських військ, який 1845 року загинув на Кавказі під час походу проти черкесів.

Тарас Шевченко писав слізьми, згадуючи «щирого свого» Якова де Бельмена:



І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!



У своїй поемі Тарас Шевченко називав Кавказ горами, «засіяними горем, кровію политими» 13.

Хто ж засіяв їх горем? Чиєю кров'ю политі ці гори?

На Кавказі, пише Тарас Шевченко,



Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сліз!

А батькових, старих, кровавих

Не ріки — море розлилось…



Горців, які намагалися оборонити свою «сердешну» волю — «ненагодовану і голу» 14, — Тарас Шевченко назвав «лицарями великими» 15. Звертаючись до них, Кобзар прорік на віки:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая.



Звичайно, Яків Кухаренко, на той час уже полковник Чорноморського козацького війська, читав цю поему. І, прочитавши, знову відправлявся на військову службу. Навіть коли його друг Тарас Шевченко за вільнолюбство був запроторений до Середньої Азії, Яків Кухаренко продовжував захищати тюрму народів і поетів: у 1852 — 1854 рр. він взяв участь у Кримській війні.

Тут варто згадати, що чорноморцям, які захищали Росію, протистояли два легіони, сформовані з нащадків запорожців, що після знищення Задунайської Січі осіли в Добруджі. Цікава деталь: турки віддали українським козакам прапор гетьмана Петра Дорошенка, що зберігався у Стамбулі. Під тим прапором новітні запорожці відважно билися проти російського війська і здобули кілька значних перемог (зокрема, під Сілістрією) 16. Отак, як і завжди, українці у складі різних армій хоробро билися за інтереси інших, державних, націй.

40 років, до самої смерті, Яків Кухаренко вірою і правдою служив імперії. Остання його посада — начальник Нижньокубанської кордонної лінії. 19 вересня 1862 р. він потрапив у засідку абадзехів і був узятий у полон.

Кубанський бандурист Дмитренко-Бут склав про це пісню:



У п'ятницю на базарі

Всі заголосили,

Що черкеси Кухаренка

Взяли-полонили.



26 вересня Яків Кухаренко, перебуваючи в неволі, помер від отриманих у бою ран. Сталося це у гірському аулі неподалік Майкопа.

Невдовзі старший його син Степан за 20 тисяч рублів викупив у горців тіло і поховав у Катеринодарі 17.

Завдяки заходам Степана Яковича 1880 року у Києві був виданий «Збірник творів Я. Кухаренка», а 1887 року вийшла книга «Исторические записки о Войске Черноморском». І хоч автором її був названий Олександр Туренко, та відомо, що він був лише співробітником Якова Кухаренка, під безпосереднім керівництвом і за участю якого ця книга творилася.

Архів наказного отамана Чорноморського козацького війська Якова Кухаренка і, зокрема, його листування з Тарасом Шевченком вивіз за кордон і довший час зберігав на еміграції кубанський прем'єр (у 1919 р.) Павло Курганський, який помер у Белграді, 1957 року 18…

Який же висновок можна зробити, аналізуючи долю чорноморського отамана Якова Кухаренка?

З листів та щоденника Великого Кобзаря перед нами постає образ Кухаренка — благородної і самобутньої людини 19. Та свій талант і хоробре серце Яків Кухаренко поклав на олтар імперії. Імперії, яка поневолила і його Батьківщину. В цьому трагедія багатьох поколінь українців, які, не маючи своєї держави, мусили служити іншим державам.

Так що слова Тараса Шевченка, виплакані ним на смерть «щирого свого» товариша Якова де Бельмена, цілком можна адресувати і Якову Кухаренку, який також був другом Великого Кобзаря. Нагадаємо ці слова:



І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну…



А скільки таких яковів полягло «Не за Україну, А за її ката» у ХХ столітті?! Одні — за «за царя, за отєчєство», інші — «за родіну, за Сталіна». А скільки українських кісток засіяли гори Афганістану та Чечні наприкінці ХХ століття?!

Невже українська доля полягає в тому, щоб простилати дорогу імперіям?

Може, тому така зворушлива любов до нас, українців, із боку великодержавників, які в усі віки, віки, наповнені загарбницькими війнами, палко любили українців, бо ж кращого гарматного м'яса не було.







Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ ст.



Згідно з Адріанопольським трактатом 1829 року Туреччина змушена була віддати свої права на східне узбережжя Чорного моря — від Анапи до Абхазії. Таким чином, всі землі адизького народу стали номінально власністю Росії. Але адиги з цим миритися не збиралися. Вони ніколи «не визнавали чужої влади над собою», а турків терпіли «як одновірців, але не як володарів». «Вільні горці, — зазначав відомий кубанський історик Федір Щербина, — ніяк не могли збагнути, чому росіяни зазіхали на їхні землі…» 1

Царський генерал Раєвський, якому, до речі, Олександр Пушкін присвятив свій твір «Кавказский пленник», намагався наочно пояснити адигам, кому вони тепер належать. Коли Микола Раєвський, відомий демократ і прихильник декабристів, сказав, що турецький султан подарував їх російському царю, то один із шапсугів, показавши на пташку, що сиділа високо на дереві, іронічно мовив: «Генерале! Я дарую тобі цю пташку, бери її».

Справді, адиги були такими ж вільними як небесне птаство. Вони «не могли навіть думки допустити, щоб комусь підкоритися» 2.

Розповідь про Визвольну війну горців у ХIХ столітті, про організаторів Визвольної боротьби горців, які намагалися створити в Закубанні державу гірських народів, дозволить краще зрозуміти причини боротьби, яка досі точиться на Кавказі.

Першим офіційним посланником Шаміля в землях адизького народу був Хаджи-Магомет. З'явився він на Північно-Західному Кавказі у травні 1842 року. Супроводжували його ефенді з Дагестану і Чечні. Хаджи-Магомет мав завдання поширити мюридизм серед адигів і підняти їх на боротьбу проти Росії 3.

Хаджи-Магомет обнародував звернення Шаміля, який закликав народи Кавказу одночасно розпочати бойові дії проти росіян. На клич Шаміля відгукнулися навіть ті народності, які — внаслідок нещадних репресій — вже було прийняли присягу на вірність російському царю. Вірними царю лишилося небагато горців, власне ті, що жили в небезпечному сусідстві з чорноморськими козаками 4. Та й то лояльності у цих так званих мирних черкесів вистачало тільки на світлу частину доби.

Російська військова адміністрація Кавказу з тривогою спостерігала за зростанням числа прибічників Хаджи-Магомета. Особливо багато прихильників газавату було «серед простого народу». Справді, за допомогою пропаганди ісламу Хаджи-Магомет зумів оволодіти серцями простолюддя. Однією з причин успіху було те, що Коран вчив, що всі віруючі рівні перед Магометом.

І це людям подобалося.

Таким чином, релігія вирівнювала у правах та обов'язках як черкеських князів і дворян — з одного боку, так і звичайних черкесів 5.

Найбільший успіх мали ідеї Шаміля серед тих кавказьких народностей, в традицію яких вкорінилося народоправство, тобто там, де найважливіші питання вирішувалися на народному зібранні. Тому саме ці племена — абадзехів, шапсугів, а згодом і натухайців — влаштовували Хаджи-Магомету найурочистіші зустрічі. На зібранні натухайців наїб Шаміля «зобов'язав всіх публічною присягою бути вірними магометанському закону… діяти одностайно… і не мати жодного стосунку з росіянами» 6.

Ввівши податки та духовні суди, Хаджи-Магомет фактично почав формувати черкеську державу… Та не завжди рішення шаріатських судів узгоджувалися зі звичаєвим правом горців. Утворилась опозиція з дворян, яка звинуватила наїба в узурпації влади. Опозиція не знайшла нічого кращого, як вступили в переговори з російськими військовими колами, щоб заручитися їхньою підтримкою у боротьбі проти Хаджи-Магомета. Невдовзі, у травні 1844 р., наїб Шаміля за нез'ясованих обставин був убитий 7.

В 1845 р. на зміну Хаджі-Магомету був присланий новий уповноважений — Сулейман-Ефенді. Це був вчений мусульманин, який чудово знав Коран і мусульманське право. Одночасно з пропагандою мюридизму він закликав закубанських горців до активних воєнних дій проти царських військ. Сулейман-Ефенді, або, як називали його на Закубанні, Сальмен-Ефенді намагався створити народне ополчення і йти на з'єднання із загонами Шаміля. Та адиги не дуже хотіли відриватися від своєї землі та рідних осель, тим більше, що росіяни споряджали одну за одною каральні експедиції проти їхніх рідних аулів.

Врешті, Сулейман, за до кінця не з'ясованих обставин, потрапив до російського табору. В 1846 р., виконуючи наказ князя Воронцова, колишній наїб написав і розіслав звернення до всіх мусульман, доводячи протилежне тому, що говорив раніше. Сальмен закликав не вірити Шамілю і не підкорятися його наказам. «Шаміль, однак, — зазначав історик Федір Щербина, — був дуже крупним вождем і новатором на Кавказі, щоб його авторитет міг похитнути маленький Сальмен. Звернення Сулеймана-Ефенді не мали жодного впливу на горців, які бачили в постаті Шаміля потужного противника росіян, що зумів підпорядкувати собі всі суміжні племена, створити гармонійне правління і навіть зародок постійної армії» 8 (кінець цитати).

Невдовзі, наприкінці 1848 р., в Закубанщині з'явився третій і останній наїб Шаміля — Магомет-Амін 9. В Дагестані він був відомий під своїм справжнім прізвищем Магомет Асіялов.

В юності Магомет виховувався в аварських мул, затим кілька років в якості тельміха (тобто учня) мандрував Кавказом та Малою Азією. У 18 років став мюридом. Був хоробрий, енергійний, набожний та особисто відданий Шамілю, який наділив його іменем Амін, тобто «Вірний» 10.

Прибувши на Північно-Західний Кавказ, Магомет-Амін був вражений, як далеко зайшло зближення частини адигів з козаками, які поруч обробляли землю, косили сіно, торгували між собою. Магомет-Амін побачив, «що небагато треба було часу, щоб обидва народи злилися в один».

Стривожений такою перспективою, Магомет-Амін рішуче взявся за пропаганду ісламу — адже глибшої межі між православними козаками та правовірними горцями уявити було годі. Вже у січні 1849 р. Магомет-Амін, виступаючи на великому народному зібранні, закликав горців суворо дотримуватися шаріату, а відтак кинув клич поголовної участі в священній війні проти «невірних».

Розуміючи, що перемогти регулярну російську армію партизанськими методами навряд чи вдасться, Магомет-Амін почав творити збройні сили адизького народу — загони так званих хаджиретів. Ці загони формувались насамперед за рахунок юнаків-сиріт та дітей із бідних родин.

Взявся Магомет-Амін і за творення інших державних інститутів: відновив постійну систему оподаткування, ввів мусульманське законодавство та шаріатські суди.

З весни 1849 р. Магомет-Амін почав поширювати свій вплив на інші адизькі народності, змушуючи їх присягати на вірність Шамілю. Та цей процес йшов нерівно. Так, на одному із зібрань старшина Хамиз заявив наїбу: «Ти прийшов сюди баламутити людей, вговорюючи їх не перекидатися на бік росіян, але народ краще за тебе знає, що для нього вигідніше — постійні тривоги і розорення, чи мирне життя під захистом гармат росіян».

Помилявся сивий аксакал Хамиз: адже ті гірські племена, що внаслідок репресій погоджувалися присягнути на вірність (точніше, покору) російському царю і переселялися на відведені їм землі, змушували відразу включатися у збройну боротьбу проти своїх єдинокровних братів на боці царських військ.

Однією з причин опозиції серед адигів до наїба було й те, що Магомет-Амін виступав проти рабства, поширеного серед деяких племен 11.

Та все ж із маси аулів лише 7 залишились на боці Росії і то тих, що лежали неподалік нової кордонної лінії, і могли будь-коли піти з димом у небо. Та й ці так звані мирні адиги всіляко шкодили російським військам, допомагаючи таємно своїм родичам, які вели відкриту боротьбу 12.

Миролюбний настрій й тих небагатьох горців, які не хотіли воювати з козаками, наприкінці 1850 року був порушений: «Російська військова влада, — писав Федір Щербина, — визнала за необхідне нагадати черкесам про силу російської зброї і вислала загін у найбільш недоступну долину, густо заселену черкесами. Це була Адагумська долина. Тут були чудово оброблені землі; населення жило заможно і було переконане в своїй силі» 13.

У експедиційному загоні було 2612 чоловік та 8 гармат. Як завжди, на шляху просування козаки палили аули, хліб та сіно. «Форсированное движение отряда Серебрякова на Адагум и обратно, — зазначав історик Федір Щербина, - навело ужас на черкесов и они охотнее стали принимать предложения русских о присяге России… (предложение) выселиться с гор на равнины, в места, указанные русским начальством, и действовать против непокорных горцев заодно с русскими войсками» 14.

Розуміючи, що вимушена присяга не надійна, росіяни почали брати заручників, або, як казали на Кавказі, аманатів…

Авторитет російської зброї був високий, та не менш високим був духовний авторитет Магомета-Аміна. Історик Кубані Федір Щербина вважав його «найталановитішим представником Шаміля» 15. Про авторитет наїба свідчило те, що адиги завжди зверталися до нього для вирішення внутрішніх суперечок і конфліктів. А роль судді — визначальна роль…

Для кожної групи аулів, які визнавали його владу, Магомет-Амін призначав тимчасову адміністрацію. Адміністративним центром самого наїба стала фортеця на річці Білій. Діяв тут і Меджліс, до складу якого входили найбільш шановані представники різних народностей: муфтії та старшини.

Магомет-Амін ввів систему штрафів за невиконання релігійних обрядів, за торгівлю чи інші стосунки з козаками і росіянами, куріння тютюну, неявку до суду та інші правопорушення. Суд вирішував долю полонених та тих черкесів, які служили Росії. Діяла й в'язниця. Зрозуміло, що була тут і мечеть, працювало духовне училище. Подібні адміністративно-культурні центри були закладені в багатьох населених пунктах Північно-Західного Кавказу 16.

Призначав Магомет-Амін муфтіїв та кадіїв, таким чином внормовуючи стосунки між людьми і окремими народностями. Спонукав він до навчання молодь.

Фактично творилася державність адизького народу. Руйнувався імперський міф про нездатність горців до державного життя.

Зміцнити державність можна було під час Кримської кампанії — найсприятливішого часу для всенародної війни проти завойовників. Зміцнити державу і відплатити росіянам, пише Федір Щербина, «за те жахливе спустошення, які учиняли в черкеських аулах і на черкеських полях козаки та російські війська під час походу за Кубань» 17.

Росія дійсно потрапила у скрутне становище — адже проти неї виступили такі потуги, як Туреччина, Великобританія й Франція. Під тиском противника Росія змушена була вивести свої війська з Абхазії, Анапи та Новоросійська. Та цей сприятливий момент не був використаний, бо посилився антагонізм між окремими народностями, виникли непорозуміння між Магометом-Аміном і речником турецького уряду — князем Сефер-беєм Заном, які уособлювали різні течії і табори.

Сефер-бей Зан — аристократ, представник давнього адизького роду, вождь шапсугів і натухайців, був прихильником збереження звичаєвого права та традиційного устрою життя, гарантування споконвічних прав за князями і дворянами. Магомет-Амін же керувався не звичаєвим правом, а Кораном. Магомет-Амін намагався перебудувати тисячолітній уклад адигів на демократичних засадах, до того ж, обов'язково на чолі з духовенством 18.

Сефер-бей вимагав, щоб адиги влилися до Батумського турецького корпусу. Та горці на це погодитися не могли, бо це порушувало їхні уявлення про свободу. Адиги готові були отримувати під падишаха допомогу, визнавали його духовним лідером, та не могли визнати політичної і військової влади султана над собою.

«Вийшло щось незрозуміле, — писав Федір Щербина, — черкеси, що так довго чекали допомоги Туреччини і єдності з нею на 'рунті боротьби з Росією, залишились бездіяльними глядачами великої східної війни» 19.

Як відомо, найгірше — це вичікувальна позиція у відношенні до агресора. Ця істина була невдовзі доведена. Настав 1856 р., рік, як зазначав Федір Щербина, «розправи росіян з черкесами, що зламали присягу» 20.

Першими були покарані бжедухи. Бій за їхню столицю Енем був впертий. Чоловіки, забарикадувавшись у саклях, «захищалися доти, — зазначав Щербина, — доки не загинули у вогні підпаленого аулу. Крім аулу, було спалено понад 2000 копиць сіна і хліба» 21.

А 1859 року зазнав поразки Шаміль…

З часом гірські племена все частіше почали зверталися до росіян як до суддів: дворяни скаржились їм на свій народ, а народ жалівся на дворян 22. Це якраз те, чого й треба було завойовникам — вони ставали арбітрами розколотого ними ж народу.

Втрата Шаміля — всекавказького лідера визвольної боротьби, перемоги російської армії на Кавказі ослабили позиції Магомета-Аміна, і 20 листопада 1859 року він здався військам російського генерала Григорія Філіпсона 23…

Офіційним роком завершення сімдесятилітньої Кавказької війни вважають 1864-й — рік депортації адизького народу до Туреччини. Російські документи засвідчують, що число вигнанців (адигів та інших кавказців) сягнуло півмільйона. Лише 70 тисяч адигів схилили голови перед завойовниками і «ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині» 24.

Та все ж збройна боротьба на Кавказі ніколи не припинялася: вона, як вогонь, то пригасала, то знову несамовито спалахувала. Тривожно палахкотить цей вогонь і зараз…

Мине не так багато часу й історики та письменники напишуть про нові покоління борців за свободу Кавказу. А писати буде про кого, — адже Визвольні змагання дарують народові, який піднявся на боротьбу, багатьох героїв.

Не забуваймо, що горців, які намагалися оборонити свою «сердешну» волю — «ненагодовану і голу» 25, — наш Пророк Тарас Шевченко називав «лицарями великими» 26. Саме звертаючись до них, Тарас прорік свої віщі слова: «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!»

Мені здається, що в кавказькій, і зокрема чеченській трагедії достатньо підстав для життєствердного оптимізму, адже такої плеяди героїв не має сьогодні жодний народ світу.





Український поет Кубані Василь Мова



Ось і надійшов час розповіді про великого кубанського українця, письменника Василя Мову, який свій напрям у літературі називав лаконічно: це був поклик крові 1.

Василь Семенович Мова народився 13 січня 1842 р. в родині сотника Чорноморського козацького війська на хуторі Солодкий Лиман, що коло станиці Стародерев'янківської на Кубані (тепер Канівський район Краснодарського краю) 2.

В Солодкому Лимані мав своє риболовецьке господарство відомий кубанський письменник, отаман Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко. Коли отаман Кухаренко приїздив до Солодкого Лиману рибалити, то завжди зустрічався зі своїм товаришем ще з перших років військової служби, сотником Семеном Мовою.

Яків Кухаренко взяв діяльну участь у долі сина сотника. Коли у станиці Уманській відкрилося початкове двокласне училище, Яків Кухаренко допоміг малому козакові вступити до нього та отримати пансіон за військовий кошт.

Знайомство з відомим кубанським письменником мало великий вплив на юного Василя Мову, тим більше, що отаман Кухаренко товаришував із Тарасом Григоровичем Шевченком. У домі отамана Чорноморського козацького війська зберігалися реліквії: рукопис однієї з поем великого Кобзаря, рукописи його віршів, оригінали малюнків 3.

Згодом, за сприяння все того ж Якова Кухаренка Василя було віддано на навчання (і знову за кошт Чорноморського козацького війська) до Катеринодарської військової гімназії.

В гімназії панував культ поезії Івана Котляревського і Тараса Шевченка. Вчителі та учні й під час уроків, і у вільний час спілкувались українською мовою 4.

Хіба дивуватися, що саме в стінах цієї гімназії Василь почав писати перші свої віршовані твори українською мовою?

1860 року вісімнадцятилітній юнак їде навчатися до Харківського імператорського університету. Напевно, знову саме Яків Кухаренко допоміг юнакові отримати право навчатися за військовий кошт. Перші два курси кубанський козак здобував освіту на історико-філологічному факультеті.

Василь Мова, як і його товариші-кубанці, активно включився в громадське життя, став членом харківської «Громади», на зборах якої гаряче обговорювались проблеми українського народу, просвітянського руху, історична доля нашої Батьківщини.

Педагог Христя Алчевська у своїх спогадах зазначала, що в 1860-х роках до складу харківської «Громади» входило близько 80 студентів та семінаристів. «Тут я почула, — писала вона, — чудові українські пісні, почула рідну українську мову, познайомилась із палкими прагненнями цієї ідейної молоді, яка намагалася зблизитися зі своїм народом, зробити його письменним… В цьому українському гуртку було немало видатних людей, які уславились пізніше в літературі, як, наприклад, поет Мова… Залітали до нас і заїжджі гості: Куліш, Стороженко і професор Пулюй із Галичини, Рильський із Києва. Це викликало ще більше пожвавлення нашого і без того жвавого гуртка, ще більше піднімало дух» 5.

Василь Мова називав цю харківську «Громаду» «гуртом метких і гарячих», які хотіли «за Україну сміло стати» 6.

В рік смерті Тараса Шевченка Василь Мова дебютував як поет на шпальтах квітневого номеру журналу «Основа» — єдиного українського друкованого видання на всю імперію. Та вже наступного року цей журнал заборонили, відтак українські письменники втратили можливість легально публікувати свої твори в межах Російської імперії. А 1863 року міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв під впливом реакційних російських публіцистів ухвалив рішення заборонити видання наукових праць та книг для народу українською мовою…



Не знаю, чи це випадковість, чи ні, але від третього курсу Василь навчається вже на правничому факультеті, хоча, здавалося, історико-філологічний краще пасував до творчої натури поета, задивленого в історію свого народу. Тут згадується, якою небезпечною для совісті і честі була професія історика в радянські часи… Адже історію України тоді можна було писати та викладати лише з позицій тих, хто потопив у крові Українську Народну Республіку… Висловлю міркування, що Василь Мова покинув історико-філологічний факультет, бо не мав наміру після закінчення навчання викладати імперську історію з імперських позицій…

Закінчивши університет зі ступенем кандидата права, Василь повертається на свою малу батьківщину. Хоч і друкувати твори не було можливості, та кубанський поет праці не припиняв. У своїх ранніх творах Василь Мова перебував у щасливому полоні романтичних мотивів молодого Тараса Шевченка.

Сам же Василь Мова свій напрям у творчості називав покликом крові. І дійсно, - чи не всі його твори пронизані думкою про долю України. Ця тема оголеним нервом проходить крізь всю його творчість. Україна, її минуле та майбутнє, буття українського народу — були домінантою творчості кубанського поета…

Від 1873 р. Василь Мова почергово обіймав посади судового слідчого, мирового судді та присяжного повіреного в станиці Усть-Лабинській, Єйську та Катеринодарі. Роз'їжджаючи станицями як судовий слідчий, він збагачується враженнями і пише цикл оповідань «Малюнки з натури».

«На початку сімдесятих років, — згадував пізніше Василь Мова, — довелось мені служити слідчим суддею в надкубанській країні, якраз на границі Чорноморії з Лінією. Країна та багата на душогубства, розбишацтва, грабунки та злодійства… Слідчеська праця… зазнайомлює… з виворотом народного життя, помагає спізнати хмуру, ганебну… його сторону». Яким би ідеалістом не був слідчий, вів далі Василь Мова, але за кілька років такої праці «рожева полуда в його поглядах на народ і народне життя відпадає» і замінюється на «зовсім хмуру поволоку». «Замість чеснот і всяких інших симпатичних прояв народного духу на кожному ступні зустріне він зледащілість, розпутство, ганебні похопи та потяги, зроджені і розплоджені нуждою, лихом та темнотою — наслідком ледачого суспільного строю… Взагалі, кожному, хто попрацює на такій посаді, народ із його життям освітлюється зовсім іншим світлом — менше барвистим, але більше натуральним…» 7.

Як й інші українські письменники тієї доби, Василь Мова жив подвійним життям: з одного боку — праця з її офіційною, точніше «казьонною» російською мовою, з іншого боку — українська літературна творчість.

Творчу активність письменника гальмувала неможливість, якщо використати вислів Зеновія Красівського, «опублікувати себе». «Немає де друкуватись… — писав Василь Мова у листі до письменника Олександра Кониського, — і кожен нидіє потихеньку в самоті!» 8.

Василь Мова хотів отримати цензурний дозвіл на друкування своїх творів у Росії.

Та де там?!

Залишалась єдина можливість «опублікувати себе» — за кордоном, в Австро-Угорщині. Отож «стративши надію на недалекий слушний час для рідної мови в російській Україні», Василь Мова «зважився… подати в світ» свої твори 9.

Вірші Василя Мови під псевдонімами В. Лиманський, В. Мигуцький та В. Мигученко час од часу з'являлися у галицьких виданнях «Діло», «Зоря», «Світ», «Правда» та інших. Під псевдонімами він виступав не з причини великої скромності. Внаслідок антиукраїнської політики Росії Василь Мова змушений був — як український письменник — ховатися за псевдонімами. Тому й не підозрювало його начальство, що скромний працівник є видатним українським письменником Кубані, серце якого палахкотіло і рвалося від розпуки за нещасливу долю свого народу.

Про коло авторитетів кубанського поета промовляють назви його віршів: «До Нечуя», «Михайлові Старицькому», «Олександру Яковичу Кониському», «До Олени Пчілки», «В роковини смерті Тараса Шевченка», «Христині Данилівні Алчевській». Не один раз епіграфами до свої віршів Василь Мова брав рядки зі спадщини Пантелеймона Куліша.

1876 року в галицькому журналі «Правда», опубліковано поему Василя Мови «Козачий кістяк», в якій поет намагався «зрозуміти, чому за сто років із часу зруйнування Січі Україна опинилася у такому тяжкому становищі» 10.

Важливе місце в творчості поета посідає також поема «На степи!» (1883), в якій зображене тяжке життя українських переселенців на кубанських землях. Це розповідь про крах надій українського селянства вибитися з віковічної бідності. Твір пройнятий гарячим уболіванням за долю розорюваного селянства та матері-України, за виразом поета, «убогої щастям, А лихом багатої» 11.



Чого і звідколи

Та гнітом важким

Гнітить нас недоля? —

запитує Василь Мова і відповідає: причиною цих нещасть є панування Москви, яка спільно зі своїми підмогачами, яких поет називає «хижими чужинцями» 12, довела до розорення квітучий український сад.



За життя кубанському поетові вдалося оприлюднити лише малу частину своїх творів. В столі письменника завжди лежали стоси рукописів, пустити в світ які не було надії, — так писав про Василя Мову дослідник його творчості Олекса Ставицький. «Тим більше не було надії побачити здійснення ідеалів, до яких поет прагнув з юних літ. Тож не дивно, що в поезіях Василя Мови останніх років життя посилюються мотиви туги й самотності» 13.

Вже після смерті кубанського поета, у «Літературно-науковому віснику» Іван Франко описав зміст неопублікованої поетичної збірки Василя Мови «Проліски» і оприлюднив кілька уривків із неї. У передмові до цієї збірки Василь Мова написав: «Автор сих віршувань, закинутий долею на довгі роки хоч в рідний, та далекий і глухий закуток України… працював на ниві рідного слова самотньо, і працював більше над збиранням і впорядкуванням лексичного матеріалу, ніж над творами літературними. Але від часу до часу пробував пера і на самостійних творах і потикався з ними до російської цензури, в котрій йому притьмом не пощастило. Така невдача тяжко знеохочувала до роботи, але все ж таки за двадцять п'ять років в теці автора чимало набралося писаного паперу і між ним жменька оцих віршувань, з котрих невеличка частина в різні часи була надрукована в галицьких часописах» 14.

Лише у 1907-му — через 25 літ після написання та вже після смерті автора — побачила світ його драма «Старе гніздо й молоді птахи». Дія п'єси відбувається на «широкому й соковитому тлі побуту кубанських козаків середини ХIХ ст.» 15. В центрі розповіді — трагедія батька, який бачить як валиться зведене його руками гніздо, і сам він, попри свою волю, цю руїну наближує. Йому, батькові — носію старовинних козацьких традицій, протистоять нікчемні, душевно спустошені, морально скалічені, «городські» діти. Таким чином, п'єса «Старе гніздо й молоді птахи» присвячена проблемам денаціоналізації і зв'язаної з нею деморалізації людини 16. Водночас, цей твір зберіг для нас козацькі типи і характери, які вже відійшли у минуле. П'єса є чи не найціннішим документом епохи про Чорноморію на порозі так званого нового часу.

Оскільки п'єса «Старе гніздо й молоді птахи» відразу здобула велику популярність, то була мистецтвознавцем Гнатом Хоткевичем «пристосована для сцени» і 1909 року у новому варіанті видана у Львові. В передмові до видання Гнат Хоткевич писав: «В усій нашій літературі, а особливо в драматичній, мало знайдеться речей, таких щиро народних і глибоко артистичних життєвою правдою» 17.

«В часи панування етнографічного реалізму, перемішаного з ідеалізацією козацької романтики, — читаємо в «Енциклопедії українознавства», — (Василь) Мова піднісся до тверезо-критичної оцінки Козаччини, розвинув надзвичайно своєрідний стиль… виробив дуже своєрідний словник поетичної мови… (Василя) Мову можна вважати за раннього попередника експресіонізму в українській прозі й поезії» 18.

На думку видатного славіста Юрія Шевельова, Василь Мова зумів здолати характерне для його сучасників примітивне зображення побуту. Василь Мова виявив у собі риси письменника-експериментатора, попередника експресіонізму в українській поезії… 19.

Попри вкрай несприятливі умови творчості (діяв Валуєвський указ!), Василь Мова зумів увійти в українську історію як поет, прозаїк, драматург, мемуарист, перекладач, філолог, правник.

На превеликий жаль, багато творів Василя Мови втрачено, зокрема з чотирьох його драм до нас дійшла тільки одна. З прозових творів зберігся лише нарис «Три мандрьохи» 20. А були ще оповідання «Чабани», «Шептуха», «Сердитий поштар», цикл «З пам'яткової книжки слідчого судді», багато статей та розвідок…

Помер Василь Семенович Мова у м. Катеринодарі 1 червня (за старим стилем) 1891 р., не доживши до свого піввіку.

1990 року, до століття від дня смерті кубанського поета, у київському видавництві «Дніпро» вийшла найповніша збірка творів Василя Мови під назвою «Старе гніздо й молоді птахи». Слід подякувати упоряднику Олексі Ставицькому, який написав до книги й змістовну передмову під назвою «Поет доби лихоліття», опублікував, окрім п'єси, ще й частину поетичної спадщини та кілька листів кубанського поета до Олександра Кониського…

Насамкінець хочу передати сучасним поколінням українців поетичне вітання від кубанського сина України Василя Мови:



Поздоров же, Боже,

Неньку Україну!

Пронеси від неї

Лихую годину!..

Та поздоров, Боже,

Всіх на дух не нищих,

Всіх, хто любить щиро

Вбоге родовище;

Всіх, хто свого часу

Дарма не марнує,

На народне щастя

Скільки сил працює;

Всіх, хто перепони

Сміло поборяє,

Хто храбрує серцем,

Розумом буяє;

Всіх, хто Кобзареві

Зберіг заповіти…



Отож давайте, спом'янемо «незлим, тихим» — і вдячним — словом великого сина України, кубанського поета Василя Мову, який все своє свідоме життя проніс у серці, як іскру Божу, Шевченкові заповіти.







Український революціонер Кубані Степан Ерастов



Я вже давно хотів розповісти про видатного громадсько-політичного діяча Кубані Степана Ерастова та бракувало матеріалів. І от завдяки кубанському досліднику Віктору Чумаченку, який у відділі рукописів Національної бібліотеки ім. Володимира Вернадського знайшов особистий фонд Степана Ерастова, опрацював його і опублікував уривки з його споминів, нарешті з'явилася можливість розповісти про цю чи не найвизначнішу постать серед діячів передреволюційної історії кубанського козацтва.

Народився Степан Ерастов у Катеринодарі 19 грудня 1856 р. в сім'ї священика-великороса Іоанна Ерастова та кубанської козачки із запорозького роду Щербин.

З революційним рухом Степан вперше познайомився у ставропольській гімназії. Саме в Ставрополі зійшовся він із визначними діячами народовольського руху Валер'яном Косинським, Гартманом та Міщенком. Результат не забарився: юнак потрапив у поле зору поліції. Перший обшук на його квартирі стався 1875 року, ще коли він був гімназистом.

Поступивши на математичний факультет Київського університету ім. Святого Володимира, Степан Ерастов переїхав до Києва. Тут й почалася його українська політична діяльність. Її початком він вважав перше жовтня 1878 р. — день вступу до нелегального товариства «Кіш».

Його обрали скарбником «Коша», отож він мусив шукати способи заповнення каси товариства. Наближалося Різдво. Логічно прийшла думка заробити шляхом колядування. Вивчили дві колядки. Але до кого йти? Велике російськомовне місто, здавалось, колядок не потребувало. Та й час був тривожний: будь-які вияви українофільства вважались за сепаратизм і переслідувались. Навіть сіра українська шапка-кучма могла викликати підозру. А з колядників, взагалі, легко було перетворитися на «банду заколотників».

Хтось порекомендував піти до професора криміналістики Кістяківського.

Довго стояли біля його дверей, не наважуючись увійти. Вже й сумніви почали перемагати. Коли хтось із студентів наважився і подзвонив.

Служниця була здивована та все ж поінформувала професора про колядників. А той радо запросив нежданих гостей.

Хор заспівав ще в передпокої:



Добрий вечір, пане господарю,

Ой, радуйся земле: син Божий народився!



Професор із повагою вислухав колядки, запросив до вітальні. Тоді Степан Ерастов, не довго думаючи, витягнув аркуш паперу і попросив внести даток на благодійні цілі. Господар, не дискутуючи, вийняв із гаманця 15 карбованців, а його гість і від себе додав 5 карбованців.

Перша удача додала завзяття.

Того ж вечора вони прийшли з колядою ще до кількох осіб. Найтепліше їх прийняв директор колегії Павла Ґала'ана Нечипоренко. Та й даток його був найщедріший: 36 карбованців.

Наприкінці пішли до відомого доктора Панченка.

Не встигли й обтрусити сніг, як двері до передпокою раптово відчинились і назустріч їм із зали, де за столом зібралось українське громадянство, полетіли могутні акорди.

За роялем сидів сам Микола Віталійович Лисенко.

— Добрий вечір, пане господарю, — підхопили студенти і ввалилися до вітальні.

Їх підтримали басами Микола Тобілевич, брати Винниченки та інші гості…

Кубанцю на все життя запам'ятався цей Свят-Вечір у товаристві київської «Громади».

Так між членами «Громади» та молоддю «Коша» встановилися дружні взаємини. Найбільше любили «кошовики» Миколу Лисенка за його доброзичливість та сердечність, душевне ставлення до кожного, з ким мав стосунки.

З Миколою Лисенком Ерастов зустрічався часто — на літературних вечорах, які проводив Олександр Кониський, на «словникових зібраннях» у Володимира Антоновича, під час відпочинку на Дніпрі. Брав участь кубанець і в домашніх постановках Михайла Старицького. Так у «Переяславській ночі» він грав шляхтича, а в «Гамлеті» — Лаєрта. Роль Полонія виконував Микола Лисенко, а Гамлета — сам Михайло Старицький, який і переклав цей твір українською мовою…

На літніх вакаціях Степан Ерастов поїхав до Женеви, де жив апостол думок тодішньої української молоді Михайло Драгоманов. Подружжя Драгоманових прийняло земляка дуже тепло і сердечно. Особливо вразило кубанця те, що під час обіду кухарка сиділа разом із господарями за одним столом. Та й ще й почувала себе абсолютно невимушено. Для Росії це було нечувано!

В Женеві познайомився Ерастов із знаменитими діячами революційного руху Вірою Засулич, Яковом Стефановичем та Дейчем… В Європі юнак затримався більше як на три місяці й до Києва повернувся, коли заняття вже почалися. Це й стало формальною причиною його виключення з другого курсу «за прєбиваніє сверх срока за 'раніцей». Фактично ж він був виключений за неблагонадійність.

Відновив навчання аж у Санкт-Петербурзі, на юридичному факультеті університету. Тут Ерастов увійшов у ще тісніші стосунки з «Народною волею». Він був буквально захоплений героїчною боротьбою «Народної волі» проти царського деспотизму.

Отож «на шлях виправлення» кубанець не став, навпаки ще з більшим завзяттям взявся за підпільну революційну діяльність. І, врешті, погорів: поліція виявила в нього нелегальні газети «Народна воля» та заборонену українську літературу. 1882 року його заарештували. Пізнав він тюрми Петербургу, Москви, Курська, Харкова. Потім були пересильні тюрми Казані, Пермі, Тюмені та Омська. Нарешті опинився він у степах Казахстану. На засланні пробув три роки. На батьківщину повернувся в серпні 1886 року.

Налагодити українське громадське життя виявилося надзвичайно важко. Кубанська інтелігенція до духовних інтересів була байдужа. Робити революцію не було з ким. Лише письменник Василь Мова виявляв громадянську активність.

Тож «задля поширення українства» Ерастов вирішив переманювати на Кубань діячів із Великої України. Всім їм він «здобував посади» в Катеринодарі. Таким чином він перетягнув на Кубань поетів Миколу Вороного та Володимира Самійленка, письменників Якова Жарка та Гаврила Доброскока, літератора Івана Ротаря, Симона Петлюру й багатьох інших. Переїхав на Кубань і видатний педагог Левитський, а композитор Олександр Кошиць почав збирати у станицях пісні кубанських козаків.

Завдячуючи високій культурі цих людей українських рух на Кубані зростав і набував авторитету навіть серед ворожих досі гуртків.

Почали виявляти себе й вихідці з Кубані. Під вплив Ерастова потрапили учні Катеринодарської військової реальної школи Лука Бич (майбутній прем'єр Кубанської Народної Республіки) та Микола Рябовол (у майбутньому голова Законодавчої ради Кубані). Їх виховання Ерастов доручив палкому ідеалісту, поетові Миколі Вороному. Виявив велику активність і місцевий вчитель Кузьма Безкровний.

Національно-культурну роботу проводили в найрізноманітніших громадських організаціях: в Товаристві любителів вивчення Кубанської області, Недільній школі, Доброчинному товаристві, Музично-драматичному гуртку, товаристві прикажчиків та інших.

Степан Ерастов був організатором таємних, а від 1895 р. вже й легальних вечорів пам'яті Тараса Шевченка та Івана Котляревського. Організував він зі своїми помічниками й спектаклі та опери, наприклад, «Запорожець за Дунаєм» і фрагмент «Різдвяної ночі». Зібрані кошти від вистав були переслані до Києва — на спорудження пам'ятника Тарасові Шевченкові. Збирав він кошти і на побудову пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Проводилися також концерти, національно-етнографічні вечори, такі як «Ялинка», «Свят-Вечір».

1897 року Ерастов подав до міської думи петицію з пропозицією назвати одну зі шкіл та бульвар у Катеринодарі іменем Тараса Шевченка. Оскільки під заявою вдалося зібрати підписи кількох кубанських генералів та впливових службовців, Дума задовольнила це клопотання.

В цей же рік у Києві відбувся нелегальний з'їзд діячів України. На нього з'їхались представники українських товариств з багатьох міст України, з Петербургу та Галичини. Кубань на з'їзді представляв Степан Ерастов.

Це було велике національне свято, «а для мене особливо», згадував Степан Ерастов. На цьому з'їзді українські товариства об'єднались в єдину національну організацію, яка з часом стала називатися Товариством українських поступовців.

1901 року завдяки Ерастову в Катеринодарі виникає гурток Революційної української партії. Згодом, розширившись, гурток цей перетворився на Чорноморську громаду РУП. Це була революційна організація українського народу, яка не відкидала й збройної боротьби за визволення від гніту царизму.

До громадської роботи Ерастов за власним визнанням «був лютий». Українські ідеї та українську культуру пропагував «де можна і не можна». Навіть під вивіскою Катеринодарського комітету тверезості, який він очолював. При ньому Ерастов створив бібліотеку та книжковий магазин. У приміщеннях висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка та Карла Маркса.

Поширенням книг серед кубанців Ерастов займався віддавна. Вдома в нього був цілий книжковий склад. Зрозуміло, що поширювалися насамперед книги, які пробуджували національну свідомість та людську гідність, наприклад, «Спартак», «Овод», «На світанку».

Налагодив Ерастов і службу книгонош — для розповсюдження книг у станицях. Допомагали юнаки-ідеалісти: Іван Крочик, Чечуга, Стеценко і Богданов. Із величезним ентузіазмом йшли вони в народ, повісивши за спини торби і чемодани.

В станицях їх приймали доброзичливо, особливо народні вчителі. Зрозуміло, що йшли хлопці насамперед на велелюдні ярмарки, базари, народні сходи, навіть на весілля.

Знаючи, що книжки особливого попиту не мають, юні просвітителі брали до рук книгу і читали її вголос. Помалу збирались люди. Слухали тихо і уважно. Коли книгоноша закінчував читати, лунало:

— Хороша книжка, цікава.

— І складно написана, по-нашому.

— А як вона називається?

Дядько довго розглядував книжку, потім виймав гроші й, ніби соромлячись, казав:

— Треба й бабі повезти. У мене ж дома школяр. Нехай почитає матері, а стара хай послухає.

— Книжка добра, — каже інший, — візьму і я.

А за ними ще кілька дядьків лізуть до кишені по гроші. Особливий успіх мали «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького та «Кобзар» Тараса Шевченка.

Зі станиць книгоноші поверталися веселі й окрилені.

Під час Різдвяних свят Ерастов дякував колядникам не грішми чи солодощами, а книжками. Спочатку хлопці дивувались, а потім, як пішла чутка, то від колядників вже не було спокою, навіть із далеких станиць приїжджали, щоб отримати в подарунок книжку.

Потім прийшла ідея «виписати» з України кобзарів. Ерастов звернувся до відомого фольклориста Гната Хоткевича. За сприяння Хоткевича на Кубань приїхав сліпий бандурист Кравченко. Ерастов організував йому низку виступів у школах, науковому товаристві, в чайній комітету тверезості та інших громадських установах. Успіх перевершив всі сподівання. Особливо кубанцям припала до душі «Дума про Морозенка».

Степан Ерастов, революціонер за покликанням, став активним учасником революції 1905 року. На цей час бойова дружина кубанської філії РУП, творцем якої був Ерастов, нараховувала до 25 осіб. Влітку того ж року було створено підпільну типографію, яка друкувала антиурядові листівки.

1906 року Ерастову вдалося отримати дозвіл на відкриття «Кубанського просвітнього товариства». «Просвіту» відкрили в Катеринодарі, невдовзі було створено 12 філіалів: у станицях Кущівській, Канівській, Майкопській, Уманській, Тихорецькій, Усть-Лабинській та інших. Оскільки через «Просвіту» та її філіали велася не тільки просвітня, але й революційна робота, то 1908 року «Просвіти» закрили, а Ерастова посадили на 6 місяців до новоросійської в'язниці…

1917 року Ерастова обрали членом Центральної Ради від Кубані. Входив він до фракції соціал-демократів. У квітні 1917-го його, як найстаршого за віком українського діяча, було обрано головою Всеукраїнського національного конгресу. В 1920-х рр. Степан Ерастов брав діяльну участь у впровадженні політики українізації Кубані. Писав мемуари, уривки з яких опублікував в українських академічних виданнях. Помер у м. Сухумі 13 квітня 1933 року.

Слід сказати, що в родинному житті Степан Ерастов був нещасливий: майже всі діти цього визначного діяча Кубані та України зросійщилися. Дочка Христина одружилася з ад'ютантом білогвардійського генерала Кутепова Володимиром Маєвським. Надійка вийшла заміж за червоного командарма Автономова. Став командиром Красної армії син Богдан. Зросійщилися Андрій і Оксана.

Молоді Ерастови недоброзичливо ставились до громадської діяльності свого батька. «Папа, папа, к тебе опять пришли твои украинцы», — говорили вони.

Лише син Валерій залишився українцем. Цьому посприяло його навчання в Українській господарській академії в Подебрадах, студенти якої були переважно козаками та старшинами Армії УНР. Помер Валерій не так давно — 1981 року в США. Очевидно, і ця гілка роду Ерастових втрачена для України назавжди.

Жаль!







Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП



Долі багатьох українських діячів пов'язані з Кубанню: тут писав свої історичні повісті Андріан Кащенко із Запорожжя, збирав пісні Олександр Кошиць із Київщини, заснував кобзарську школу харківський бандурист Василь Ємець, організовував українське життя поет Микола Вороний із Катеринославщини, заснував першу картинну галерею в Катеринодарі уродженець полтавського містечка Опішні Федір Коваленко. Уславився як просвітитель священик Кирило Росинський із Новомиргорода (тепер Кіровоградщина). Очолював міністерство юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький із Великих Сорочинець, що на Полтавщині. Вчителював Микола Міхновський із с. Турівки Прилуцького повіту (тепер Київська область)….

Пов'язала доля з Кубанню і уродженця м. Полтави Симона Петлюру…

Про кубанський період його життя і ця розповідь.

На весні 1902 р. у Полтавській духовній семінарії стався бунт. Як зазначав письменник Василь Королів-Старий, заколот цей був не звичайного «кашоварного» характеру, а мав під собою політично-національне під'рунтя 1 — полтавські семінаристи домагалися «ввести до навчальних програм семінарій предмети українознавства». Свої вимоги семінаристи сформулювали у спеціальній петиції, яку підписало близько двохсот студентів. Багатьох із них невдовзі відлучили від навчання. Серед виключених був і один з організаторів цього виступу, член Революційної української партії Симон Петлюра.

Щоб зникнути з поля зору полтавської поліції, яка в будь-який момент могла здійснити арешти, Симон Петлюра разом зі своїми товаришами влітку 1902 р. виїхав на Кубань, до станиці Смоленської, де мешкав його однопартієць, вчитель Кузьма Безкровний.

У станиці Смоленській, де більшість становили насильно переселені козаки-чорноморці, міцно вкоренилися українські традиції та звичаї. Школярі поза навчанням між собою та й з учителями спілкувалися українською мовою.

За свідченням видатного етнографа Олександра Кошиця, який у цей час збирав на Кубані українські пісні, кубанці-чорноморці «цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона (Росія) була цілком чужий світ, а про Україну казали: «У нас, на Україні…» 2.

Особливо вразили молодого Петлюру співи на вечорницях. «Російських пісень не було чути». У станиці співали майже виключно старовинні думи та історичні пісні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка 3.

«Співучість кубанських козаків… була… надзвичайна…» Олександр Кошиць так оповідав про свої враження від історичних пісень кубанських козаків: «Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум… Я пильно стежив за обличчями співаків: вони поступово перемінялись — звичайне, буденне спливало з них, і з тягом пісні вони робились сумними, поважними… зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров'ю і болить правдивим, живим болем. З їх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини… Доля дала мені найбільше щастя — балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б'ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання» 4.

Хіба дивуватися, що одного разу, повернувшись із вечорниць у станиці Смоленській, Петлюра, зачарований співом кубанських козаків, сказав Кузьмі Безкровному:

— Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня! 5.

Під впливом українського життя, яке буяло в цьому чудесному краю, Петлюра неодноразово (може, і з заздрістю) казав, що чорноморці зробили в Чорноморії «те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом» 6.

Влаштувавшись із допомогою Кузьми Безкровного на посаду вчителя в 5-му Катеринодарському міському училищі, Петлюра почав гуртувати довкола себе молодь. Та жандармські нишпорки пильно стежили за діяльністю молодого революціонера. Невдовзі його було увільнено з посади і заборонено вчителювати. Формальною підставою стало те, що він не мав «спеціальних учительських кваліфікацій». Єдиним закладом, де Петлюра міг отримати посаду вчителя, була церковнопарафіяльна школа, але на Кубані вони перебували в такому занедбаному стані, що працювати в них погоджувалися, як правило, лише випадкові люди 7.

Українці-чорноморці звернулися до авторитетного історика Федора Щербини, відомого своїми демократичними поглядами, щоб той взяв під опіку «молодого та щирого вчителя» Петлюру. «Однак виявилося, що Петлюру ніяк не можна було залишити вчителем», бо з Петербурга надіслали секретне розпорядження, яким Петлюрі, як людині неблагонадійній, заборонялось «учителювати і, взагалі, бути в безпосередніх зносинах із народом». Тоді Федір Щербина вирішив взяти Петлюру як помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська… 8.

— Та це для мене ще ліпше, ніж шкільна праця, — сказав Петлюра, вислухавши пропозицію відомого історика. — Мене цікавить історія чорноморців. А у військовому архіві, кажуть, дуже багато матеріалів і є ще навіть «діла» старого Запорожжя…

І Симон Петлюра погодився того ж дня стати до праці.

Історик та його співпрацівники «дивувались, з яким запалом взявся Петлюра до роботи. Про нього казали, що він «увесь уліз у пакунки старовинних паперів». І не тільки «вліз», а й вишукував уміло те, що було потрібно. Невдовзі вияснилося, що новий працівник «найліпше розбирався в історичних матеріалах» 9.

З особливим захопленням Петлюра взявся за вивчення документів про повстання чорноморців 1797 року, яке увійшло в історію під назвою Перський бунт. У козацькому виступі проти сваволі російської військової влади провідну роль відіграв Федір Дикун, який домагався відновлення запорозьких самоврядних традицій з самовладною козачою радою та виборною старшиною. Симон Петлюра захоплювався чорноморським ватажком і говорив, що «Дикун був зразковий козацький діяч» і що недурно за ним ішли усі козаки», підтримуючи його намір відродити традиційний запорозький устрій… 10.

— От тепер би треба Дикуна, — не один раз повторював Петлюра.

«Симон Петлюра був одним із тих молодих та гарячих народолюбців, — згадував пізніше кубанський історик Федір Щербина, — які всією своєю душею й помислами линули до народу і яких ненавиділи та гнітили представники царської влади всіх рівнів» 11. «Про революцію С. В. Петлюра казав, що вона неминуча, що народ вже прозріває і (що) треба направити всі зусилля на те, щоб революцію скорше наблизити» 12.

«Для мене, — писав Федір Щербина, — Петлюра був не тільки добрим та умілим працівником, але ще більш — дуже хорошою людиною щодо характеру, поглядів і вдачі у взаємних стосунках з людьми… Мої взаємовідносини (взаємини) з ним завжди були найкращими. Я звик цінувати Петлюру найбільше з етичного боку» 13.

Так два роки пропрацював колишній семінарист із Полтави над архівами Кубанського козацького війська. Він вивчив тисячі невідомих та маловідомих документів. Напевно, що праця з козацькими архівами сприяла остаточному «виробленню характеру майбутнього провідника України» 14.

Окрім співучасті у підготовці «Історії Кубанського козачого війська», Симон Петлюра в час перебування на Кубані написав працю «Причинки до історії переселення «турецьких запорожців» на Кубань», в якій висвітлив маловідомі сторінки біографій кошового Чепіги та військового судді Головатого. Зокрема, останній, намагаючись заслужити «ласкі і вніманія» в Катерини II, все робив для того, щоб виманити з Оттоманської імперії своїх братів-запорожців. Так, він пустив поголос, що «після закінчення війни з Туреччиною 1788 р. всі турецькі запорожці будуть видані Росії як воєнні дезертири». А кошовий Гладкий поширював вигадки, начебто «султан намірився переселити Запорозьку Січ в Єгипет». Не одного довірливого козака, що не бажав пізнати єгипетської неволі, вдалося виманити з Туреччини. Росіяни одразу ув'язнювали прибульців і силою примушували їх писати листи до своїх друзів та рідних із закликом повертатися. Цю працю Симон Петлюра закінчив висновком, що коли російські кола щось комусь і дають, то «лише з огляду на мотиви досить неморального порядку» 15.

Написав Симон Петлюра і працю під назвою «Малоросійський народний епос і його співці-кобзарі», яку зачитав на одному із засідань Товариства любителів вивчення Кубанської області, членом якого він був 16.

Запрошуючи на Кубань історика Єфименка прочитати курс лекцій з історії України, Симон Петлюра у листі до нього писав, що «Катеринодар, та і взагалі вся Кубань» є хоч і не оброблений та сприятливий 'рунт, в який треба засівати «рідні зерна» 17.

Окрім дослідницької праці, Симон Петлюра активно взявся за громадські справи. Спільно зі своїми товаришами-полтавцями (а їх приїхало з Полтави разом із Петлюрою 10 чоловік) та місцевими громадськими діячами Степаном Ерастовим, Кузьмою Безкровним, а також уродженцем Млієва, що на Черкащині, Іваном Ротарем, Симон Петлюра активізував діяльність вже існуючого осередку РУП і створив Чорноморську вільну громаду, (нинішньою мовою кажучи) Кубанську обласну організацію Революційної української партії. «Організація розгорнула широку національно-культурну й революційну роботу як у самому Катеринодарі, так і по цілій Кубані, спираючись головно на іммігрантів із Полтавщини, що працювали як вчителі у станицях…» 18.

Оскільки революційно налаштованих вихідців із Полтавщини, на Кубані жило досить багато, то в Катеринодарі було навіть створено гурток Полтавців, який діяв як підпільна організація Революційної української партії.

Недовчені полтавські семінаристи виявилися запальним революційним елементом. Швидко забувши заповідь «не вбий», вони взялися за творення підпільної бойової дружини 19.

Велике значення надавалося і революційному слову. Полтавці поширювали розмножені на гектографі антиурядові листівки, зокрема «До чорноморських козаків». У цій прокламації, написаній у зв'язку з політичним страйком тихорецьких робітників у листопаді 1902 р., лунали заклики до козаків не брати участі у придушенні робітничого руху 20.

Поширювався і «Одвертий лист…» Миколи Міхновського до міністра внутрішніх справ Росії Сіпя'іна з приводу заборони українського напису на пам'ятнику Іванові Котляревському 21. «Ваша безглузда за¬борона ним українського напису на пам'ятнику українському поетові… переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу… — писав харківський адвокат Микола Міхновський. — Ми не може¬мо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатись над найсвятійшими нашими чуттями… Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огижують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захитала¬ся ціла Росія!» 22.

Окрім «Одвертого листа до міністра Сіпя'іна», Петлюра і його товариші поширювали листівки «Геть поліцію!», а також «Відкритий лист до робітничого люду», в яких робітники закликалися до боротьби проти капіталістів, поліції та уряду, що експлуатував поневолені Росією народи.

У листівці «Солдацька пам'ятка» ставилися прості запитання: «Як повинен солдат ставитися до начальства?», «Навіщо він мусить стріляти і колоти?», «Як бути із заповіддю не вбивай?», «Що таке присяга?». На ці запитання давалися зрозумілі відповіді. Автори листівки стверджували, що присягати на вірність царю є великим гріхом. Революціонери закликали козаків і солдатів відмовитися від служби царській Росії. Були й звернення до студентства. Поширювався документ під назвою «10 заповідей» 23. Він починався гаслом: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей». Цей документ був наскрізь революційний. Саме в ньому проголошувалось драматичне гасло «Україна для українців!»

Зрозуміло, що така діяльність викликала тривогу у царського уряду. Тим більше, що невдовзі після оприлюднення «Одвертого листа…» революціонер-терорист Балмашев убив міністра Сіпя'іна.

Жандармське управління активізувало свою діяльність. Почалися арешти…

3 грудня 1902 р. Симона Петлюру та Григорія Ткаченка арештували, вилучивши у них близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур та гектограф. Звинувачення було справедливе: виготовлення та поширення антиурядових прокламацій. Утримували їх в Катеринодарській тюрмі 24.

Слід сказати, що система покарання в царській Росії була досить гуманною і вже за два місяці Симона Петлюру звільнили на підставі того, що подальше перебування у в'язниці може привести до різкого погіршення стану його здоров'я. Зрозуміло, що звільнили його під особливий нагляд поліції 25.

Та оскільки Симон Петлюра революційної праці не припиняв, то наприкінці літа 1904 р. був знову заарештований. Згодом юнака відпустили на поруки до судового засідання. Скориставшись цим, Петлюра поспішив до Києва, щоб звідти вибратися за кордон 26.

Отож 1904 року Петлюра залишив Кубань.

До Києва він приїхав уже сформованою людиною, «означеною політично та індивідуально» 27, «патріотом із перевагою у всьому національного, а не соціального моменту» 28. Тобто, саме на Кубані остаточно сформувався козацький світогляд майбутнього Головного Отамана Армії Української Народної Республіки.

На думку видатного кубанського історика Федора Щербини, Симон Петлюра «добре знав Україну, може, далеко ліпше за інших, патентованих, знавців, дуже любив народ, розумів його інтереси і готовий був усього себе віддати на служіння йому, але не дзвонив він про це ні у великі дзвони, ні у маленькі дзвоники» 29. «І коли потім історична хвиля підняла Петлюру на верх народної маси… то не раз приходила мені в голову думка, що, мабуть, чорноморець (Федір) Дикун закинув таки іскру в гарячу голову полтавського козака (Петлюри) і своїм прикладом духовно підтримував його в розпочатій ним боротьбі за народ, його права та інтереси» 30.







Олександр Кошиць і Кубань



В добу СССР багато імен діячів української культури було заборонено. Лягла печатка забуття і на ім'я українського композитора та диригента Олександра Кошиця. «Якщо деякі його обробки українських народних пісень навіть і виконувалися, то ім'я їх автора не називалося. Його ж власні, світські та духовні твори, не виконувалися (в добу УРСР) взагалі» 1.

Чому? Та тому, що великий український митець Олександр Кошиць не визнав так званої радянської влади, не повернувся до УРСР з еміграції. Саме з цієї причини на нього й було почеплено ярлик «українського буржуазного націоналіста, зрадника та ворога народу».

Сьогодні, в добу української держави, це ім'я повернуте нашому народові. Велику роль у цьому поверненні відіграв письменник Михайло Головащенко, упорядник «Спогадів» Олександра Кошиця, що вийшли 1995 року в Києві. Я ж хочу розповісти про кубанський період життя талановитого українського диригента та етнографа…

Закінчивши у 1901 р. Київську духовну академію 2, Олександр Кошиць виїхав на Північний Кавказ, у місто Ставрополь, де отримав посаду викладача у жіночому училищі.

На початку 1903 р. Олександр Кошиць одержав листа з Києва — від Миколи Віталійовича Лисенка. Видатний український композитор писав, що уряд Кубанського козацького війська звернувся до нього з проханням взятися записувати пісні кубанських козаків, або порекомендувати іншого фахівця. Микола Віталійович повідомляв, що він рекомендував його, Олександра Кошиця 3.

З певним острахом йшов молодий композитор до канцелярії всесильного на Кубані отамана Якова Малами. Кошиць був приємно здивований доброзичливим і шанобливим ставленням до себе. Було видно, що начальник канцелярії, або, як тоді казали, правитель канцелярії Семен Руденко, який прийняв його, — небайдужа людина, щиро зацікавлена у збереженні українського фольклору. Окрім гонорару, він виписав композитору 500 карбованців на дорожні видатки, озброїв його «одвертим листом» до місцевих урядів, щоб ті всіляко сприяли. Дали ще й листа на прогонні коні, по дві з половиною копійки з версти на коня…



Молодий композитор вирішив почати з найближчої до Катеринодара станиці — з Новотитарівської…

Спершу треба сказати, який спосіб вживав Олександр Кошиць, «щоб викликати пісню з небуття». Він розумів, що змушувати співати старих козаків — «поважних людей станиці, прикрашених різними орденами, було неможливо без відповідної інтимної атмосфери». «Треба було не наказувати чи просити, а заохотити, щоб вони самі співали…» Приїжджаючи до станиці, Кошиць — від учителя чи священика — здобував загальні відомості про пісні, які тут співають та про місцевих визначних співаків. Далі, коли станичний отаман був не вище чину урядника, Кошиць кликав його до себе (тут треба було бути «начальником»), а коли отаман мав звання осавула чи військового старшини, то Кошиць сам робив до нього візит, показував листа, підписаного наказним отаманом, і прохав допомогти зібрати відомих у станиці співаків на збори, які б мали вигляд щирої бесіди. Отаман одразу намічав, кого зі старших людей покликати, визначав місце зборів та відповідального за гощення. Звичайно, призначали місце «не урядове», як правило, вільну від занять школу…

Оскільки лист робив досить поважне враження на місцеве начальство, то харчування і випивку оплачувало станичне правління. Але згодом Кошиць зрозумів, що бути господарем становища ліпше за власний кошт.

Середній вік співаків становив 65 — 70 років. Але приходили навіть козаки, які вже відсвяткували столітній рубіж свого життя 4.

Олександр Кошиць знайомився з козаками просто, без зайвої офіційності. «Коли розмова заходила про ціль мого приїзду й роботи, — згадував Кошиць, — тут була нагода вияснити… значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та дати невеличку (й непомітну) історичну лекцію про Україну, Запорожжя й козацтво. Іноді можна було чути такі репліки: «Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями». В своїй уяві вони цілком відріжняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ…» 5.

Козаків вражало, що їхній гість, мешканець міста, розмовляв добірною українською мовою. Часто який-небудь старенький козак напідпитку, ударивши Кошиця по плечу, в захопленні вигукував: «О, цей пан краще балакає по-запорозьки, ніж ми!»

Довір'я до композитора, на щастя, виникало швидко. Зіграло тут роль і те, що він не тільки частував, а й сам пригублював. Правда, таке пригублювання до кожного (іноді до півсотні людей на день) «було майже чаркування». Пригублювати іноді доводилось від 9 годин ранку до 2 — 3-ї ночі… 6

Коли не співалось і чути було, як на підштовхування сусіда хто-небудь каже: «Хіба я п'яний, щоб співати?», — доводилось вживати хитрощів: переглядаючи вже записані пісні, Кошиць «починав їх наводити на голос, щоб нібито перевірити, чи правдиво записано мелодію». Співаючи, він «навмисне перебріхував мелодію, робив помилки» — тоді хто-небудь із запальних козаків спиняв його: «Ні, це не так! Треба от як!» — і починав сам співати, інші йому підспівували, Кошиць «додавав, і… пісня полилась. А як пішла одна, тоді пішла й друга, далі третя, а там далі більше, і так зранку до півночі. Треба було тільки уміти підтримувати настрій чи анекдотом, чи жартом, чи як інакше, щоб втома не давала себе почувати, бо інакше — пауза, піде один додому, а за ним другий, і справі кінець» 7.

Іноді, бувало, так гарно співалося, що пісню натхненно повторювали. Далі було чаркування і — нова пісня. І так цілий день. Іноді загальний настрій утворювався такий, що, «вже розходячись вночі чи під ранок, козаки ще самі співали на вулиці». А іноді справа йшла настільки весело, що пісні переходили у танок. Так сталося у станиці Новоменській: Кошиць записував пісню «Я в дорозі чумакую…», коли раптом старенький козак Кучер «як схопиться з-за столу, як вдарить гопака, аж курява пішла… Просто сам чорт літає по хаті, а усі ще й жару додають і голосом, і ногами, й руками!.. Такого гопака трудно побачити й серед молоді, а Кучеру було тоді під 70 років!» 8.

«Взагалі, співучість кубанських козаків… була… надзвичайна… Тут виказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція…» А присвист у маршовій пісні! «Аж дух захоплює, наче несе тебе якась непереможна сила в наступ, або на батареї якоїсь фортеці, чи в кінну атаку на ворога! Тут можна було відчути силу пісні і уявити собі її виховну роль для мас!..

Бували й (мо)менти іншого характеру, особливо при піснях історичних, — продовжував Кошиць. — Не знаю, може, то мені здавалось, а може, відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимось містичним способом передавався співаками, але виконання історичних пісень набирало цілком іншого характеру, ніж в піснях військових та побутових. Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум… Я пильно стежив за обличчями співаків: вони поступово перемінялись — звичайне, буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними… зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров'ю і болить правдивим, живим болем. З їх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій іноді на цілі роки…» 9.

Станичні козаки бачили, що їхній гість кохається в українських мелодіях, знали, що він запише «найменшу дрібничку», а через те й намагались «віддати пісню якнайкраще, нічого не пропустивши». В станиці Дерев'янківській старенький — під 90 років — козак Денисенко співав історичну чорноморську думу «Чайка». Кошиць миттєво «схопив усе це на ноти і відспівав Денисенкові». Треба було бачити, в який захват прийшов старий козак: на очах заблищали сльози, голос затремтів, і, пестячи композитора по плечу рукою, він схвильовано сказав: «Так, так, синашу! Так!..»

А ось дев'яностосемилітній Максим Шутько зі станиці Ново-Титарівської. Старечим голосом, тихеньким, мов шум трави, він витягує мелодію: «Славне було Запорожжя». Кошицю доводилось нахилятися до нього, наставляючи вухо, щоб почути спів. «Враження (було таке), — згадував композитор, — наче вночі на могилі чуєш з-під землі голос: «Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи» 10.

Багато зворушливих моментів пережив молодий композитор. «Доля дала мені найбільше щастя, — писав він, — балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б'ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю» 11.

Минув лише місяць, а Кошиць назбирав пісень на цілий збірник. Ще місяць пішов на підготовку його до друку. І ось молодий композитор — у канцелярії наказного отамана Кубанського козацького війська. Правитель канцелярії Семен Руденко питає: «Що, ви ще не їздили?» «Їздив, зібрав і уже виготовив перший збірник до друку», — відповів Кошиць. Руденко був вражений таким, як він сказав, «урядовим» ставленням до «урядової» справи.

Потім композитора прийняв сам отаман Кубанського козацького війська Яків Малама, відомий своєю підтримкою різноманітних українських культурних ініціатив… Того ж дня казначейство виплатило Кошицю за його працю належну суму, яка становила половину річної зарплати вчителя. А ввечері на залізничному вокзалі Кошиць замовив у буфеті собі таку чарку, «що й собака не перескочить» 12.

Ось вам і царська Росія…

За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків. Він збирав би і далі, та новий наказний отаман — російський генерал Михайлов — «принципово припинив працю збирання пісень», замкнувши кредити на цю справу. Отож 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були «скарбом найвищої художньої та історичної цінності». Було серед них і 50 незвичайно цінних, російських, старовірських пісень 13.

І весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній вже прохолонув…

Отак безглуздо закінчилась справа величезної культурної ваги. «Так закінчувались в Росії всі українські справи», — написав у своїх «Спогадах» Олександр Кошиць 15.

Наскільки мені відомо, зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором 16.

Жаль!



Як далі склалася доля визначного етнографа Олександра Кошиця?

Повернувшись до Києва, він навчався в Музичній школі Миколи Лисенка, працював диригентом хору Київського університету, учителем хорової музики в Імператорській музичній школі (тепер — консерваторія), був капельмейстером Українського народного театру Миколи Садовського, диригентом Київської міської опери 17.

1918 року, за гетьманату, Олександр Кошиць очолював Музичний відділ Головного управління справ мистецтв і культури 18.

Коли гетьманська Українська Держава впала, на основі Кобзарського хору Василя Ємця та Українського національного хору Кирила Стеценка Кошиць створив Республіканську капелу. 25 січня 1919 року вона була удержавлена спеціальним законом УНР.

Від лютого 1919-го до літа 1920 року Республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця із величезним успіхом гастролювала в країнах Європи — Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великобританії та Німеччині 19. «Під орудою Кошиця, — зазначав кобзар Василь Ємець, — капела вкрила Україну і себе такою великою славою, якої, мабуть, ще не зазнав жодний хор цілого світу» 20. Кобзар-віртуоз Василь Ємець називав Кошиця «геніальним диригентом», «одним із найвеличніших мистців України» 21.

У другій половині 1920 р. у Варшаві Кошиць на основі більшої частини Республіканської капели створив Український національний хор, з яким здійснив успішне турне в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині та США. В Сполучених Штатах Америки хор і залишився. Від жовтня 1922 р. до березня 1923 р. Український національний хор дав 138 концертів 22.

Про значення цих турне годі й говорити: хор Кошиця тріумфально продемонстрував високу музичну культуру українського народу, перед усією Європою представив на найвищому рівні нашу націю, про існування якої донедавна світ навіть і не здогадувався.

Згодом Український національний хор виїхав на гастролі до Південної Америки. За неповних два роки, під час гастролей в Аргентині, Бразилії, Уругваї та Кубі, хор дав близько 900(!) концертів. 1924-го, виховавши десятки музичних діячів та диригентів, хор припинив існування 23.

Напевно, слід погодитися з письменником Михайлом Головащенком, який вважав, що Кошиць своєю культурницькою місією «зробив для Батьківщини чи не більше, ніж цілий дипломатичний корпус» 24.

З 1926 р. Олександр Кошиць жив у Нью-Йорку. Керував «Сімкою» хорів у Нью-Йоркській окрузі 25. Останні роки в Сполучених Штатах Америки бідував — за повної байдужості українських еміграційних організацій.

«Хіба не паленіють наші душі на жалі і скарги великого Кошиця, — писав видатний кобзар Василь Ємець, — про наше зимне, черстве, нелюдське ставлення до нього за останні два десятиріччя, коли його лишили в самоті, матеріальній мізерії, в розпуці…» 26.

«Наші мільйонові організації занадто багаті, щоб комусь співчувати… — писав в одному з листів Кошиць. — За 20 років (вони) не тільки не використали мене, але навіть і не поцікавились, чи я живий і як живу… Тож навкруги мене пустиня і порятунку чекати немає звідки…» 27.

Врятував Кошиця від заглади професор Павло Маценко, який у 1941 р. запросив його до Канади, до міста Вінніпег керувати хором та викладати на диригентсько-вчительських курсах.

Кошиць виховав цілу плеяду хорових диригентів. Був одним із кращих знавців і популяризаторів української народної пісні та церковного співу. Написав 5 літургій, створив безліч обробок народних пісень, написав кілька книг, одна з яких — «Спогади» — й допомогла мені висвітлити кубанський період діяльності видатного українського композитора і етнографа.

Слід сказати, що Олександр Кошиць був і талановитим письменником. «Він так тонко, переконливо і майстерно змальовує численні постаті, події, ситуації, картини природи, що вони здаються читачеві ніби живими, доторканними… Мова Олександра Кошиця — поетична, багата, барвиста, образна. Він справжній майстер оповіді… Його мемуари читаються, мов захоплюючий роман…» 28.

Захоплюючий роман життя Олександра Кошиця скінчився 1944 року в Канаді, у м. Вінніпегу, на сімдесятому році життя.

Збережімо добру і вдячну пам'ять про великого митця і великого українського громадянина Олександра Кошиця. А пісні, ним записані чи створені, нехай вічно лунають над Україною.









Павло Сулятицький і його «Нариси…»



1861 року намісник Кавказу, фельдмаршал Олександр Барятинський із тривогою писав військовому міністру, що станова окремішність кубанців-чорноморців розвиває у них «дух відокремленості від (російської) держави». Тому злиття Чорноморського козацького війська з Кавказьким мало на меті, казав він, протидіяти «етому врєднаму… началу». Це злиття, продовжував намісник Кавказу, має бути не лише адміністративним, але й повинно проникнути «в самий побут козаків» 1.

Князь Барятинський був не першим, хто так зворушливо піклувався про долю українського козацтва. Ще Катерина II плекала надію, що переселившись на Кубань, запорожці «забудуть своє минуле і серед них щезне «развратноє мненіє», що вони народ «совєршенно отдєльний» від російського 2.

Для початку Петербург заборонив козакам-чорноморцям обирати свого кошового отамана. Захар Чепіга був перший і останній обраний кошовий Чорноморського козацького війська. Далі вже отамани призначалися російським урядом. Потім Петербург скасував виборну старшину — тобто позбавив козаків права обирати власний уряд. Замість Військового уряду була створена Військова канцелярія, а пізніше — Військове правління, в якому працювали переважно російські чиновники, призначені Петербургом.

Було скасовано й Військовий суд. Відібрали у козаків й право обирати собі священиків. Самоврядування (і то обмежене) лишилося тільки в станицях.

Зрозуміло, що кубанських козаків не посилали служити в Малоросію (туди направляли донських, оренбурзьких та уральських козаків). Кубанцям не дозволялося мати ні військової школи, ні кадетського корпусу. І кубанці змушені були здобувати військову освіту в Ставрополі, а потім в Оренбурзі, Тифлісі, Петербурзі. В той же час як донські козаки мали свій кадетський корпус, свої юнкерську та офіцерську школи. Те саме стосується і Оренбурзького козацтва. Навіть Терське військо, майже в шість разів менше від Кубанського, мало свій кадетський корпус.

Кубанські сини, що прагнули знань, мусили на роки відриватися від рідного краю та родини. І «вміла рука» російського вчителя рвала «в душі маленького козака всі ниточки, які зв'язували його зі своїм краєм, із рідною стихією» 3.

На Кубані функціонувала лише одна вчительська семінарія, яка на рік випускала всього 20 вчителів. Щоб «допомогти» чорноморцям розчинитися в російському морі, на Кубань із Росії хмарою сунули вчителі-«общєроси» з Тверської, Пензенської, Московської та інших російських губерній.

Хліборобський край не мав навіть середньої агрономічної школи. І козацька молодь мусила їхати за межі рідного краю… Що вже казати про вищі школи… Складалося враження, що школи в російській імперії існували не стільки для освіти, скільки для «шліфовки» національних меншин під єдиний імперський стандарт.

Те саме стосувалося й церкви. Російські губернії, наприклад, Псковська, Вологодська чи Костромська, мали свої єпархії, а Кубань, де проживало два з половиною мільйони православного населення, мусила підлягати ставропольському архієреєві. Потребу Кубані в священиках задовольняли вже у відомий спосіб: пастирі направлялись із центральних російських губерній.

Не мала Кубань і Судової палати (зате вона була на Дону). Донці обирали собі мирових суддів, а кубанцям призначав їх російський уряд. Не мала Кубань і Окружного суду. В судових справах мусили кубанці їхати до неблизького П'ятигорська.

Навіть Окружне поштове управління відкрили на в Катеринодарі, а у Владикавказі. Не мала Кубань і своєї Контрольної палати. Звітувати мусили перед Ставропольською палатою.

Не могло Кубанське козацьке військо й розпоряджатися своїми коштами без дозволу Петербургу. Точніше могло, але невеликими сумами. Якщо ж витрати сягали трьохсот карбованців, то мусили просити дозволу Петербургу використати власні кошти.

Причиною такої політики була глибока недовіра російської влади до «малоросіян», а відтак — і до кубанців-чорноморців…

Попри понад столітні зусилля асимілювати чорноморських козаків, «свідомість своєї окремішності від росіян… (у них) не загинула». Ба більше, українське начало на Кубані перемагало російське. Напередодні всеросійського перепису населення 1897 р. відомий дослідник кубанського козацтва Апостолов у «Географічному нарисі Кубанської області» стверджував, що на Кубані українізація російського елементу пішла так далеко, що «важко відрізнити «вєлікоросса від малороса» і що український звич ай, побут та образ життя «скрізь взяли гору в Кубанському краї» 4.

Щоб приховати це домінування українців, під час всеімперського перепису населення «малоросіян» та «вєлікоросов» на Кубані було зведено до спільної графи…

Винахідливість та наполегливість царського уряду, врешті, були «вазна'раждєна» — Лютнева революція 1917 р. застала на Кубані етнографічну масу «на чолі» з москвофільською козацькою інтелігенцією.

Відомий громадський діяч Кубані Павло Сулятицький у книзі «Нариси з історії революції на Кубані» стверджував, що 1917 року на Кубані було лише «декілька десятків свідомих українських громадян, (до того ж) розпорошених по краю від Новоросійська до Ставропільщини, від Ельбруса до Кущівки… І тому, коли прийшов «слушний час», козацтво кубанське не сказало того слова, яке воно могло сказати, не ступило на той шлях, на який повинно було б ступити» 5.

«Нариси з історії революції на Кубані» є дуже цінним дослідженням, написаним, до того ж, гарною українською мовою.

Автор цієї книги, Павло Сулятицький, народився у Великих Сорочинцях Полтавської губернії 13 серпня 1884 року. Закінчив губернську духовну школу та Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі. За працю «Золота валюта в Росії» одержав звання кандидата юридичних наук 6. В останні роки перед Світовою війною працював кандидатом на судові посади в Судовій палаті та Окружному суді Новочеркаська.

Як фахівець, виявив себе з доброго боку. Голова Новочеркаського окружного суду Каугерт високо оцінив свого працівника, зазначивши у свідоцтві, що Павло Сулятицький «теоретично і практично цілком готовий працювати на посадах Судового слідчого, товариша Прокурора, Міського та Мирового судді» 7.

Невдовзі Павла Сулятицького справді призначили мировим суддею Маріупольського повіту Катеринославської губернії, а від 30 жовтня 1916 р. він вже працював на Кубані дільничним мировим суддею Катеринодара. Вже наступного року його обрали незмінним членом Катеринодарського з'їзду мирових суддів.

Окрім виконання професійних обов'язків, Павло Сулятицький працював заступником голови катеринодарської «Просвіти», був членом управи Української національної ради Кубані.

Павло Сулятицький був творчою людиною, він виявив себе як публіцист та історик. Публікувався в газетах «Кубанский курьєр», «Утро Юга», «Местное самоуправление», «Кубанський Край». Він є автором кількох праць, зокрема «Генерал П. Н. Врангель…», «Московська преса про українську справу за часів Добрармії», «Нариси з історії революції на Кубані» та статті «Кубань», яку я нещодавно знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади.

Всі його праці цікаві та пізнавальні. Найвагомішою, на мій погляд, є «Нариси з історії революції на Кубані…». Видана вона 1925 року в Празі. Пропоную погортати її сторінки.

В передмові до «Нарисів…» Павло Сулятицький пише, що про кубанські події написано вже досить багато праць, «але майже виключно росіянами», до того ж, за винятком книги Г. Покровського «Деникинщина» немає іншої праці, в якій би історія Кубані революційної доби була би висвітлена систематично. На жаль, зазначає Сулятицький, кубанські політичні й громадські діячі досі практично нічого не опублікували.

В «Нарисах…» Сулятицький, зокрема, аналізує причини виникнення на Кубані антагонізму між козаками та городовиками.

Коли вільних земель на Кубані було багато, писав він, «козак знімав шапку перед новим переселенцем з України» і прохав: «Не минайте, ріднесенький, нашого куреня… Та в нас вам, дядечку (добре буде)… Допоможемо вам і хату поставити».

«Дядечко» і «братік» були не чужі люди, — продовжував Сулятицький, — то були діти та онуки Запорожців, родичі їхні та знайомі чи селяни-хлібороби з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини… Нових переселенців радо записували в козаки». Козацтво збільшувалося і міцніло 8.

Землі було багато і, хто скільки побажав і подужав, міг обробляти. Та чисельність козацтва поступово зростала, землю почали ділити між станицями на юрти, а козакам давали вже паї. Та нові переселенці з України ще були бажаними гостями і всіх, хто хотів у козаки записатися, станичні громади радо приймали, надаючи і їм пай — до 30 десятин на душу.

Та вже в 1870-х роках козакам стало тіснувато на Кубані. Вже не всіх бажаючих записували до своїх громад, лише декого. Все ж, тим, кому відмовили в прийомі до козацького стану, не забороняли осідати, купувати городи, будувати хати. Переселенці почували себе добре, бо земля на Кубані була ще дешева.

Але з часом кількість переселенців-хліборобів різко збільшується, землі вже не вистачає і козаки починають нарікати. Переселець перестає вважатися «братіком», навіть «добрим чоловіком». Їх вже не приймають до козаків.

«Переселенець — ще недавно бажаний гість — стає… «зайдою», «приблудою», «пришельцем», «мугирем»… Козак із Полтавщини або Чернігівщини — нащадок запорожця, чи селянин-хлібороб із Харківщини, Вороніжчини, Київщини… — стає «бісової невіри городовиком», «бісової душі гамселом»… Між двома гілками одного народу починаються непорозуміння, які переходять у сварки, гризню, навіть погроми. «А місцева військова влада і уряд російський своїми розпорядженнями лише під'южують козаків проти городовиків і навпаки» 9.

Привілейоване положення козаків утворило 'рунт для почуття в них вищості перед городовиками. Вже при хрещенні дітей відчувався цей поділ: із городовиків брали карбованець, а з козака — 50 копійок. Неоднакова плата була і за вінчання, за похорон. Малий козак науку в двокласній школі здобував безкоштовно, а городовики мусили платити. Те саме стосувалося й реальної школи для хлопців та інституту для дівчат.

Сімнадцятилітньому козакові громада дає пай — незалежно, чи батько його хлібороб, чи ні. Городовикові-хліборобові паю не дають.

Ось козак йде на військову службу. Йде не сам. Разом із ним станичники — родичі, друзі, сусіди. Всі йдуть в один полк чи батальйон. Виряджає їх вся станиця — офіційно, врочисто, зі священиком, станичним отаманом.

А городовики йшли до війська непомітно. Їм проводів не влаштовували. Так само непомітно — вже в шинелях — і верталися вони з армії.

Козак брав участь у виборах до станичного правління, вибирав й станичний суд. І його могли обрати отаманом, суддею чи довіреним громади. А городовик був позбавлений цих прав.

Безправність іногородніх викликала в їхніх серцях недоброзичливість до козаків. А ті в свою чергу ставилися до городовиків непривітно — як до потенційних претендентів на «їхню» землю.

Слід сказати, що козак, йдучи до війська, мусив за власний кошт купити коня, зброю та вбрання. А городовик, коли йшов до війська, ніяких видатків не ніс.

Та головне, що городовик у рідній станиці відчував себе чужинцем. Попри те, що мати-городовичка співала над колискою ті ж пісні, що й мати-козачка… Жінка, сестра, дочка, мати — козачки й городовички «однаково і тими же словами тужать за батьком, чоловіком, братом і сином…»

Мова, пісня, звичаї в більшості козаків і… городовиків одні, бо вони діти одного народу… — писав Павло Сулятицький. — (Та) політика російського уряду і (власне) безголів'я роз'єднали братів і зробили їх ворогами» 10. Оця ворожнеча і зіграла негативну роль в добу Визвольних змагань українського народу. Але про це в наступних передачах.

Наостанок хочу сказати, що, коли 1920 року формувався кубанський уряд Василя Іваниса, Павлу Сулятицькому запропонували очолити міністерство юстиції. Він єдиний серед інших претендентів на міністерські посади поставив як умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб «Кубанщина не воювала з Україною» 11. І лише отримавши такі запевнення, погодився увійти до кубанського уряду. 1920 року Сулятицький із дипломатичною місією виїхав до Кам'янця-Подільського, де тоді перебували урядові інституції УНР.

На еміграції він перебував у Польщі та Чехословаччині. У 1924 — 1928 рр. викладав в Українській господарській академії в Подебрадах. Помер 1932 року у Варшаві. Там і похований…

Українці за останні роки здійснили мільйони бізнесових вояжів до Польщі. А чи хоч один із наших новітніх чумаків поклав квітку подяки на могилу Павла Сулятицького? Невже хтось вважає, що безпам'ятні та невдячні варті щасливого майбутнього?







ЖЕНЯ, ДАЛІ ЙДЕ РОЗДІЛ ІЗ КНИГИ «БАГРЯНІ ЖНИВА…»:

Кіндрат Бардіж. Повернення



Микола Рябовол — голова Законодавчої Ради Кубані

Рід Рябоволів на Кубані відомий здавна, зокрема, він відігравав значну роль у житті Дінського куреня (пізніше станиця Дінська): дід Миколи Рябовола довший час був отаманом станиці, а батько понад 35 років працював станичним писарем.

Народився Микола 17 грудня 1883 року. Був першою дитиною в родині Степана Рябовола. Всього батьки привели у світ тринадцять дітей.

З дитинства старший син станичного писаря читав дуже багато книг. «З дитинства ж виявився в нього і інстинкт громадянства», — писав про нього пізніше Г. В. Омельченко в статті «За що і як боролася Кубань в 1917 — 1919 роках…»

Скінчивши однокласну школу, Микола поступив до Катеринодарської військової реальної школи. Будучи учнем 5 класу, щоб допомогти своїй великій родині, працював репетитором. По закінченні училища рік провчителював у рідній станиці. Організував у ній перші народні спектаклі. Слід сказати, що тоді українські народні театри були чи не єдиним освідомлюючим чинником. Така, здавалось, незначна подія як виступ народного театру, пробуджувала в кубанців національні почуття…

Вже в ті роки Микола потрапив під вплив визначного українського громадсько-політичного діяча Степана Ерастова — ініціатора створення на Кубані українських громадських, кооперативних, просвітніх та економічних товариств. Саме під його та українського поета Миколи Вороного, який переїхав на Кубань, впливом і стає Микола свідомим українцем. А з 1902 р. він близько сходиться з «полтавськими семінаристами» Симоном Петлюрою, Прокопом Понятенком та іншими, які розгорнули на Кубані широку антиурядову працю.

Восени 1905 року Микола стає студентом механічного відділу Київського політехнічного інституту. Позаяк він вступає до інституту в бурхливі часи революції, то зрозуміло, що «не міг не віддатися цілком цьому рухові». В листопаді 1905 р. Політехнічний інститут став ареною бурхливих студентських виступів. Щоб придушити студентський рух, влада змушена була майже на рік закрити цей вищий навчальний заклад. Повернувшись до Катеринодара, якийсь час Микола працював журналістом «у прогресивній на Кубані» газеті «Зоря».

Лише восени 1906 року відкрили Київську політехніку. Рябовол відновлює навчання, бере незвичайно діяльну участь у громадському житті. Від студентської організації соціал-демократичної партії його обирають до Ради студентських представників. Авторитет Миколи Рябовола швидко зростає і невдовзі він стає головою Української громади Київської політехніки та головою Всеукраїнської економічної комісії. Був він і членом бібліотечної комісії, членом бюра пошуків праці для незабезпечених студентів, членом інших гуртків 1.

Здобути вищу освіту Миколі все ж не вдалося. Чи то через брак коштів, чи то через «надмірну» громадсько-політичну роботу, але з 3-го курсу довелося йому піти.

Оскільки батько в 1907 р. заснував кредитний кооператив, то Микола мусив стати його до помочі. А 1909 року молодого Рябовола обирають до організаційного комітету із будівництва Кубансько-Чорноморської залізниці. 1912 року статут залізниці затверджено і він обирається одним з її директорів. На той час йому було 28 років.

Восени 1912 р. Микола Рябовол разом з іншим директором залізниці, полковником Орєховим їде до Лондона для організації облігаційної позички. Завдання виконали блискуче. Згідно з канонами англійського бізнесу, їм за працю нарахували як комісійну винагороду 160 тисяч карбованців — величезну на той час суму. Обидва відмовилися від гонорару і передали гроші залізниці. Цей випадок красномовний: він свідчить, що громадські інтереси Микола Рябовол ставив над особистими.

1912 року Рябовол організовує Кубанський союз установ дрібного кредиту, який невдовзі стає могутньою організацією. Його обирають головою ради Союзу. Очолював він у довоєнні роки і Кубанський кооперативний союз 2.

В Києві Микола захопився бандурою. У Києві і придбав її. Та грав він лише для себе й, мабуть, небагато. Коли влітку 1913 р. в Катеринодарі відкрилася кобзарська школа, Микола Рябовол, звісно, не обминув її. Та все ж часу для повноцінного опанування бандурою в нього не було: адже вже тоді Рябовол був відомим кооперативним та громадським діячем і мав величезні обсяги праці. Короткий спогад про нього залишив керівник кобзарської школи Василь Ємець: «Кубань він (Рябовол) уважав частиною однієї козацької землі, що починалася над Дніпром, а кінчалася під Кавказькими горами… Це був патріот не лише своєї ближчої батьківщини — Кубані, але й старої Козацької Матері — України» 3.

Успіх часто народжує заздрість і ворогів. Внаслідок інтриг 1914 року Рябовол змушений піти з посади директора Кубансько-Чорноморської залізниці.

1915 року його мобілізували в російську армію та скерували навчатися до воєнно-інженерного училища, яке він успішно закінчив, отримавши звання прапорщика. Службу продовжив у саперній частині в Фінляндії. Тут і зустрів він Лютневу революцію. Як видно, і в армії Рябовол був популярним чоловіком, принаймні, відомо, що його обирають до «ради солдатських та офіцерських депутатів».

В травні 1917 р., йому вдалося повернутися на батьківщину, де його невдовзі обрали головою Кубанського обласного продовольчого комітету, який мусив забезпечувати продовольством Кавказьку армію та прилеглі до фронту райони, «підгодовуючи хлібом і Росію» 4.

Про те, що Микола Рябовол був авторитетним і популярним кубанським діячем, свідчить обрання його у вересні 1917 р. головою Кубанської військової ради. Погляди Рябовола висвітлює виголошена ним промова на засіданні Військової ради 24 вересня 17 року. Вітаючи представників України, він звернувся спочатку до російськомовної частини козаків: «Браття, казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі серцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу… і нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев… Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов» (галас: «Просимо, просимо!»).

Далі Рябовол вже говорив українською: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: «Не діждали б, не діждали б!») . Так, не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б… Та минула лиха година… прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасителі вітчизни від волі… Не звернуть, бо нам із ними не по дорозі…» 5 .

Під проводом Рябовола у вересні 1917 р. Військова рада, перейменувавши себе на Кубанську крайову раду, проголосила Кубань республікою під назвою «Кубанський Край». На цій сесії була прийнята також перша кубанська конституція («Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краю»). Згідно з нею, вищим законодавчим органом ставала Законодавча рада, а виконавчою владою — Кубанський крайовий уряд і військовий отаман, що мав президентські повноваження та право вето на ухвалені закони.

Проголошення конституції Кубані стривожило «єдінонєдєлімщіков», які кваліфікували цю подію як «ізмєну Росіі». Російські патріоти почали шалену агітацію проти козаків. З іншого боку наскакували більшовицькі агітатори. Чи не головним об'єктом розгнузданої дискредитації став Микола Рябовол. Та це тільки ще більше згуртувало довколо нього делегатів станиць. І коли у листопаді 1917 р. почала регулярні засідання Законодавча рада, її головою було обрано Миколу Рябовола. Його популярність серед кубанців, справді, була величезна. «В Раді він був «божищем» і не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради» 6. Так, Микола Рябовол був видатним трибуном, а головне — «володарем душ великої більшості… парламенту… що по суті був лише за повну самостійність Кубані» 7.

28 січня 1918 р., через кілька днів як в Україні було проголошено 4-й Універсал, Кубанська законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та восьми горців під проводом Миколи Рябовола проголосила Кубанську Народну Республіку — щоправда як суб'єкт демократичної Російської федеративної республіки — якщо така буде колись створена.

Оскільки в Росії вже панували більшовицькі експропріатори, для заможної і працьовитої Кубані абсолютно неприйнятні, було вирішено відділитись від такої Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, ніяк не пов'язану з колишньою метрополією.

За кілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до вже незалежної України 8.

Щоб плани самостійників здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. На жаль, цю посаду обіймав русофіл-лінієць Олександр Филимонов (обраний внаслідок незгоди козаків-чорноморців), він все боявся, щоб Рябовол, Манжула та Безкровний «не віддали Кубань Україні» 9.

Хоч і проголошено було 16 лютого самостійність Кубані, все ж доля її лишалася неясною: адже Кубань заполонили десятки тисяч збільшовичених солдатів Кавказького фронту, які руйнували все на своєму шляху. Було вирішено скликати у Брюховецькій Крайову раду. Оскільки оповіщення було поганим, то приїхали переважно делегати чорноморських станиць. Отож зібрання було названо Чорноморською радою. Питання розглядалося одне: що робити? Більшість (62 станиці) висловилися за продовження боротьби проти більшовиків.

Вже 22 лютого військовий отаман Филимонов скликав нараду з військових, представників уряду та політичних діячів. До єдиної точки зору так і не дійшли. Одні радили тихенько вийти з Катеринодара й розсіятися, але Микола Рябовол, Кіндрат Бардіж, Галушка та інші, виконуючи волю Чорноморської ради, відстоювали думку організовано відступити і перечекати на Закубанні доти, доки очманілі від більшовицької пропаганди козаки «прокинуться й хапнуться за шаблі» 10.

На жаль, на цій нараді було ухвалено хибне рішення виступити в похід без городовиків — делегатів Законодавчої ради. Для цього вирішили припинити сесію, щоб ті розійшлися. Таким чином Законодавча рада сама себе позбавила легітимності та підтримки в майбутньому з боку іногороднього населення (українського за походженням!), яке так само, як і козаки, потрапило під прес більшовицьких репресій і безчинств.

28 лютого надвечір, тихцем, без попереднього оголошення і в повному безладді керівники щойно проголошеної самостійної Кубанської Народної Республіки залишили Катеринодар.

«Населення Кубані дійсного стану не знало, офіційні повідомлення були оптимістичними до останнього дня. Приготувань до виходу ніякого не робилося: ні ліків, ні одежі, ні взуття, ні провіанту не бралося в запас. Всього (цього) на складах інтендантства було доволі, а багато (кубанських) вояків було погано одягнуто й взуто. При зайнятті Катеринодара всі запаси були розграбовані солдатами і населенням» 11.

Внаслідок розгубленості у верхніх ешелонах кубанської влади в кубанському війську «запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов» 12, почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова.

Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бої, або ухиляючись від них. Від повного розкладу втікачів урятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією. Довелося кубанцям визнати верховенство у військових справах Лавра Корнілова. Так неждано Микола Рябовол, під керівництвом якого була проголошена Кубанська Народна Республіка, став учасником Першого крижаного походу Добровольчої армії.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитися, але то був ідейний чоловік, козак-текінець, який виступав за право народів і країв на самовизначення, тому він твердо запевнив, що після звільнення Кубані від большевиків буде скликана Крайова рада.

Та 31 березня (за ст. ст.) Лавр Георгійович Корнілов загинув. І кубанське керівництво опинилося в обозі російського великодержавного фанатика Антона Денікіна, який заступив вбитого головнокомандувача…

Перший крижаний похід закінчився втечею Добровольчої армії на Донщину під захист німців, яких Денікін люто ненавидів…

Розходження між керівництвом Кубанської Народної Республіки і командуванням Добровольчої армії виявилося досить швидко. Перша сутичка між Рябоволом і впливовим білогвардійським генералом М. Алексєєвим сталася вже в квітні 1918 року. І генерал Алєксєєв, людина рішуча і жорстка, отримавши відкоша, мусив двічі вибачитися перед Рябоволом, викликавши цим незадоволення присутніх російських офіцерів. Ця перша сутичка показала, що в особі Миколи Рябовола Добровольча армія «має такого супротивника, котрий лише переломиться, а не похилиться» 12 а.

15 травня 1918 р., перебуваючи на Дону в станиці Мечотинській, Кубанська законодавча рада постановила вислати делегацію до Києва. Мета: заручитися політичною та військовою підтримкою у боротьбі з більшовиками. Очолив делегацію голова Законодавчої ради Микола Рябовол. До Києва кубанці прибули 28 травня.

Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання Великої України та Кубані. І справді гетьман Павло Скоропадський прихильно зустрів кубанців. Ось як він згадував у своїх «Спогадах» про цю зустріч: «З Кубанню та Чорноморською областю у нас встановилися абсолютно дружні стосунки. Були пропозиції про створення союзу і навіть більше, — щоб Кубань увійшла до складу України на умовах автономії… Я цього дуже хотів… Я хотів відправити (Запорозьку) дивізію Натієва на Кубань і сформувати ще частини для висилки на Кубань. Тоді ж я і почав формування Чорноморського коша в Бердичеві»…» 13.

Слід зазначити, що Чорноморський кіш у 1918 р. очолював кубанський козак зі станиці Кримської, полковник Костянтин Блохін. Так що засяг гетьмана зрозумілий… Немає сумніву, що Запорізька дивізія під командуванням уродженця Кавказу Натієва та Чорноморський кіш гетьманської держави під проводом кубанця мали б велику підтримку на Кубані… І справа об'єднання Кубані з Україною стала б на реальну основу. Були й прохання приєднати до України і Чорноморську губернію. Зокрема, до Києва з такою пропозицією зверталися повноважні представники майже тридцяти політичних, національних, громадських та професійних організацій Чорноморської губернії 14.

На жаль, братня любов українців та кубанців була використана денікінцями в своїх імперських планах… Уже в червні 1918 р. з Української Держави пішли на Дон перші ешелони з озброєнням та іншими військовими матеріалами. Все це потрапило на склади Добровольчої армії. «За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10 млн. набоїв» 15.

Більше того, використавши відсутність Миколи Рябовола та його заступника Султан Шахим-Гирея, які затримались у Києві, в Новочеркаську була скликана нарада, на якій під тиском денікінських генералів було ухвалене рішення про союз Кубані з Добровольчою армією. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток… Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні «була недемократична влада генерала Павла Скоропадського» 16…

Після ухвалення рішення про союз Кубані з Добровольчою армією Денікін відразу вирішив виступати в похід на Катеринодар. Отож Миколі Рябоволу, який нарешті повернувся з Києва, нічого не лишалося як взяти участь у Другому поході Добровольчої армії. Завершився він звільненням Катеринодара від совєтської влади…

В цей час козаки творили 90 % Добровольчої армії, «Кубуряд при певній упертості, — писав інженер Василь Іванис, — міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було» 17.

Після того як більшовики залишили Катеринодар, Микола Рябовол та кубанський отаман Филимонов склали візит до генерала Михайла Алексєєва. Генерал з певністю зазначив, що кубанський уряд має першим увійти до своєї столиці — як справжній господар Краю. Та попри обіцянку, Антон Денікін зі своїм штабом 3 серпня в'їхав на центральний вокзал, а затим, не втерпівши, поїхав ще й у місто… Таким чином було чітко і ясно продемонстровано, що з перемогою Добровольчої армії влада Кубанської Народної Республіки не була відновлена: просто сталася заміна влади червоних на владу білих окупантів.

Позицію білогвардійців ясно висловив генерал Драгомиров. Коли до нього прийшла кубанська делегація і голова Крайової ради Рябовол висловив протест проти політики беззаконня денікінського «Особо'о совєщанія», Драгомиров заявив: «Прашу голоса нє павишать. Ми вас освободілі і ви должни нам подчініться!»

»Отже прийшли завойовники…», — зробив висновок Василь Іванис, автор п'ятитомних спогадів «Стежками життя» — широкого літопису революційних подій на Кубанщині 18.

Влада Денікіна принесла хвилю позасудових розправ. Козаки масово вчиняли самосуди — переважно над іногородніми, які співпрацювали з більшовиками. Інколи було достатньо тільки підозри. Лише у станиці Медведівський кількість жертв перевищила 50 осіб. Така сама кількість жертв була й в Андріївській… Хвилі сваволі розливалися краєм. Різноманітні військові начальники били людей різками, нагаями, шомполами — і чоловіків, і жінок. Ці екзекуції робилися привселюдно. Окрім того, були введені публічні страти — на майданах станиць і міст білогвардійці вішали, рубали, розстрілювали. Городовиків закопували живими у землю, іншим — набивали рота землею, 'валтували жінок, інколи й дітей, конфісковували майно, виганяли зі шкіл дітей — лише за те, що вони були іногородніми, а отже могли бути прихильниками більшовиків 19.

Совєтська влада, яка ще утримувалася на частині території Кубані та в Чорноморії, теж була бандитською: нечувані досі репресії впали на кубанське населення. Нікому не вдалося перечекати в надії, що лихо обійде стороною! Жорстокі репресії не минули жодної станиці, жодного міста Кубані та Чорноморії. З особливою люттю більшовики розправлялися з лідерами українського руху, яких вважали «прєдатєлямі Росіі». Так, 9 вересня 1918 р. в Туапсе був захоплений активіст місцевої Української громади Данило Міщенко. «Його вивезли до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі потрощено. Громада розпалася, а відтак у місті завмерло й українське життя» 19 а. У подібному становищі опинилися й українські громади Тимошівської, Слов'янської та інших станиць 19 б.

Тому прихід Добровольчої армії генерала Денікіна на Кубань українське населення сприйняло як визволення. Ось як описує Василь Іванис зустріч Добровольчої армії в станиці Новоіванівській: «Не встигли зупинитися, як з кожної хати з'явилися жінки з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть із борщами… За якусь годину 2500 людей було нагодовано… За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі «патріархальні» люди» 19 в .

На цьому теплий прийом не закінчився — до Новоіванівської з сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила, щоб добровольці не оминули, а загостили й у них. Росіяни не могли начудуватися — після байдужого, а то й ворожого ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечність кубанців підняла їх на дусі, додала віри в перемогу над більшовизмом.

Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці — з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники, виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь у вишиванках, старші люди в черкесках. «Після привітань розвели цілу армію по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива, 20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки не було м'ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…) 19 г.

Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і кінних козаків. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці 19 д. Новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило керівництво Добровольчої армії — адже внаслідок безперервних боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися лише одиниці.

Тяжкий похід Добровольчої армії несподівано перетворився на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці — Старолеушківська та Іркліївська…

А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми «часто було огидне. Московські люди себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості (кубанців)…» 20.

Росіяни розплатились за гостинність традиційно… Відчувши себе в силі, почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській… Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що у 15 верстах від Березанської, населення в паніці розбіглося.

Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…

Влада Денікіна принесла на Кубань хвилю позасудових розправ. Хвилі сваволі розливалися краєм. Іногородніх привселюдно били різками, нагаями, шомполами — і чоловіків, і жінок. Ба більше: були введені публічні страти — на майданах станиць та міст білогвардійці вішали, рубали та розстрілювали. Городовиків закопували живими у землю, іншим — набивали рота землею, 'валтували жінок, інколи й підлітків, конфісковували майно, виганяли зі шкіл дітей…

Голова Законодавчої ради Микола Рябовол рішучо виступив проти цих жахливих насильств. На засіданні Ради 27 листопада 1918 р. він, зокрема, закликав «припинити сваволю, яка має місце по всьому Краю і спричинює величезні жахи й нещастя» 21.

Слід зазначити, що Денікін цілком справедливо вважав Рябовола явним недоброзичливцем Добровольчої армії. Не забув російський генерал, що саме під проводом Рябовола Законодавча рада проголосила незалежність Кубані, тобто Рябовол був одним із тих, хто розбив єдність імперії. Яку тепер Денікін намагався відновити терором і масовими насильствами. Рябовол же публічно заявляв, що об'єднання Росії можливе лише «знизу» — у випадку демократичного волевиявлення народів. Кондові ж «єдінонєдєлімщікі» команди Денікіна та Алексєєва намагались реставрувати Російську імперію за допомогою військової диктатури.

В різку опозицію до Денікіна членів Крайової і Законодавчої рад поставила нестримно нахабна, а часом просто дика політика «Особо'о совєщанія» — денікінського уряду, який складався з неавторитетних на Кубані діячів, переважно чорносотенного штибу.

Розуміючи, що кубанське козацтво на фронтах змушене життям та здоров'ям платити за політику пройдисвітів із денікінського табору, Микола Рябовол дійшов логічного висновку, що «потрібно негайно взяти в свої руки зовнішню політику (Кубані) і усунути всіх третіх персон, які розпоряджаються нами. І внутрішні справи мусять також цілком перейти до наших рук!» — говорив він. 22.

Ці думки Микола Рябовол висловив на приватній нараді членів Законодавчої ради 27 лютого 1919 року. Чи Добровольча армія мала агентів, чи хтось із членів Ради вибалакав, але з перших днів березня ворожа преса почала ширити наклепи про якусь змову чорноморців проти козацтва, про їхню «зраду» справи боротьби з більшовиками. Цькування Рябовола та його заступника Султана Шахим-Гирея набирало обертів.

Під час боротьби «Особо'о совєщанія» за диктатуру Денікіна «яскраво виявилися надзвичайні здібності… голови Крайової ради — М. С. Рябовола. Він… надзвичайно спритно витягав Раду з глухих кутів… (куди) вона не раз заганялася єдінонеділімцями» 23. Рада «завжди слухалася» порад Рябовола 24. Чи дивуватися, що Василь Іванис, пізніше кубанський прем'єр, називав Рябовола «чарівником» 25?

Величезна популярність Миколи Рябовола, за висловом інженера Іваниса, «першого охоронника інтересів Кубані» 26, призвела до того, що він став «найненависнішою для росіян фігурою» 27. І це, попри те, що Рябовол вголос не висловлювався за об'єднання Кубані з Україною. Більше того, він офіційно належав до табору федералістів, які прагнули відбудови Росії — але обов'язково на нових, демократичних засадах.

Зрозуміло, що Рябовол називав себе федералістом із дипломатичних міркувань. Та й вкладав він у поняття федерації ідею «вільного союзу вільних народів» — на рівноправній основі, без кермуючого московського центру. Досить згадати його вислів на вересневій сесії Кубанської військової ради: «Нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб…», щоб стало зрозуміло: кубанський федералізм був фактично ідеологією самостійності. Та й політичні кроки Рябовола промовляли самі за себе: адже під його керівництвом були створені Крайова та Законодавча ради, кубанський уряд та, врешті, 16 лютого 1918 року, була проголошена самостійна Кубанська Народна Республіка. Не слід забувати, що федералісти були принциповими противниками влади Добровольчої армії та більшовиків 28.

Російський федералізм на Кубані був штучним політичним явищем, бо не мав підтримки в народі — станиці до нього були байдужі. А ось федералістичні настрої у ставленні до України мали «значно глибший 'рунт». Тому денікінці цілком резонно вважали, що «представники течії федералістів, вороже ставлячись до Добрармії, коли-небудь могли суб'єктом федерації поставити Україну, а не Росію». Кубанські самостійники, «мали 'рунт у гущі станиць, вони підтримували всякі течії, які віддаляли Кубанщину від Добрармії, а ослаблювали зв'язок із Росією». Тому ці псевдофедералісти були небезпечні для Добровольчої армії. Отож скільки б Рябовол чи Манжула не говорили з трибун про федерацію з майбутньою демократичною (тобто неіснуючою) Росією, Добровольча армія цілком справедливо вважала їх «за українських сепаратистів і ворогів єдиної-неділимої». Так воно і було 29.

На Дону і Тереку козаки теж були незадоволені жорстокою і безцеремонною політикою денікінців. Для формулювання спільної козацької тактики і стратегії боротьби у Ростові була задумана конференція Дону, Кубані й Тереку — без участі Добровольчої армії.

В день свого від'їзду на конференцію у Ростов над Доном голова кубанської делегації Микола Рябовол обідав у колі близьких приятелів. Були тут Кузьма Безкровний, Султан Шахим-Гирей, Василь Іванис, полковник К. Гончаров. Настрій був веселий, всі жваво говорили, шуткували. Несподівано Рябовол, ніби жартома кинув: «А все ж я певен, що мене добровольці вб'ють, чи тепер, чи в четвер, а таки вб'ють, розбишаки… Москалі вміють свого добиватись…»

На цей вислів ніхто не звернув особливої уваги… Безжурно попрощавшись, друзі розійшлися… Ввечері кубанська делегація від'їхала до Ростова…

Конференція почалася 13 червня 1919 року. Тут зустрілися дві принципові думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і єднання їх із Добровольчою армією; пропагандистом іншої був Микола Рябовол, який відстоював ідею об'єднання козацьких країв на умовах федерації, притягнення до неї України, Закавказзя та «інших частин колишньої Росії». Це суперечило планам Денікіна.

В Ростові Рябовол говорив, що необхідно викликати співчуття населення країни, куди йде армія, а в Чорноморській губернії вийшло навпаки — замість співчуття політика Денікіна викликала масове обурення. Те саме сталося і в Ставропольській губернії. «Те ж саме і так скрізь». Від такої політики фронт може розвалитись, попереджав голова Кубанської ради. Визволяючи населення, говорив він, армія повинна «на багнетах йому нести землю і волю, а не дореволюційні ланцюги». Висловив Рябовол і сумнів, що Антанта, на яку весь час покликалося керівництво Добровольчої армії, принесе свободу. Навпаки, Рябовол висловив «непохитне переконання, що від ярма насильників можна звільнитися лише власними засобами» 29 а.

Ось тези виступу голови делегації Кубанської законодавчої ради Миколи Рябовола: «Кубанщина не могла визнати большевиків і не може визнати також «Особоє совєщаніє», що складається з осіб, нам не відомих. (Ми вважали, що треба негайно почати об'єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та всіх інших… Звичайно, на своєму шляху (ми) зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв — Дону, Кубані й Терщини). Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв'язалася нова війна з Грузією, назрівала боротьба з Чечнею. Нам треба було посуватися вперед, а в цей час у нас наростали нові вороги… Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з населенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть чисто все обернулося на большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення наших козаків… У Ставропольській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань у Ставропольській губернії, які були наслідком… режиму, що його насадило «Особоє совєщаніє»…» 30.

Це був останній виступ видатного кубанського політика Миколи Рябовола — в ніч на 14 червня 1919 р. його застрелили офіцери загону особливого призначення генерала Врангеля. Одна куля потрапила в шию, інша — під ліве вухо.

Трагічне передбачення справдилося…

15 червня під впливом останньої промови Рябовола та його вбивства конференція всупереч волі Добровольчої армії ухвалила резолюцію про створення політичного та економічного союзу «державних формувань Донщини, Кубанщини й Терщини»…

А Кубанська рада оголосила триденну скорботу… Як везли труну з Ростова, то починаючи від кордону з Доном, на кожну станцію «виходило притьмом все населення сусідніх станиць» 30а. А в Катеринодарі на похорон зібрались десятки тисяч осіб. Домовину поставили на лафет, покривши китайкою. Процесія йшла через похмурі маси народу. Особливо багато було студентів та учнів середніх шкіл, які, виструнчившись, стояли вздовж всього шляху процесії. Поховали Рябовола на Кріпосній площі поруч із родиною Бардіжів…

Московська еліта в цей день сховалася, побоюючись самосудів… І, справді, на вулицях Катеринодара в той день було багато ексцесів — нападів на добровольців, «особливо було горе тим, хто зневажливо висловлювався про небіжчика, а козаче вухо ловило цей вислів» 30 б. Так, під час похорону мало не стався самосуд на військовим лікарем Олександровим, який вголос непоштиво висловився проти небіжчика…

Слідство в Ростові було проведене формально, вбивць не знайшли — бо ніхто їх не шукав. Не шукав, бо всі чудово розуміли, чиїх брудних рук це справа… Десятки станиць на зборах ухвалювали і посилали в Законодавчу Раду приговори такого змісту: «Душогубство є діло рук монархістів, котрі ожиріли від нашого білого хліба… Ми добре розуміємо, що нам вороги не лише большовики, але й монархісти» 30 в.

До Ради з усіх усюд подавалися внески на будівництво пам'ятника Миколі Рябоволу.

Смерть народного улюбленця стала темою для кількох дум. Автором однієї з них став професор Федір Щербина. Починалася вона так:



Ой поїхав наш Микола

Та свободи добувать

Забажалось козакові

Сірим людям волю дать.



Смерть Рябовола не розчистила Денікіну шляху до московських дзвонів, бо кубанські козаки, дізнавшись про вбивство добровольцями голови Законодавчої ради почали поодинці та невеликими групами тікати з фронту 31, а кубанські станиці одна за одною ухвалювали протести та приговори проти Добровольчої армії, «загрожуючи не давати більше до її лав своїх синів» 32.

Настрій кубанців був такий: «Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують в нашій хаті — стріляють і вішають найкращих наших людей? Цього досить і нам нема чого класти свої голови. Гайда, хлопці, додому!» 33. Цікаво, що дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки — вважало патріотами.

Крах Добровольчої армії ставав неминучим.

Популярність Рябовола після смерті «зросла до обожнювання». Слід сказати, що і соціалістичні партії (есери та меншовики), інші партійні та професійні організації у містах ухвалювали резолюції, які осуджували денікінців за вбивство Рябовола 34. Напруження в стосунках кубанців і добровольців дійшло до того, що можна було сподіватися розправи над денікінцями 35. «До ще більшого роз'ятрювання спричинялася добровольча преса, яка й мертвого не лишала в спокої. Вона копалася в особистому житті небіжчика і його громадській кар'єрі». Урочистий похорон Рябовола викликав у російської преси глум і наругу 36.

24 жовтня 1919 р. сесія Крайової ради великою більшістю голосів ухвалила рішення на знак скорботи по Рябоволу не обирати більше голови, визначити тільки заступника, а крісло, в якому сидів Рябовол, вкрити скорботним крепом.

Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів «Плач, Кубане, краю рідний», став народною піснею.

Кубань, справді, осиротіла… Осиротіла і Україна.

Як прикро, що нинішнє покоління так мало знає, або й взагалі не чуло про Миколу Рябовола — великого кубанського сина українського народу.

Якби мислення керівництва України було соборницьким, то напевно була б вже давно у Києві вулиця імені Миколи Рябовола і меморіальна дошка на київській політехніці, де він вчився, вже давно була б встановлена. На жаль, це поки лишається мрією, та й то небагатьох. Державі нашій байдужа посмертна доля людини, яка проголосивши незалежність Кубані в 1918 році, прагнула здійснити мрію багатьох поколінь українців — об'єднати Кубань із матір'ю-Україною.

Отож бережімо пам'ять про видатних українських синів всіх наших земель. Пам'ятаймо й про тих, хто зараз у неймовірно тяжких умовах продовжує творити українське життя на рідних землях.







Кубанський бандурист Антін Чорний





На початку ХХ століття бандура на Кубані була майже повністю витіснена гармошкою. Якщо де в станицях і були бандуристи, то вони тримали бандури, як музейну реліквію, а коли і грали, то переважно для себе 1. І не дивно. Адже в царській Росії цей інструмент був підозрілим, а самих бандуристів влада прирівняла до старців, яких могли на «законних» підставах вислати до Сибіру як «волоцюг».

Та у 1912 р. сталася, хоч і не помітна спочатку, та знаменна подія: на Кубань із Катеринослава приїхав Микола Богуславський — великий любитель і популяризатор бандури. Навколо нього в управі Чорноморської залізниці згуртувалися місцеві українці. Микола Богуславський захопив кубанців, здавалось, малореальною, ідеєю відродження бандури.

За справу взялися службовці Чорноморської залізниці Дражевський, Живило, Тищенко, син отамана станиці Охтанизівської Олексій Обабко та голова кооперативу зі станиці Пашківської Свирид Сотниченко. Саме ці любителі козацької старовини й стали ініціаторами відродження на Кубані бандури.

Заспів зробили кобзарі з Великої України. Їх запрошували на Шевченківські свята. Спочатку приїхав знаменитий вже тоді бандурист Гнат Хоткевич. Його виступи в Катеринодарському театрі перетворилися на апофеоз бандури. Зал у буквальному розумінні дрижав від оплесків та вигуків. Одні кричали: «Щ-е-е-е!», інші — «Б-і-і-с!». Екзальтована публіка буквально затероризувала Хоткевича. Щоб зупинити нарешті нескінчений концерт, він змушений був навмисно порвати струну на бандурі 2.

На другий рік на святкування пам'яті Великого Кобзаря Тараса Шевченка запросили славнозвісного бандуриста Івана Кучугуру-Кучеренка зі Слобожанщини. На противагу Хоткевичу, який співав переважно веселі пісні, Кучугура-Кучеренко вразив кубанців сумними думами про наше історичне минуле…

Від обох бандуристів у кубанців залишилися сильні враження: 'рунт для відродження бандури було підготовлено — душі кубанських українців щиро розкритися кобзарському мистецтву і жадали бандурних зерен.

Природно виникла ідея створити при катеринодарській «Просвіті» літню школу бандуристів. Запросили Гната Хоткевича. Та той через зайнятість відмовився, порекомендувавши звернутися до студента Харківського імператорського університету, молодого, але вже відомого на Слобожанщині бандуриста Василя Ємця.

І влітку 1913 р. Василь Ємець ступив на розпечений перон Катеринодарського вокзалу…

Кубанці, справді, щиро і радісно захопились кобзою, згадував пізніше Ємець. Молоді козаки, такі як Антін Чорний, Іван Куліш та Зенон Конограй, просто обожнювали бандуру. Деякі з них навіть носили її як в стародавні часи — за плечима, як носять рушницю — без футляру, — щоб всі бачили, що перед ними кобзар-бандурник! 3.

Про одного з них, кубанського козака Антіна Павловича Чорного, якого Василь Ємець вважав найкращим учнем Кубанської кобзарської школи 4, я і хочу сьогодні розповісти.

Народився він 17 січня 1891 р. у станиці Пашківський, що неподалік Катеринодара. Коли Антін закінчив церковно-приходську школу, батько відвіз його в Катеринодар із метою віддати до Військового козацького хору.

Під час прослуховування малий козак не зробив жодної помилки. Диригент Кубанського козацького симфонічного оркестру, чех за національністю, був вражений. «Такого екземпляра я ще не бачив!.. — вигукнув він. — Будеш ти скрипалем!» 5.

Отак Антін став учнем скрипаля Кубанського симфонічного оркестру. Водночас він продовжував навчання у двокласній школі, а потім — в учительській семінарії. Скінчивши її 1910 року, вчителював у станиці Брюховецькій.

Влітку 1913 р. у житті Антіна Чорного сталася подія, що змінила його життя: він став учнем заснованої Миколою Богуславським та Василем Ємцем кобзарської школи. Всі наступні 60 років свого життя Антін Чорний пов'язав із бандурою — цим священним інструментом українського козацького народу.

Як музично обдарованому, Антіну бандуру подарували: її виписали з далекого Києва. Зробив бандуру відомий майстер Антоній Паплинський. Оплатив видатки великий український ентузіаст Микола Богуславський. Він же встановив стипендію, завдяки якій оплачувалася праця вчителя. Антіну Чорному була поставлена тільки одна умова: їздити у вихідні та святкові дні по квартирах інших учнів і ладнати їм бандури.

Навколо Василя Ємця влітку 1913 р. зібралося близько двадцяти різного віку і соціального стану кубанців. Були тут службовці, вчителі, були й козаки та старшини чинної служби Кубанського козацького війська, адвокат, громадські діячі, кооператор, учасники Військового симфонічного оркестру, учень фельдшерської школи.

Захоплення навчанням було таке велике, що буквально переходило в ажіотаж. За словами Антіна Чорного, це був урочистий, після довгої відсутності в'їзд бандури в «Землю своїх дідів». Учні Василя Ємця, в тому числі й Антін Чорний, — бігали по місту з бандурами через плече як очманілі. Це, справді, були «дні відродження і перемоги бандури» 6.

Поширення бандури спричинило хвилю національного піднесення на Кубані. «Адже бандура… — писав Антін Чорний, — це Ідея, це те, довкола чого повинні збиратися всі творчі сили козацького народу, навколо чого, як на котушку нитки, повинна наматуватися… державність, а саме зображення бандури, як найвищої державної емблеми, в лавровому вінку, повинно бути вміщене нарівні з клейнодами, на всіх актах державного значення» 7.

Антін Чорний називав бандуру «інструментом національно-державного значення». Він стверджував, що людина, яка прагне навчитися гри на бандурі, зможе «здолати цю складну науку», лише запалившись національно-державницькою ідеєю. Якщо ж людина байдужа до національної ідеї, хай би вона мала видатний голос та добрий слух, все одно бандуристом ніколи не стане — хіба музикантом 8.

Для того, щоб стати бандуристом, не обов'язково мати знаменитий голос, але треба, щоб був внутрішній зміст в голосі, проникливість, зворушеність, тобто те, що називається іскрою Божою 9.

Очевидно, саме такі якості й мав Антін Чорний, бо якраз його та учителя Семенихіна, а пізніше осавула Василя Ляшенка й козачку Докію Дарнопих, виокремив Василь Ємець серед своїх учнів. Про Чорного Ємець казав, що це був «особливо… здатний козак» 10.

Закінчились літні вакації 1913 року: Василь Ємець вирушив до Харкова продовжувати навчання в університеті, повернулися до своїх гнізд і його учні, кожний з яких, як вмів, почав «славити Козацьке ім'я» 11.

З початком Світової війни Антіна Чорного було мобілізовано до війська, а саме до 5-ої сотні Третього кубанського збірного полку. Відтак Чорного, як вчителя, направили здобувати військову науку до старшинської школи в м. Тифліс. Навчаючись там, він створив шкільний хор, в якому було близько сотні співаків «із пречудовими голосами». Під час першого публічного виступу хору генерал Шмідт почепив Антіну на бешмет коштовний жетон із вигравіруваним ім'ям та прізвищем бандуриста. Зроблено жетон було із тьмяного золота та платини — у вигляді ліри з лавровим вінком. На той час дарунок коштував близько півтори тисячі доларів 12.

Антіну Чорному був наданий чин молодшого урядника, потім його підвищили до хорунжого і скерували в розпорядження отамана Кубанського козацького війська. Тоді ж, у 1915-му, його направили до станиці Уманської в табір козаків запасу. Тут, і у таборі, і Народному домі ст. Уманської бандурист Чорний виступає з великим успіхом. Кубанці сприймали його концерти екзальтовано. Після концерту він мусив винаймати ще одного візника, щоб допровадити додому всі квіти, якими його обдаровували палкі прихильниці.

Виступав він й у інших станицях — Переяславській, Брюховецькій, Павлівській, Старолеушківській, Кущівській, Канівській, Кирилівській, Пашківський та інших, зрозуміло, і в Катеринодарі 13.

Відбуваючи у діючу армію на турецький фронт, у корпус генерала Баратова, молодий хорунжий Чорний взяв і свою «бандуру мальовану», «дружину вірную»… Чудова гра на цьому національному інструменті допомогла навіть у просуванні по службі — його невдовзі підвищили до сотника 14.

Пізніше Антін Чорний зазначав, що «дорогою на Перський фронт було так багато випадків вияву високого інтересу до бандури різними товариствами, що всього і не згадаєш». Зокрема, на запрошення начальника штабу Кавказької армії генерала Вольського Антін Чорний виступав у палаці царського намісника на Кавказі, графа Іларіона Воронцова-Дашкова 15.

Революція 1917 року, а за нею «сильний вибух національного руху» викликали «небувалий попит на наш національний інструмент». Бандура поширилася по всій Україні, зокрема і на Кубані 16. Кобзарі, які були майже в кожній кубанській станиці, сприяли «пробудженню національного почуття, приспаного віками важкої неволі» 17.

Про значення бандури для кубанців свідчить такий приклад із життя Антіна Чорного часів його служби у Добровольчій армії.

Дорогою до станиці Уманської заїхав він на громадській «трійці» в правління станиці Привольної для зміни коней. Його прийняв отаман станиці Григорій Сизон. Побачивши у футлярі бандуру, отаман остовпів від несподіванки. Не говорячи жодного слова, він як ошпарений кинувся до сусідньої кімнати, де в цей час засідали поважні козаки станиці.

— Панове старики, — почув Антін його схвильований голос, — до нас приїхав бандурист! Будемо його просити, щоб нам заграв, наші думки розважив.

— Просимо, просимо! — залунали голоси козаків…

І Чорний заспівав їм «Зажурились чорноморці, що ніде прожити»… А далі: «Гей, гей уселився вражий москаль, — виганяє з хати»…

Стихли останні струни бандури. Зачаровані прекрасними звуками, старі козаки мовчали, переживаючи «страшну правду пісні», ту правду, яку раніше зносили їхні предки, а тепер зазнають вони. І тільки через якийсь час, ніби прокинувшись, раптом закричали на різні голоси, прохаючи, щоб бандурист грав ще і ще!

— Панове старики! — крізь гамір долинув голос отамана. — Будемо просити пана бандуриста заграти усій станиці. Я зараз накажу ударити у великий дзвін — тривогу на пожежу. Люди збіжаться, а я їм поясню в чім справа і зберу їх у двокласній школі і там гарненько ще послухаємо бандуриста. Чи так я кажу, панове старики?!

•- Так! Правильно! — залунали голоси. — Нехай Охрім дзвоне!..

Цей випадок у станиці Привольній не рідкісний, швидше характерний. Він наочно показує, яку «виключну любов» мала серед кубанців бандура 18.

«Найкраще підкреслила значення кобзи письменниця Олена Пчілка, коли на одному з… кобзарських концертів сказала, що коли б вона провадила боротьбу з українським рухом, то наказала б зібрати усі кобзи, зложити їх на купу та спалити 19.

Це і без Олени Пчілки добре розумів наш історичний ворог. Тому не тільки доля бандур, але й доля кобзарів-бандуристів була трагічною.

Трагічною стала й доля випускників Першої кубанської кобзарської школи.

1916 року загинув на Турецькому фронті Зенон Конограй 20.

5 січня 1919-го у Катеринодарі денікінською контррозвідкою був вбитий Свирид Сотниченко, двоюрідний брат Антіна Чорного 21.

1919 року в Києві більшовиками розстріляно Федора Діброву 22.

14 червня 1919 р. в Ростові над Доном денікінці вбили Миколу Рябовола 23.

Безслідно зникли в часи великого терору радянської влади Докія Дарнопих та братова Антіна Чорного Настя Сотниченко 24 (до слова сказати, безслідно зник і рідний брат Антіна — Олексій) 25.

Був замучений до смерті й Бандурний батько Микола Богуславський 26.

У совєтських концтаборах загинув Іван Шеремет 27.

Помер на засланні в Казахстані й один із найславетніших бандуристів Кубані Зот Діброва 28.

А сам Антін Чорний, рятуючись від репресій, змушений був податися на еміграцію — через острів Лемнос 29 — до Югославії.

Тут Антін Чорний із великим успіхом виступає з концертами. Югославська преса, зокрема така впливова газета як «Політика», публікує схвальні відгуки про кубанського бандуриста 30. Починає Антін Чорний творити серед козачої еміграції свою школу.

Потім була Польща… Врешті, добрався він аргентинського берега…

Тут, у містечку Берасатез, що коло Буенос-Айреса, Антін Чорний виховав цілу плеяду учнів. Він вчив грі не тільки на бандурі, а й на скрипці та акордеоні. До того ж, був диригентом церковного хору у місцевій церкві 31.

Уславився Антін Чорний і як майстер бандур. Його учитель, бандурист-віртуоз Василь Ємець, який, до речі, сам оволодів мистецтвом виготовлення бандур, стверджував, що бандури Антіна Чорного — і за звучанням, і за зовнішнім виглядом — це творіння «справжнього майстра-митця». До слова сказати, на декові бандури Антін Чорний робив інкрустовані перламутром та тоненькими шматочками дерева орнаменти.

Якби так трапилося, писав Василь Ємець, що мені потрібна була нова бандура, то виконання цього замовлення «міг би доручити з повним довір'ям хіба лиш колишньому своєму учневі з 1913 року — полковникові Антону Чорному — моєму Дорогому козацько-бандурному Побратимові й талановитому нащадкові славного Запорозького Війська» 32.

На еміграції видатний кубанський бандурист жив скромно — навіть не мав у хаті електрики. Вечорами майстрував бандури під світлом гасової лампи.

Працював у залізничних майстернях передмістя Буенос-Айреса, ремонтував дерев'яні вагони. Одного разу керівник підприємства, довідавшись, що його працівник є музикантом, запропонував дати концерт для робітників майстерні.

Виступ кубанського бандуриста аргентинці прийняли «із захопленням», довго не відпускаючи зі сцени та прохаючи нових і нових пісень. Сталося диво творення зв'язку і розуміння людей різних культур.

Виступав Чорний і перед українською громадою. Чи дивуватися, що в далекій Аргентині, врешті, виникла капела бандуристів ім. Тараса Шевченка? Її організував і провадив Василь Качурак.

Все своє еміграційне життя Антін Чорний жив надією повернутися на Батьківщину, яку називав «милою козацькою землею». Мріяв організувати у Краснодарі виробництво бандур 33. Не довелося!

1973 року в Аргентині Антін Павлович Чорний помер 34.

До наших днів дійшло кілька фотографій кубанського бандуриста. Збереглись і світлини його учнів, зокрема — чарівної юної козачки Галі Галайденко, яка на звороті написала: «На пам'ять дорогому й ніколи незабутньому вчителеві Антонові Чорному…»

Чому ж ми, дорогі земляки, так легко забуваємо тих, хто мав би закарбуватися в народній пам'яті?!





ЖЕНЯ, ТУТ ЙДУТЬ РОЗДІЛИ З КНИГИ «БАГРЯНІ ЖНИВА…»:

Воїн-бандурист Василь Ємець

Важкий шлях кубанця Василя Проходи.





Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна



Великий французький військовий діяч Наполеон Бонапарт стверджував, що «особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, але він є все в цій армії. Галів підкорили не римські легіони, — говорив далі Наполеон, — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, але перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це виконав Фрідріх Великий».

Я поділяю цю думку. І сьогодні хочу розповісти про російських генералів, які, здавалось, були приречені відіграти велику роль в історії не тільки Кубані та України, але й інших народів Російської імперії. Мова про Лавра Корнілова, який, будучи командувачем Петроградською військовою округою, у перші дні Лютневої революції заарештував царицю Олександру Федорівну, та Антона Денікіна, монархіста за переконаннями.

Корнілов ніколи не приховував своєї участі в арешті імператриці, навпаки, пишався цим, не один раз публічно згадуючи цей факт своєї біографії. Він здійснив арешт, бо вважав династію Романових «здегенерованою, не вартою бути на престолі держави» 1.

Генерал Лавр Корнілов, перший головнокомандувач Добровольчої армії, створеної на Дону і Кубані, був прихильником вирішення долі Росії на Установчих зборах, тому й головне завдання Добровольчої армії бачив не в насильстві до народів, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, а в забезпеченні цього права.

Не дивно, що між засновниками Добровольчої армії — Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим — від самого початку існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був запеклим монархістом і російським шовіністом, а Корнілов — «прибічником децентралізації (російської) держави й самовизначень народів» 2.

Після того, як більшовики розігнали Установчі Збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених в різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: «Мир треба укласти загальний і почесний, на демократичних принципах, себто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані більшовиками Установчі Збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять у склад Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів» 3. Не дивно, що у Добровольчій армії — з дозволу Корнілова — представники різних національностей нашивали на рукав «стрічки національних кольорів» 4.

Лінію Михайла Алексєєва на відновлення монархії підтримували Антон Денікін і частина офіцерства. Фактично існувало два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно «не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку», яку несли більшовики 5…

В час, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар — столицю Кубані, в якій «порядкували» більшовики — в Україні готувався до державного перевороту Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова — як до «людини чесної і сильної». Повага та симпатія були взаємними 6.

До речі, ще у 1917 р. саме Верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що українці на фронті є морально стійкими і витривалими в бою, буквально примусив майбутнього Гетьмана України Павла Скоропадського українізувати 34-й армійський корпус.

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов ультимативно вимагав від нього кроків у цьому напрямку. «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… — наказував Корнілов. — У Вас буде чудовий корпус» 7. Корнілов наполягав «на повній українізації — геть до лазаретних команд» 8.

Навіть «у питанні створення української армії Корнілов був прибічником українства» 9. Ось такі парадокси історії: Верховний головнокомандувач російської армії став одним із ініціаторів формування українських національних частин у складі російської армії.



Така позиція Корнілова викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна і начальника його штабу Маркова. Не знайшла така позиція підтримки і у провідних російських «демократів» — Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого вранці 13 квітня 1918 р. влучив гарматний снаряд, — за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, — то напевно Українська Держава в особі її гетьмана мала би цілком дружні стосунки з Добровольчою армією, сформованою більше як на половину з кубанців. І головне: Денікін — патологічний російський шовініст — не очолив би Добровольчу армію.

Але це вже із традиційної української «опери» — якби… Більш переконливо писала Маруся Чурай: «Жаль ваги не має…» Вагу мають доконані факти. Таким доконаним фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

Антон Денікін не приховував ворожості до Гетьмана України Павла Скоропадського — як до «зрадника Росії», що «продався німцям». Підвладні Денікіну органи інформації почали сильну пропаганду серед офіцерів — їх закликали не вступати до частин, які формував український гетьман 10. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін, був непримиримий до України та її союзника — Німеччини 11.

Для того, щоб збагнути, який патологічний тип очолив Добровольчу армію, слід навести декілька цитат із російської преси часів денікінщини. Вони змальовують атмосферу, яку витворив Денікін на Кубані, в Чорноморській губернії та на інших окупованих територіях.

Звичайно, даремно було б сподіватися від російських монархістів, об'єктивного ставлення до української справи, та все ж, «здавалося б, можна було сподіватися бодай на більш-менш правдиве подавання фактичного матеріалу, — писав у своїй роботі «Московська преса про українську справу за часів Добрармії» міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький. Він наводив характерний приклад із газети «Заря России» за 21 серпня 1919 року: «Есть в составе общей картины России такая страна Малороссия, где пели красивые песни, хорошо танцевали, мечтали в лунные ночи на берегах Днепра… и вдруг началось твориться что-то непонятное. Вчера были малороссы, милые, хорошие люди, кость от кости русские, православные, крещенные одной водой и осененные одним крестом, а сегодня, ослепленные своими вожаками… стали врагами. Началась какая-то повальная вакханалия, обмоталось все желто-голубыми лентами, заговорило на галицийском наречии, посрывало русские надписи, разрядилось в синие жупаны и крикнуло дикое — «Геть» 12.

Український рух і українська держава російськими монархістами зображувалися як «злоє дєло», «нємєцкая інтрі'а» 13. Лідери української держави подавалися в карикатурному вигляді. Ось в якому стилі писали про Головного Отамана Армії УНР російські газети: «Московский телеграфный чиновник Петлюра, известный до сих пор только тем, что он сын полтавского извозчика… разве он не достаточно яркое подтверждение безумия самого существования самостійной Украины». Називали його і «прєдатєлєм», і «не'одяєм», і «бившєм бух'алтером… подкупленним нємцамі» тощо 14.

Український рух денікінці намагалися зобразити як «бунт збільшовиченої черні». Тому їх особливо дратувало, що в Українській армії служать кадрові старшини, а надто — старшини генерального штабу. Тому монархічна преса виливала помиї на генерала Володимира Сінклера, полковника Євгена Мишківського, підполковника Марка Безручка та на інших видатних українських старшин 15.

»Ненависть до українців була такою пекучою, що виключалась навіть можливість спільної тимчасової акції проти більшовиків», — писав Павло Сулятицький. На підтвердження він цитує передовицю в газеті «Великая Россия» за 31 серпня 1919 р.: «С петлюровцами у нас нет и не может быть самой короткой дороги. Нам они такие же враги, как и большевики. С ними предстоит такая же борьба, как и с большевиками… Петлюра сейчас — это арьергард большевизма, который завтра обратится в его передовые посты» 16.

»Убо'іє скоромохі», «чужезємний галіційскій сброд», «бандіти», «прєдатєлі», «не'одяі» — так оцінювали денікінці український рух та його лідерів.

За лайкою насувався висновок: «Все, что препятствует возрождению единой России, должно быть уничтожено. Должны быть уничтожены и петлюровцы» 17.

Слід віддати належне Денікіну: він розгорнув шалену пропагандистську роботу. Українські ж інституції діяли куди менш енергійно, а кубанський уряд взагалі не спромігся на власну пропагандистську акцію…

Добровольча агентура діяла професійно, зокрема, вона взялася розколоти кубанців — на чорноморців та лінійців. До того часу «ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками — дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали «русскімі людьмі», а чорноморці — «хахлами», що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям» 18.

Слід зазначити, що серед чорноморців, справді, протинімецьких настроїв не було, навпаки, на німців покладалися великі надії… До речі, те саме стосувалося і донців, і росіян…

Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них — ворогів Росії у Першій світовій війні — поступово змінювалося на краще, зокрема в Новочеркаську, згадував Василь Іванис, особливої ворожості до них уже не почувалося. «Скоріше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися» 19.

Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці вигнали більшовиків з України. Тож кубанці надіялися, що німці й Кубань визволять від більшовицького нашестя.

Кубанські повстанці, які прибували у донську станицю Мечотинську, де розмістився уряд Луки Бича, розпитували про німців, «де вони, чому Правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту з Краю (тобто, більшовиків. — Р. К.)?» 20. Кубанське населення через повстанців все виразніше переказувало, щоб кликали німців, а там, де була можливість, — наприклад, на Тамані, козаки самі запрошували їх 21.

І німці відгукнулися. Надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, вони висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли, щоб кубанський уряд звернувся до них за допомогою офіційно. Не отримавши такого звернення, вони повернулися до Керчі.

Звісно, що Лука Бич знав про прихильність до німців кубанського козацтва, інтереси якого уряд ніби представляв. Та Бич був у повній залежності від Денікіна і слухав його команди. Денікін же продовжував палати дикою ненавистю до німців.

Нарешті німецький воєначальник фон Анрім не витримав і сам запропонував кубанському урядові на допомогу декілька дивізій, щоб викинути большевиків із Кубані. На це уряд Бича відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Більше того, кубанський уряд вислав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань.

Денікін у своїх «Очерках Русской смуты» писав, що Лука Бич звертався до генерала Алексєєва з проханням прискорити похід Добровольчої армії на Кубань, бо, не дай Боже, катеринодарська інтелігенція випередить і попрохає німців про допомогу.

Після звільнення Катеринодара від більшовиків Лука Бич всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд ніби за «державну зраду». Історично це засліплення не має виправдання, підсумовував Василь Іванис.

«Німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може (за) 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті — від большевицьких куль… При звільненні (разом) із німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією (у) 100 — 200 тисяч козаків… — писав Іванис. — Такий план давав кубанському урядові змогу об'єднатися з усіма антибільшовицькими силами — насамперед Україною та гірськими народами Північного Кавказу, а також з Грузією, Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, можливо Прибалтійськими державами. Цей шлях привів би до об'єднання Кубані із Чорноморщиною й Ставропільщиною… Якби німців закликали на Кубань, Денікін мусив би з добровольцями йти за Волгу рятувати Росію, або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як Юденич у Латвії 22. Василь Іванис вважав, що «цей антинімецький виступ кубанського уряду треба вважати найбільшою помилкою й національною зрадою» 23.

Денікінське керівництво добре розуміло значення Кубані в своїй долі, розуміло, що саме за рахунок Кубані та її ресурсів (людських та матеріальних) Добровольча армія може мати перспективу.

Кубанці виправдали сподівання білогвардійських генералів… Кубанці — «чесні служаки» — давали себе легко дурити… Найгірше було те, що вони судили по собі й вірили Денікіну. Проблема була в тому, що їх із дитинства учили бути чесними і ніколи не обманювати. Особливо старші віком кубанці вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добровольчої армії задля досягнення мети легко і невимушено послуговувалися брехнею… «Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати» 24. «Оте нещасне «служацтво» перед генералами запаморочило кубанців цілком…» Таким чином був втрачений шанс розірвати протиприродний союз Кубані з Добровольчою армією 25…

Розуміючи, що без оптимізму Української держави не побудувати, не маю права завершувати цей розділ на такій песимістичній ноті. Тому кажу: український народ має всі підстави стати сильним, для цього досить лише врахувати помилки минулого і мати волю не повторювати їх знову. І робити кроки в правильному напрямі.







Перший кубанський прем'єр Лука Бич



Проблемою наших визвольних змагань початку ХХ ст. було те, що провід революційного українського громадянства не був революційним. Та ж картина спостерігалася і на Кубані: провід там вели діячі, які революціонерами не були й за своїм характером на вождів нації не надавалися.

Перший кубанський прем'єр Лука Лаврентійович Бич був чесним чоловіком та дисциплінованим виконавцем, на жаль, часто чужої, недоброзичливої до України, волі. Бич — чесна і м'яка людина, — особливо в стосунках із керівництвом Добровольчої армії, яке хижим оком дивилося на кубанців як на матеріал для відбудови Російської імперії…

Народився він 18 листопада 1870 р. в станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в заможній родині козака-чорноморця. 1890 року закінчив Кубанську військову гімназію, а вже 1894 р. — юридичний факультет Московського університету з дипломом першого розряду. В 1894 — 1895 рр. служив у Кубанському обласному правлінні, у відділі управління Чорноморським округом, якому були підпорядковані справи повітових міст Новоросійська, Туапсе й Сочі, а також сіл цих повітів.

1896 року Луку Бича обрали секретарем управи Новоросійська. На цій посаді впродовж 4-х років він організовував муніципальну справу. В 1895 — 1900 рр. Бич співробітничав у часописах «Кубанські відомості» (де, зокрема, вмістив низку нарисів під назвою «Введення судових установ 1864 р. на Кубані»). Співробітничав й у газетах «Приазовський край» та «Кубанські обласні відомості», де опублікував статті з питань міського самоврядування.

1897 року Лука Бич брав участь у Всеукраїнському (нелегальному) з'їзді українських діячів у Києві. Це стало приводом для підозр у політичній неблагонадійності, і, справді, коли 1899 року міська дума Новоросійська обрала Луку Бича міським головою, російський уряд не затвердив результатів виборів. Відомий кубанський історик Федір Щербина стверджував, що «адміністрація не затвердила його, як свідомого українця» 1. Є й інша версія: Бича не затвердили головою як діяча лівих переконань.

Отож 1900 року Лука Бич мусив залишити працю в Новоросійській міській думі й піти на службу в приватне підприємство. З 1900 р. до кінця 1912 р. він служив у компанії «Східне товариство транспорту по Волзі та Каспійському морі», був директором бакинського відділу (в автобіографії Л. Бич уточнює назву — «Восточное общество товарных складов, транспортирования и страхования грузов»). 1902 року за дорученням керівництва підприємства їздив до Персії з метою розширення торгівельних зносин із персами. В 1900 — 1902 рр., живучи в м. Петровську-Дагестанському, був обраний гласним Петровської міської думи.

1906 року, опинившись у Петербурзі, взяв участь у видавництві часопису «Наша дума» і місячника «Вільна Україна», де умістив статтю «Революція та органи самоврядування» й низку заміток. Від 1906-го до 1911 р. Бич числився у складі петербурзької адвокатури.

З 1908 р. до 1913 р. в Баку Л. Бич керував пароплавством «Східного товариства» на Каспійському морі, був членом Бакинського біржового комітету, а також членом «присутствія по портовим делам», тобто став одним з організаторів пароплавної справи на Каспійському морі. 1910 року Лука Бич випустив розвідку, як він зазначав в своїй автобіографії, про «Потреби Каспійського мореплавства. Про порти і маяки Каспійського моря». Пізніше цю розвідку передруковано в бакинському часописі «Каспій».

За поглядами Лука Бич був соціал-демократом, прихильником Георгія Плеханова. З роками Л. Бич здобув собі в Баку популярність: за списком меншовиків 1912 року його обрали гласним міської думи та головою комісії з урегулювання робочого часу в торгівельних підприємствах.

На початку 1913 р. Луку Бича обрано Бакинським міським головою. Тоді ж, у 1913 р., міська рада доручила йому, як голові, персонально керувати будівництвом Шоллар-Бакинського водогону (60 верств боліт і 120 верств пустелі, проектна вартість 30 млн. золотих карбованців). Проблема була в тому, що англійські фахівці, які почали були споруджувати цей водогін, визнали за неможливе закінчити проект.

Лука Бич рішуче взявся за справу: змінив персонал (36 інженерів), довів загальний штат робітників до 5 — 7 тисяч, провів 100 верств вузькоколійки. Щоб визначити потреби міста у воді, провів перепис населення Баку. Будівництво водогону (інша назва Баку-Шолларський) було успішно завершено на початку 1917 р. (загальний дебіт 6 мільйонів відер на день). Таким чином м. Баку нарешті було забезпечене питною водою.

Під час Першої світової війни Бича обрали членом Кавказького комітету «Союзу міст», а також головою бакинського комітету того ж Союзу. Завдяки йому було організовано шпиталів на 6000 ліжок. У 1916 — 1917 рр. очолював він і бакинський Військово-промисловий комітет, відповідав також за продовольче забезпечення міста Баку й нафтового району. З усіма своїми функціями Лука Бич успішно справлявся.

Слід сказати, що за час головування, Бич розширив у Баку мережу шкіл (особливо татарських), спроектував експлуатацію міських нафтових земель. Робив виклади на Шевченківських святах (очевидно 1917 року).

Після Лютневої революції Л. Бича обрано головою Революційного комітету, який взяв владу над Баку, нафтовим районом й над всією Бакинською губернією.

15 березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його на посаду начальника постачання Кавказької армії («головного уповноваженого міністра продовольства для Кавказької армії і населення Кавказу»). Ф. Щербина стверджував, що Лука Бич зразково організував харчування Кавказької армії. На цій посаді Бич працював до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року 2.

Лише після розвалу російської армії Бич повернувся на свою батьківщину. Як людину відому, його відразу обрали делегатом станиці до Крайової ради. На початку грудня 1917 р. Лука Бич став головою кубанського уряду.

Якраз тоді до Катеринодара приїхала делегація Української Центральної Ради у складі Миколи Ґала'ана та Євгена Онацького. Відбулася зустріч із новообраним кубанським прем'єром. Микола Ґала'ан згадував, що про можливість безпосереднього зв'язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Лука Бич висловлювався дуже обережно… «В умовах тодішньої кубанської дійсності, — говорив Бич, — ця справа… не могла бути предметом чи змістом практичної політики» 3.

Невдовзі, а саме 25 січня 1918 р. отаман Филимонов призначив Бича головою кубанського уряду, до складу якого на паритетних засадах увійшло 5 козаків, один горець та 5 городовиків (тобто місцевих жителів некозацького стану, переважно українців)… Це було дуже важливо, адже досі між козацтвом і городовиками існувала ворожнеча.

Із фронтів верталися додому десятки тисяч кубанських воїнів. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало що знали про важливі події, які сталися в її житті, зокрема про проголошення незалежності Кубані. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а, може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи більшовиків виявляться більше зрозумілими і звабливими.

Свій перший бій — за душі фронтовиків — уряд, який очолював Лука Бич, програв. По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої світової, уряд не надто опікувався, «наказів, простих та ясних, вибраний куботаман (Филимонов) та його уряд не видавали». Більше того, їх, козаків, намовляли («уговорювали»), що психічно вони не могли сприйняти. Козаки не розуміли, чому уряд «не наказує, а просе» 4. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. (До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малому Луці Бичу з учителями: не навчився він віддавати наказів. Зате прохати і виправдовуватися міг й інших повчити).

Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.

Невдовзі виявилося, що «кадрова військова сила Кубані втрачена» 5. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони Краю формувати добровольчі частини — переважно із необстріляних старшокласників міських шкіл.

Поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися з Кавказького та інших фронтів додому, старшокласникам було не під силу. Невдовзі «салдатня» установила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, Армавірі, Тихорецькій, інших станицях і містах. Насувалася більшовицька орда й на Катеринодар.

Проголошена 16 лютого 1918 р. незалежність Кубанської Народної Республіки відразу опинилася під загрозою… Врешті, довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого залишити Катеринодар — столицю кубанської держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка — в похід не запросили городовиків — членів уряду та Законодавчої ради. Це поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, протиставленню козаків і городовиків, підштовхуванню останніх до переходу у більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).

Залишаючи Катеринодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту звернення, в якому несподівано з'явилися слова про «оборону Республіки російської» і «підтримку справи святої боротьби за (російські) Установчі Збори» та «врятування вітчизни», очевидно Росії 6. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова вказували на розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх лишитися віч-на-віч із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили щойно проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав Василь Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича «в сепаратизмі» не мали слушності 7.

Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця, що ставав на нього…

Урядова валка з втікачами весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, то вступаючи з ними у бої, то ухиляючись від них. Коло станиці Калузької разом з іншими членами уряду та Кубанської ради у бою взяв участь і голова уряду Лука Бич. Після того як більшовики в результаті розпачливої атаки кубанців відступили, з аулу Шенджій прибігло кілька черкесів, які сповістили, що до них прибув на чолі Добровольчої армії генерал Корнілов.

Несподівана зустріч з армією Лавра Корнілова, врятувала кубанський уряд та Законодавчу раду. Оскільки згоди про умови об'єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської, а вже потім, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.

15 березня відбувся незвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов'язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли таки оволодіти станицею. Зрада командувача Кубанської армії Покровського і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вели вже нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова «одна армія — одне командування» 8.

Після запевнень головнокомандувача Добровольчої армії, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про «повну підлеглість генералові Корнілову» «кубанського державного загону» 9.

Слід зазначити, що цей «загін» був чисельніший від армії Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед яких були і кубанці) 10. Кубанський же загін нараховував 3150 багнетів і шабель та мав артилерією 11 — і, що важливо, перебував на своїй землі. А добровольці Першого крижаного походу таки були переважно зайдами.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши розгублену більшість, міг тепер не церемонитися з кубанськими керівниками, але він дійсно бажав добра кубанцям, тому й запевнив, що «зараз же після звільнення Кубані від більшовиків буде скликано Крайову Раду» 12.

Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, — від гарматного вибуху загинув Лавр Георгійович Корнілов, видатний воєначальник, прихильник поневолених народів та ворог російської монархії.

І патологічний російський шовініст Денікін очолив Добровольчу армію…

На жаль, кубанський уряд не спромігся на власну акцію, не зумів розпорядитися наявними силами, зокрема кубанськими повстанцями, які все прибували і прибували в донські станиці Єгорницьку та Мечотинську, куди вимандрувала Добровольча армія та ніби арканом прив'язані до неї кубанські «державні» інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в якійсь іншій станиці та відчути себе незалежними, кубанський отаман і Бич ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні «малокубанці», прагнули патерналізму…

3 червня в пошуках свого уряду прибув полк кубанської кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень. Кубанські повстанці шукали рідний уряд, сподіваючись, що він стане об'єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що вони «шукають Кубанське Правительство, а не Добрармію» 13.

Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість особисто генералові Корнілову «кубанського державного загону» зі смертю Корнілова втратила чинність.

Слід зазначити, що донський отаман Краснов зайняв більш тверду позицію у відношенні до Денікіна. Попри вимоги, а потім прохання і вмовляння Краснов не визнав Денікіна за Верховного командувача.

Отримавши від коша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібно до донців діяли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б як йти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків…

23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася також доля українців Кубані… Бичу треба було лише твердо сказати: «Ні», або, принаймні, відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола…

Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Городовиків, які складали половину населення Кубані, не було взагалі.

Розрахунок генералів Добровольчої армії, які інспірували цю нараду, що керівники Кубані мають психіку служак, виявився правильним: кубанці весь час виправдовувались, а Лука Бич щиросердечно клявся денікінському генералу Алексєєву, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, що «кубанці — не зрадники, що вони дбають про відбудову Росії — тільки іншим шляхом» 14.

Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією — мандруючою частиною військових «без території, населення, грошей і зброї» 15, врешті, без будь-яких повноважень. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток…

Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, насамперед лежить на кубанському прем'єрові. Василь Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: «Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, бо більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування» 16. «Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем'єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…» 17.

Цивільній людині, якою був Лука Бич, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, що він просто ніяковів в їхній присутності.

Добившись від кубанського прем'єра Бича та отамана Филимонова потрібного рішення, Денікін на чолі Добровольчої армії на другий же день вирушив у похід на Катеринодар.

Оскільки Добровольча армія вже «не визволяла, а підкоряла», а кубанський отаман Филимонов і прем'єр Бич толерували це, кубанський уряд став «якимсь мстивим переможцем. Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися попереду і позаду Уряду… (який) забув… конституцію та її підвалини: рівноправність обох частин населення Кубані — козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися козакам, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми» 18…

Попри таку політику кубанського уряду «його авторитет у населення був високий», навіть сяяв «в ореолі визволителя» 19.

Населення Кубані не могло й припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях поширювалися чутки що «наше Правительство найняло добровольців воювати з большевиками» 20.

Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ…

На жаль, в добу революції 1917 — 1920-х років на Кубані не знайшлося українського імені, навколо якого б об'єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників і тому ініціатива перейшла до Лавра Корнілова — вождя з ласки Божої, а після його смерті — до Денікіна.

Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому. Допоки Добровольчою армією командував козак-текінець Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув реставрувати Російську імперію за допомогою терору і диктатури — залишатися в цій армії було злочином. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили армію, — наші ж зосталися. Собі на горе.

Колабораціонізм верхівки призвів до того, що «в самостійному Кубанському краї» Денікін оголосив самостійність «зрадою» 21.

Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, — у складі Добровольчої армії — «ліхо» погнали катувати свою праматір — Україну. І знову, як колись, в часи Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в боротьбі проти України.

А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що «розрив державних зв'язків із центром… на Кубані існував давно» 22…

Повернувшись разом із Добровольчою армією у Катеринодар, кубанський уряд Луки Бича «ужив всіх заходів, щоб усунути від участі в Раді «некорінних» краю» 23, зокрема розіслав у станиці папери, щоб козаки не обирали до Надзвичайної крайової ради іногородніх 24.

Якби ж то позбавляли прав приблуд-«картузників» із Півночі, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, — ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас, міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, притягався урядом до виборів. Усунув Лука Бич від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків — їх позбавили права голосу на тій же підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець, та ще й природній ворог більшовиків, «несуттєво». Кубанський уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм білогвардійським покровителям — завойовникам Кубані — впроваджувати імперський принцип «розділяй і володарюй».

Велика кривда була заподіяна городовикам віддачею їх для мобілізації в Добровольчу армію. У цьому Лука Бич не має виправдань… Він дозволив більшу частину населення Кубані покликати до армії «чужій, гостро ворожій до Кубані політично-військовій організації» 25. Таким чином уряд фактично поставив Кубань у становище козачої області в російській державі. Крім живої сили, Бич дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном.

У порушення Конституції Кубанської Народної Республіки уряд ухвалив «Положення про вибори», що призвело «до диктатури козацтва в Краю» 26.

Усунувши від участі у владі іногородніх українців, кубанський уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради як повноправних членів представників Добровольчої армії, зрозуміло, імперців, — на підставі призначення генералом Денікіним.

Кубань знищувалася власними руками… Поспіхом, запопадливо…

Попри таку політику кубанського уряду його авторитет у населення був високий. Козаки у станицях «уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє Правительство» 27. «Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин народу» 28. І не тільки для примирення, але й для набуття реальної влади. «Намагання Добровольчої армії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних наслідків» 29.

Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. «Тільки Отаман та уряд трималися Союзу з Армією…» — свідчив Денікін 30. Причиною цієї парадоксальної ситуації був «брак власної ініціативи, нестача мужності» у кубанського керівництва 31. В той час як донський отаман Краснов «сперся на своє населення», Филимонов і Бич продовжували «триматися, як малі діти, спідниці Добрармії» 32. При цьому — щоб зберегти лице — вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою, так би мовити, «героїчну діяльність» «у повній згоді з Кубанським Урядом» 33. Насправді, «співпраця» кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на які намовляли царські генерали.

Василю Іванису, спогади якого я використовую в цій передачі, було незрозуміле піклування кубанського уряду Луки Бича долею Росії. «З одного боку, — зазначав Іванис, — говорилося про незалежність Кубані, а з другого — в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії…» 34. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчою армією та невіра у власні сили. Яка б причина не виступала на перший план, але будь-яка з них перекреслювала право були лідером свого народу.

Кубанське керівництво, проголосивши незалежність, врешті поклалося на «добру волю» завойовників. Уряд Бича плівся в обозі «єдінонєдєлімцев» Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі і репресії проти іногороднього населення. «Самостійницький» уряд надавав можливість друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати «єдіную» Росію. Мабуть, кубанські самостійники мали більше хрящів, ніж кісток, — до такого висновку дійшов Василь Іванис 35.

Чого можна було очікувати від «прем'єра» Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою підбурювання отаманом Филимоновим кубанських старшин проти уряду просить Денікіна «захистити від самосуду» 36. Отут, власне, можна було б закінчити розповідь про кубанського (в лапках) «самостійника» Бича та його «державотворчу» діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту в окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише — прислужником загарбників, колаборантом.

Хто зна, може Бич та йому подібні й проводили б принципову самостійницьку політику, — якби їм дали гарантії, що їх не будуть бити.

Проголосити самостійність Кубані змусили обставини 37. Так, принаймні, не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях і промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, говорив він, то про самостійність Кубані мови б не було.

Історичне проголошення Кубані незалежною республікою в інтерпретації Бича було лише «попередньою позицією» уряду. Самостійність Кубані, прийняття її конституції — все це виявилося тимчасовим — до відновлення загальноросійської влади. Такою була позиція Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії.

Показовий такий момент. Лінієць Ф. Воропінов виступив проти обвинувачень Бича в «українофільстві»: «В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… — говорив Воропінов. — Я категорично стверджую, що цей аргумент — попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики» 38.

Позицію голови кубанського уряду Бича навряд чи можна назвати принциповою, адже «настрої маси членів Ради були за самостійність» 39.

Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські «провідники» на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських «міністрів» було «бажання приподобатися московським людям»; це відчувалося «з усіх розпоряджень» кубанського уряду 40. Тому Іванис і пише, що сервілізм «безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві» 41. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських «вождів» типу Бича рабами, бо сервілізм російською мовою означає «раболепство». То чи варто дивуватися, що попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодара, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це в час, коли кубанські козаки творили вже 90 % складу Добрармії 42, коли Денікін по руках і ногах був зв'язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за змістом.

«Я переконано тверджу, — свідчив Антон Денікін, — той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників» 43.

Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: «Чи можливий був би цей терор проти абсолютної більшості власної армії?»

«По зайнятті Катеринодара, коли козаки творили 90 % армії, — писав Василь Іванис, — Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… А Денікін призначав їм начальниками, як казали кубанці, «картузників» (тобто пришельців із Півночі)…» 44.

Не хотіли служити під командою Денікіна й іногородні. На Кубані серед них чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й старшини генерального штабу. «Вони не уникали виконання обов'язку (захищати Кубань), але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…» Невдовзі все кубанське іногороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії 45.

Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію віддав усіх їх у підпорядкування Добровольчої армії. Уряд Бича не застеріг за кубанцями навіть традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанцями. На це право «не посягала (навіть) царська Росія». Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, але й «перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці» 46. Таким чином невеликий військовий загін, що звався Добровольчою армією, «розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм» 47…

Шлях творення власної армії — твердий шлях. Але мені видається, що кубанським керівникам навіть не треба було створювати армію, варто було іменем Надзвичайної крайової ради ухвалити три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані колись відокремлену Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, які перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву Кубанської народної республіки.

Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію мати своє, незалежне військо?

Та подібні революційні рішення могли ухвалити лише вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей бракувало, принаймні, не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих умовах краху Російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.

На жаль, реалії були іншими…

Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 — 1918 роках, писав, що слід було «спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі… Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.

Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз назавжди сказати, що Кубань у національному відношенні, по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками…

На превеликий жаль, кубанські проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…» 48. Та й ті продовжували «турбуватися «загальнодержавними» інтересами» 49. Кубанська надзвичайна крайова рада, вибухнувши овацією на слова «Хай живе вільна Кубань!», вже за десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який виголошував гасло «Хай живе єдина Росія!».

Кубанці не стали народом навіть у час війни — ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.

Спорідненість кубанців з українством Великої України виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та лідерів, несерйозності, навіть карикатурності провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж, політики-невдахи, майстри марнування шансів.

А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, — бо вони її з'валтували…

На початку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Зустрівши в Парижі посланців кавказьких горців, делегація обговорила з ними проект договору дружби і затвердила його підписами своїх членів. Однак такі акти не відповідали намірам денікінських верхів, що не визнавали ніяких автономних прав для національних областей імперії.

В цей час за кордоном Лука Бич марно намагався пробити стіну байдужості сильних світу до долі Кубані, добитися визнання її державності. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено. Українська Народна Республіка втратила майже всю свою територію, її війська знемагали у боях, в оточенні ворожих армій.

Коли Кубанська армія була розбита, а її рештки врятувалися морем, Лука Бич мусив лишитися на еміграції. 1922 року його було прийнято на посаду доцента кафедри фінансового права (відділ земського та міського господарства) Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина).

В зверненні професора УГА, кубанського історика Федора Щербини до економічно-кооперативного факультету про Л. Бича зазначено: «Це — кубанець, чорноморець, син простого козака, українець по духу і діяльності… центральна фігура народного руху… видний український громадський діяч»… 50.

Щоб кваліфікуватися на посаду професора Української господарської академії, доцент Лука Бич пише працю «Місцева самоуправа». Аналізуючи її, професор економічної політики УГА Соломон Гольдеман 30 липня 1925 р. рекомендував визнати Луку Бича професором кафедри місцевого самоврядування. А дійсний член НТШ, професор державного права УГА Володимир Старосольський, оцінюючи постать Луки Бича, назвав його «визначним фахівцем» і визначив працю «Місцева самоуправа» як достатню «підставу для кваліфікації автора на професора нашої Академії». Таким чином 1925 р. Лука Бич став професором Української господарської академії. Написав він і низку інших наукових праць — із банківництва, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників для студентів УГА.

1927 року за сприяння Громади кубанців Лука Бич у Празі видав книгу «Кубань у кривому дзеркалі…», в якій полемізував з міністром юстиції кубанського уряду Павлом Сулятицьким автором книги «Нариси з історії революції на Кубані…» І не дивно, адже П. Сулятицький назвав Л. Бича «типовим російським інтелігентом українсько-козацького походження, який мріяв про федералістичний устрій Росії, і якого ні за що… на підставі якогось чудного непорозуміння, російська революційна демократія та інтелігенція, а за ними й буржуазія ославили запеклим кубанським самостійником української течії».

Павло Сулятицький так оцінив політику кубанського уряду Луки Бича: «Робити так, як робив він, міг лише той, хто з вірою дивився на Петроград, чекаючи, що от-от… впадуть погані… большевики, знову у влади стане добрий, хороший, законний Уряд… так робити міг лише… той, хто засвоїв собі всю повноту влади на Кубані не тому, що вірив в те, що вона повинна бути самостійною… а тому, що большевики в його очах були узурпаторами законної російської влади…» 51.

Зі свого боку, Лука Бич обвинувачував П. Сулятицького в тому, що той «майструє свої «історичні» нариси в такий легковажний і неправдивий спосіб, що і події, і нарід, і діячі відображаються… як в поганому, невірному дзеркалі» 52.

«Казачий словарь-справочник» стверджує, що Лука Бич був одним із ректорів Української господарської академії 53. Це твердження не підтверджується «Особистою справою Луки Бича» та «Енциклопедією українознавства», згідно з якою ректорами УГА були Іван Шовгенів, Борис Іваницький та Сергій Тимошенко 54. Непорозуміння викликано тим, що в 1937 — 1939 рр. Лука Бич очолював Український технічно-господарський інститут, який постав 1932 року як установа заочного навчання при УГА, а після ліквідації в 1935 р Української господарської академії перебрав на себе її науково-педагогічну працю.

На мій погляд, прем'єр Лука Бич зіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем'єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як мені видається, сконденсовано причини нашої поразки… Бич і Винниченко, українці за походженням, не були українськими самостійниками. Вони не могли уявити, що їхній народ може жити, як й інші народи світу, самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і, щоб втриматися, — намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.

На еміграції Лука Бич багато чого переосмислив. Зрозуміло, що велику роль у його національному зростанні відіграло українське середовище, в якому він опинився. Та й аналіз власного досвіду на керівних посадах Кубанської Народної Республіки 1917 — 1919 рр. мусив зіграти своє. Цілком слушно сказав Федір Щербина, аналізуючи діяльність Луки Бича: «Як показує історія, зріст національної самосвідомості оплачується кривавими жертвами» 55. Отак і національна свідомість Луки Бича була оплачена великими жертвами кубанців.

12 січня 1944 р. Лука Лаврентійович Бич відійшов у вічність.

Нехай його доля допоможе нам зробити правильні і своєчасні висновки.





Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула



28 лютого 1918 р. надвечір, в повному безладді керівники щойно проголошеної самостійної Кубанської Народної Республіки і вірні їй війська залишали Катеринодар. Із міста вийшло близько трьох тисяч вояків і 2000 цивільних, що боялись репресій із боку більшовиків, які могли ось-ось увійти до столиці Кубанської Народної Республіки.

Внаслідок розгубленості у верхніх ешелонах кубанської влади у кубанському війську «запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов», почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова 1.

Відійшов і загін на чолі з Кіндратом Бардіжем.

Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бої, або ухиляючись від них. Увійшли до станиці Пензенської, яку залишило населення. Вигляд порожньої станиці подіяв на всіх гнітюче.

В аулі Гатлукай наткнулися на великі сили червоних. Довелося змінити напрям на Чорноморщину в надії узбережжям Чорного моря вийти до дружньої Грузії. Та на другий день коло станиці Калузької їм дорогу перепинив великий загін більшовиків.

Бій тривав цілий день і не було ніякої надії на перемогу. Пополудні несподівано з'явилися нові густі лави — це на допомогу кубанським військовим прийшли легкопоранені та члени уряду і Законодавчої ради, тобто міністри й депутати взяли до рук зброю. Зокрема, кубанський прем'єр Лука Бич тягнув важкий кулемет «Максим».

Відчайдушна атака кубанців увінчалася успіхом — більшовики відступили. А надвечір з аулу Шенджій прибігло декілька черкесів із вісткою, що до них прибув на чолі армії генерал Корнілов. Підбадьорені новиною, кубанці увійшли до станиці. Уряд та Законодавча рада розмістилася у просторій школі. Всі були страшенно вимучені.

Та забриніли струни бандур. Це бандуристи Іван Шеремет і брати Безщасні — Конон і Никін — почали співати «Ти Кубань, ти наша Родіна». Всі встали та підхопили, з почуттям проспівавши кубанський гімн до останньої строфи. А далі сумно-сумно понеслося: «Ой, чого ж ти почорніло…», «Ой, з-за гори, з-за лиману кругом Січі москаль облягає», «Ой, Морозе-Морозенко, славний ти козаче»…

Всі уважно слухали, дехто підспівував, а член Ради, експансивний Степан Манжула несподівано перебив спів і, скликавши до гурту своїх товаришів, високим тенором почав «Закувала та сива зозуля»…

Про Степана Манжулу, визначного громадсько-політичного діяча Кубані, я і хочу сьогодні розповісти…

Народився він 1885 року в сім'ї отамана кубанської станиці Дінської, заснованої далекого 1792 року чорноморськими козаками, вихідцями із Запорожжя. Був старшим із восьми дітей отамана.

Предки Манжули переселилися на Кубань 1821 року — із території колишнього Переяславського полку. В сім'ї завжди пам'ятали своє українське коріння. На почесному місці в господі Манжул завжди стояв томик «Енеїди» Івана Котляревського.

Закінчивши військову гімназію, разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом, майбутнім головою Законодавчої ради Кубані, Степан Манжула вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті.

Друзі були нерозлучними, може тому й одружилися на сестрах: Степан на Олександрі, а Рябовол на Ганні Гирко. Таким чином товариші породичалися 2.

Ще у студентські роки Манжула став членом РУП — Революційної української партії, створеної в лютому 1900 р. у Харкові. Наступного року осередок РУП виник на Кубані, у Катеринодарі…

З початком Лютневої революції 1917 р. Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Його, так само як і Миколу Рябовола, станичники Дінської обирають делегатом до Крайової ради. А в листопаді 1917 р. Степан стає членом Законодавчої ради.

Манжула взяв найактивнішу участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції, і далі брав активну участь у розбудові кубанської держави.

Степан був свідомим українцем, палким сином Кубані та Великої України. На жаль, таких як він у Кубанській раді було небагато. Хоч все ж абсолютна більшість чорноморців ставилася до України прихильно і за сприятливих обставин їх можна було повести за собою у справі федеративного єднання Кубані з Україною.

Власне, сприятливі обставини були та, на жаль, на Кубані не сформувалася повноцінна українська еліта, яка б могла просвітити народні маси, що інстинктивно вважали себе дітьми Великої України, а мову свою називали запорозькою, або козацькою.

Населення Кубані було дисциплінованим, звиклим до порядку. Козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.

Важливо було й те, що кубанські козаки хотіли мати власну армію.

Сформулював і висловив настрої та сподівання населення Кубані член Ради від ст. Гостаргаївської козак Марченко. На засіданні Крайової ради він сказав просто: «На Кубані вибране нами Правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше Правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)» 3.

Та кубанський уряд «зігнорував національну стихію» 4, зігнорував бажання народу мати власну армію. А не маєш своєї армії, мусиш слухати того, хто її має і хоче порядкувати на твоїй землі.

Не дивно, що невдовзі кубанський уряд Луки Бича разом із Законодавчою радою змушений був, як і Центральна Рада на Великій Україні, залишити столицю і почати мандри. Центральну Раду повернули у Київ німці, кубанський уряд до Катеринодара — Добровольча армія. Але господарями вже були ті, хто мав за плечима силу.

Саме оця національна недорозвиненість кубанських провідників, незрілість, я б сказав навіть, дитинність і змусила їх проголосувати 23 червня 1918 р. у Новочеркаську за союз із Добровольчою армією. За союз з Україною з 10 чоловік голосувало лише троє: Степан Манжула, Кузьма Безкровний і черкес Айтек Наміток. Звісно, їх би підтримав Микола Рябовол, але в цей час він перебував у Києві.

Степан Манжула — гарячий патріот Кубані та України з холеричним темпераментом, експресивною натурою. Відтак він часто бував нестриманий.

Показовий такий епізод.

1 листопада 1918 р. у Катеринодарі на сесії Крайової ради кубанців сердечно вітали представники України: посол гетьманської держави Петро Боржинський та «артільний батько» М. Лівицький. Обоє промовляли українською мовою. Їхні виступи кубанці сприйняли оваційно.

Та от слово взяв кубанський прем'єр Лука Бич. Хоч і українською мовою, але говорив він «холоднувато-формально, назвавши Україну не матір'ю, а сестрою Кубані». За це гарячий Степан Манжула за лаштунками матюком вилаяв Бича. І так голосно, що передні ряди Крайової ради почули 5.

Степан Манжула не в приклад Бичу знав, хто Кубані матір, а хто мачуха, хто ворог, а хто друг. За це його люто ненавиділи керівники Добровольчої армії, вважаючи Манжулу поруч із Безкровним та Рябоволом «українськими сепаратистами і ворогами єдиної-неділимої» 6. Побоювався їх і кубанський отаман, русофіл Филимонов, він все лякався, щоб Рябовол, Манжула та Безкровний «не віддали Кубань Україні».

Манжула справді був палким прихильником об'єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією — будь-якою, чи то більшовицькою, чи білогвардійською. Ці свої погляди він рішуче відстоював. У гострій полеміці з діячами Добровольчої армії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, бо, мовляв, мають за територію Чорноморську губернію, Манжула зіронізував: «Так, завойовану кубанськими козаками», чим позбавив опонентів аргументації…

А от ще одна історія, яка характеризує Степана Манжулу як палкого українського патріота.

У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор із добровольського табору несподівано звернувся до кубанців:

— Кубанци, спойтє что-нібуть, ви — такіє музикальниє.

Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував: «Петро — молодший Макаренко — баритон; Грицько Омельченко — бас, Іван — старший Макаренко — другий тенор. Ставайте сюди.

Всі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав:



Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,

Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає…



Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо.

Спів був високомистецький, і не дивно, адже квартет складався із довголітніх хористів. Класна кімната, де вечеряли, — згадував Василь Іванис, наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою «проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних у черкесках співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів з'валтованої душі… При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалось, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків. Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, всі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися» 7.

З поверненням на Кубань загострилося протистояння між кубанцями і білогвардійцями. Денікін прагнув підпорядкувати всі людські й матеріальні ресурси Краю на відновлення «єдиної і неділимої» Російської імперії та застосував для цього жорстокі заходи. Замість рішучого наступу на більшовицьку Москву Денікін все своє військо, що переважно складалося з кубанців, кинув на завоювання єдинокровної для більшості з них України. Так обернувся для кубанців цей «союз».

Рада, спираючись на Конституцію Кубані, чинила диктатору Денікіну відчайдушний спротив. На початку 1919 р. Рада послала на Паризьку мирну конференцію свою делегацію — щоб проінформувати Європу про ситуацію на Кубані й самим взнати, що у світі робиться. Серед членів цієї делегації був і Степан Манжула. В Парижі кубанці зустрілися з делегацією кавказьких гірських народів і уклали з ними союзницьку угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Розцінивши цю угоду як сепаратистську, Денікін наказав віддати до суду членів кубанської делегації — як тільки вони повернуться.

Коли члени делегації з'явилися в Катеринодарі, їх арештували. Козака-лінійця, священика Олексія Кулабухова 7 листопада 1919 р. білогвардійці — незважаючи на його сан — повісили. Інші «прєдатєлі Росіі» на англійському військовому транспорті були депортовані до Стамбулу. Разом із іншими вивантажили на турецький берег і Степана Манжулу — без права куди-небудь виїхати.

Побачити Кубань Манжулі вже не судилося. Невдовзі вона була окупована більшовиками. Тому стежка його життя з Туреччини потяглася до Чехословаччини. Тут він включився в громадсько-політичне життя кубанської еміграції. Перші роки він як член Кубанської ради брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині.

Кубанське життя на еміграції було досить активним. У Чехословаччині опинилися Кузьма Безкровний, перший кубанський прем'єр Лука Бич, брати Макаренки, члени Кубанської крайової ради Олекса Балабась і Гнат Білий; підполковник Армії УНР, уродженець Кубані Василь Прохода; відомий історик Федір Щербина, останній кубанський прем'єр Василь Іванис, міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький, відомий кубанський бандурист Михайло Теліга та багато інших. Жив тут і делегат Центральної Ради на Кубані Микола Ґала'ан. 1923 року у Празі заснував Другу капелу бандуристів Василь Ємець, фундатор Першої кубанської школи бандуристів (у 1913 р.). У Празі було засноване Товариство кубанців на чолі з Петром Макаренком. Видавався часопис «Кубанська громада». В Подебрадах навчалося близько півсотні кубанської молоді. Діяла тут й Громада ім. отамана Якова Кухаренка.

Слід сказати, що українська кубанська еміграція тісно співпрацювала з уенерівським середовищем. Коли екзильний уряд УНР проводив у Чехословаччині таємні наради, то завжди закликав на них представників кубанців. Частіше кубанських українців представляли Василь Іванис та Кузьма Безкровний. Варто сказати, що чехословацький уряд ставився до української еміграції зі співчуттям і фінансово допомагав різним нашим інституціям, у тому числі і кубанським.

Степан Манжула брав досить активну участь у видавничій діяльності: так, разом із Василем Іванисом, Кузьмою Безкровним, Павлом Cулятицьким та іншими видавав український часопис «Кубанський Край». За участю Манжули побачило світ кілька брошур, в яких вияснялися різні події на Кубані. Ось кілька назв цих книг: «Хлібозаготівля», «Колективізація», «Голод на Кубані»… Ці видання надсилалися в кубанські громади — до Югославії, Болгарії, пізніше до Франції 8.

Згодом Степан Манжула виїхав на Закарпаття, де була можливість влаштуватися за своєю основною спеціальністю — агрономом. Адже ще до революції 1917 р. він закінчив агрономічний факультет Київського політехнічного інституту.

1945 року в Празі Манжулу арештувала совєтська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.

Так трагічно закінчив свій життєвий шлях полум'яний український патріот Кубані Степан Манжула. Хто знає, може колись і вдасться знайти кримінальну справу на нього та дописати його біографію.

Так чи інакше, а український народ має зберегти ім'я Степана Манжули в своїй пам'яті. Адже він все своє свідоме життя боровся за возз'єднання українців в одному материнському лоні.





Микола Ґала'ан — представник Центральної Ради на Кубані



7 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку. Та згідно з Третім Універсалом це не була незалежна держава українського народу. Навпаки, декларувалося, що Україна не відділяється від Російської республіки, ба навіть, дбає про її територіальну єдність і всіма силами допомагатиме Росії стати федерацією рівноправних і вільних народів.

З метою обговорення проблеми створення загальноросійського уряду було вирішено послати на Дон і Кубань представників Центральної Ради — щоб вони налагодили стосунки з щойно створеним Південно-Східним Союзом. Цю місію було покладено на членів Центральної Ради Миколу Ґала'ана та Євгена Онацького, представників двох урядових партій — відповідно соціал-демократичної і соціалістів-революціонерів.

Цю поїздку до Катеринодара та Новочеркаська Микола Ґала'ан описав у третій частині своєї книги «З моїх споминів», виданої 1930 року в Львові видавництвом «Червона Калина».

Отож, давайте перегорнемо пожовклі сторінки цієї незвичайно цікавої книги.

Аргументів на користь Ґала'ана, як на представника Центральної Ради в козацькому краї, було декілька: він мав вищу університетську освіту, великий досвід революційної роботи та був військовим — ад'ютантом командира українського полку ім. Богдана Хмельницького, а також головою полкової Ради богданівців. Це мало імпонувати кубанським і донським козакам, бо «до штатських вони не мають поваги». Так сказав член Центральної Ради Михайло Ткаченко, який перший висловив Ґала'ану ідею дипломатичної місії на Дон і Кубань 1.

Микола Ґала'ан був здивований, він нагадав Ткаченкові їхню розмову в квітні 1917 р., коли той недвозначно висловлювався за проголошення державної самостійності України. Чому ж зараз Ткаченко наполягає на переговорах із регіональними урядами про створення загальноросійського уряду? Михайло Ткаченко пояснив, що створення федеративного уряду не самоціль, «а лише засіб оборони проти московського централізму». Розмови про загальноросійський уряд — це лише привід нав'язати стосунки з усіма автономними краями, зокрема і з Кубанню 2.

Того ж вечора відбулась зустріч із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, який схвалив цю дипломатичну ініціативу та додав, що з Ґала'аном поїде Євген Онацький, член фракції українських есерів, який під час переговорів матиме дорадчий голос. Такий склад делегації, говорив Грушевський, відбиватиме настрої і погляди переважної більшості української частини Центральної Ради.

6 грудня 1917 р., отримавши мандати та вказівки від генерального секретаря міжнаціональних справ Олександра Шульгіна, делегація вирушила в дорогу.

Їм було виділено вагон 2-го класу та шість озброєних моряків-українців для охорони. Були у вагоні й донські делегати, серед них — осавул Шапкін, який, власне, і підказав Центральній Раді ідею переговорів із Південно-Східним Союзом, створеним трьома козацькими краями — Доном, Кубанню і Тереком.

Подорож із Києва на Кубань у грудні 1917 р. (навіть у окремому вагоні) зовсім не мала характеру приємної подорожі, адже залізницею верталися додому з фронтів Першої світової сотні тисяч озброєних та озлоблених війною солдатів. А напівпорожній вагон на переповнених до краю станціях викликав бурю заздрості та ненависті. Тому морякам-українцям не один раз доводилося відбивати бурхливі атаки на вагон. Слід сказати, що в той час моряк із рушницею викликав у населення велику повагу, навіть пієтет. Це й допомогло делегатам Центральної Ради неушкодженими в'їхати в землі Великого Війська Донського.

Слід сказати, що у вагоні витворилася атмосфера повної лояльності між донцями та українцями. Взаємна пошана потенційних союзників виявлялась у всьому. Зокрема, коли донці затягували пісню про тихий Дон, то кілька українських голосів прилучалося до них, а коли українці починали співати «Ще не вмерла Україна», то їм допомагали донці.

Миколі Ґала'ану було незвичайно цікаво говорити з моряками. «Вони горіли й дихали огнем національної і соціальної революції. Більшість говорила емоційно, палала пафосом боротьби. Заявляли непохитно бажання боротись за здійснення справедливого соціального і політичного ладу. Висловлювали свої погляди на методи побудови такого справедливого ладу та усунення національного визиску…» 3.

Приязні стосунки встановилися і з веселим провідником, уродженцем Орловської губернії, який мав клопіт обслуговувати делегатів і моряків. Моряки розважалися, навчаючи вимовляти його слово «паляниця», яке той ніяк правильно не міг виговорити.

Оскільки делегати не знали, де перебуває уряд Південно-Східного Союзу — в Новочеркаську чи Катеринодарі, то вирішили розділитися — українські делегати поїхали до столиці Кубанського краю, а донські — вийшли в Ростові, щоб потім добратися до Новочеркаська. Такий план відповідав подвійному характерові місії, адже розмова з представниками кубанського уряду була найбільш бажаною.

До Катеринодара приїхали 10 грудня. Оскільки про приїзд нікого не сповіщали, то їх, звісно, ніхто і не зустрічав. Першим враженням, що на все життя запав у душу Миколі Ґала'ану, був прекрасний білий хліб, який купив на вокзалі один із моряків. Хліб був величезний і коштував вражаюче дешево. Такого хліба та за таку невелику ціну в грудні 1917-го в Києві добути було неможливо. Цей розкішний хліб став для делегатів Центральної Ради символом багатства Кубані.

Відсутність уряду Південно-Східного Союзу в Катеринодарі не засмутила Миколу Ґала'ана та Євгена Онацького. Навпаки, вони мали час і нагоду провести переговори з кубанським урядом із метою вияснити ситуацію.

Першою була зустріч із прем'єром Лукою Бичем. Микола Ґала'ан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців та українців до своїх керівників. Так, наприклад, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ), до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґала'ан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, — такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні.

Лука Бич був одягнений по-козацькому: в чорній черкесці з газирями, при боці на поясі — кинджал… Оця несхожість Бича та його працівників з галасливими і занадто претензійними представниками російської революційної демократії приємно вразила Миколу Ґала'ана. «Кожен найменший прояв місцевої відрубності, — зазначав він у своїй книзі «З моїх спогадів», — приємно вражав око й почуття українця, бо всюди, де тільки він міг зауважити такі особливості, він своїм внутрішнім чуттям пізнавав… союзника в боротьбі проти централістичних тенденцій «общєрусской» демократії. Так було й зі мною під час зустрічі з Л. Л. Бичем, — писав Ґала'ан. — Його зовнішній вигляд у моїй уяві символізував кубанську відрубність. А почуття своєї окремішності таїть у собі зерно сепаратизму. Та й я, зрештою, мав у себе на плечах у формі срібних, золотом шитих погонів Богданівського полку емблему українського сепаратизму. Я з Л. Л. Бичем говорив як українець з українцем» 4.

Кубанський прем'єр детально розпитував про ситуацію на фронті, перебіг подій в Україні, дійсні цілі й політику Центральної Ради, зокрема ставлення до більшовиків та позицію стосовно миру з Німеччиною та її союзниками. Водночас розповідав про кубанські справи.

Виявилося, що у Києві не зовсім ясно уявляли ситуацію на Кубані. Принаймні, Лука Бич доводив, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є східною частиною української землі, є швидше «ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою». Ситуація тут була складнішою, ніж прямолінійна концепція про «безумовний український характер Кубані».

Населення Краю було поділене кількома перехресними лініями. «Одною лінією, — писав Микола Ґала'ан, — воно поділено було на дві станові групи — козаків та «іногородніх», а другою лінією — національно — на українську і російську частини». Треба врахувати, що тут жило чимало черкесів, вірмен та греків. Отже населення не представляло собою однорідної групи. Відповідно, члени кубанського уряду до Центральної Ради ставились по-різному: росіяни — насторожено, а українці їй симпатизували… В таких умовах тяжко, звичайно, провадити певну лінію політики стосовно України… Про можливість безпосереднього зв'язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Лука Бич висловлювався дуже обережно… «В умовах тодішньої кубанської дійсності, — говорив він, — ця справа… не могла бути предметом чи змістом практичної політики». На перешкоді стояла не тільки невизначеність внутрішньокубанських відносин, але й не досить висока національно-політична свідомість української частини населення Кубані. «Любов до України й стихійне почуття спорідненості не перетворилось ще у сформовану свідомість необхідності державно-політичної єдності, хоч початкові елементи такої свідомості, без сумніву, вже народжувались» 5.

На другий день відбулася аудієнція у кубанського отамана Олександра Філімонова — козака-лінійця, орієнтованого на Росію. Характер розмови був вже інший — формальний, офіційний, стримано-прохолодний і малозмістовний…

Приїзд української делегації припав якраз на час, коли у Катеринодарі зібралась Крайова Рада. За домовленістю з головою Законодавчої Ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради був запланований наступного дня, 12 грудня, — коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґала'ан і Євген Онацький не втримались і відвідали вечірнє засідання Ради — щоб роздивитись, що воно таке за Кубанська Рада.

Член Ради Іван Макаренко, що супроводжував українських делегатів, завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий кубанський історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гирей. Відбулась коротка і сердечна розмова — як між старими друзями. Та вже починалось засідання Кубанської Ради…

Микола Ґала'ан із цікавістю розглядав делегатів — поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе… Живі запорожці… «І яким же несподіваним дисонансом прозвучали перші слова, коли відкрилось засідання Ради! Засідання провадилось російською мовою». Щойно, напередодні засідання Микола Ґала'ан добре чув, як козаки-чорноморці розмовляли між собою українською… «Загальна доля українців не минула, отже, й нащадків запорожців», — із сумом зробив він висновок 6.

Відкривши засідання, Микола Рябовол подав до відома, що для переговорів із кубанським урядом та урядом Південно-Східного Союзу до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради, які присутні в залі засідання.

Обернувшись у бік Миколи Ґала'ана та Євгена Онацького, голова Законодавчої ради Кубані Микола Рябовол привітав братів із Великої України.

Весь зал зааплодував. Кілька сот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґала'ан встав і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом для збільшення сили оплесків, які перейшли у справжню овацію. «Якийсь незвичайний ентузіазм опанував присутніх на засіданні. Члени Ради й президія встали зі своїх місць і, стоячи, продовжували плескати… Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілий театральний зал…»

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи Ґала'ана зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. «Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, — згадував Ґала'ан. — І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирості свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. // Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіастично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілим залом, і сцена овації повторилась знову. Скільки часу вона тривала, — сказати не можу… — продовжував Ґала'ан. — В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради… Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіазмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й спорідненості душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькості й любові; мусить це почуття перетворитись у свідомість єдності, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток (гілок) одного народного дерева, однієї нації» 7.

Два рази за час революції пережив Микола Ґала'ан «подібні моменти глибокого зворушення, захоплення (та) пафосу: перший раз у квітні 1917 р. під час Національного Конгресу, коли декілька сот голосів присутніх наповнило зал Купецького зібрання у Києві звуками українського національного гімну, і другий раз під час 2-го Військового з'їзду у червні, коли більше тисячі членів з'їзду, вислухавши 1-й Універсал Центральної Ради, з молитовним пієтетом, стоячи навколішки, співали «Заповіт» (Тараса Шевченка)» 8. І от тепер тут, у Катеринодарі, щастя національного єднання знову переповнило все його єство і народжувало впевненість в українській перемозі…

12 грудня 1917 р. в Катеринодарському міському театрі відкрилась сесія Кубанської ради. Після привітань Миколи Ґала'ана та Євгена Онацького кубанці ухвалили надіслати вітальну телеграму Українській Центральній Раді. До кімнатки за лаштунками, де комісія складала текст телеграми, покликали й Ґала'ана — щоб уточнити імена і титули керівників Центральної Ради.

Нарешті текст було складено. Хтось запропонував, щоб під привітанням стояв підпис: «Кубанська крайова рада». Всі погодились, але один черкес подав інший варіант підпису — «Кубанська крайова рада і черкеси». Йому почали доводити, що черкеси є членами Крайової ради, тому немає необхідності вносити зміни. Але той настоював й казав, що в Києві можуть не знати, що черкеси є членами Ради і можуть запідозрити їх у небажанні привітати Українську Центральну Раду, а вони, черкеси, обов'язково хочуть, щоб у Києві про їхнє привітання знали. Тільки після запевнення Миколи Ґала'ана, що в Києві про це відомо і що він особисто на цьому наголосить, черкес погодився зняти свою пропозицію, та все ж підійшов до Ґала'ана ще раз і знову просив передати теплі вітання українцям від черкеського народу. Звичайно, Ґала'ан, зворушений такими виявами симпатії і поваги до України, пізніше виконав це прохання…

Найбільше опікувався українськими делегатами Іван Макаренко, заступник голови уряду Південно-Східного Союзу, член Кубанської ради від ст. Новощербинівської. Він організовував різні зустрічі, турбувався про побут делегатів у військовому готелі, виявляв інші знаки уваги.

Іван Макаренко був учителем. Першу світову війну він закінчив у званні хорунжого. Був відомим на Північному Кавказі та Дону борцем за козацьку ідею. Павло Сулятицький називав його «апостолом ідеї Південно-Східного Союзу». Іван Макаренко був автором теорії, згідно з якою козаки вважались окремою нацією. Макаренко переконував Ґала'ана, що Південно-Східний Союз організований із метою об'єднання зусиль козацьких країв у боротьбі з «централістичними і загарбницькими тенденціями Росії». Після досягнення поставленої мети Союз втратить сенс існування і тоді відкриються можливості для інших політичних комбінацій та об'єднань. Макаренко стверджував, що коли б навіть і постала справа єднання України з Кубанню, то це можна було здійснити лише на засадах конфедерації, а ніяк не входження Кубані до складу України 9.

Що казати, козаки-чорноморці були «доволі мало підготовлені до свідомого сприйняття ідеї української соборності» 10.

Звісно, серед кубанців були діячі, які ще до революції 1917 р. стояли на позиціях соборності українських земель. Але це був чисельно невеликий гурток, «а не явище масового порядку». Фактом було те, що наприкінці революційного 1917 р. делегати Центральної Ради не зустріли в Катеринодарі великого числа свідомих українців-соборників. Українська національна ідея перебувала на Кубані в ембріональному стані. Вона виявлялася не в свідомості певної загальнонаціональної мети, а більше в формі любові до України 11.



У Катеринодарі Микола Ґала'ан зустрівся лише з трьома свідомими українцями, які мали гучні імена: Лукою Бичем, Миколою Рябоволом та Кузьмою Безкровним.

Зустріч із Рябоволом була короткою. Говорити з ним було легко: він добре орієнтувався в загальноукраїнській ситуації, знав багатьох діячів, які в той час відігравали велику роль у Києві. Рябовол висловлював побоювання, чи зможуть нечисленні кадри української національної інтелігенції «опанувати й повести за собою» пробуджені маси українського народу. Рябовол радів успіхам українців на Великій Україні і висловлював побажання успішного завершення Визвольних змагань 12.

Становище на Кубані Рябовол вважав складним. Свою роль у час революції він розумів «як роботу українця, поставленого в особливі умови» і тому змушений був вести українську працю «відповідно до специфічних обставин і особливих умов кубанського життя. (Микола Рябовол) щиро й віддано служив Матері-Україні так, як міг і розумів справу її визволення» 13.

Одного вечора у військовий готель до українських делегатів несподівано завітав Кузьма Безкровний. Про зустріч він попередньо не домовлявся. Сама поява і тон розмови справили на членів Центральної Ради враження якоїсь секретності.

Виявилось, що Кузьма Безкровний ставився неприхильно до офіційної політики кубанського уряду Луки Бича, а оскільки українська делегація контактувала саме з офіційними особами, то Безкровний не бажав ставити українських делегатів у незручне становище. Тому і його візит був оповитий серпанком таємничості.

Безкровного Ґала'ан знав ще від початку 1900-х років, бо вони обидва були членами РУП — Революційної української партії. В ті часи вся діяльність катеринодарської організації РУП була пов'язана з іменем Кузьми Безкровного, який віддавна стояв на позиції, «великоукраїнської» політики. Тому не було нічого дивного, що й під час розмови у готелі Безкровний «підходив до оцінки місцевих подій із погляду загальноукраїнських інтересів, а не місцевокубанських» 14.

Те, що Ґала'ан почув від Безкровного, не розходилось з інформаціями Бича і Рябовола про недорозвиненість українського руху на Кубані. Але висновки Кузьма Безкровний робив зовсім інші. Якщо Бич і Рябовол вели до того, що треба виходити з місцевих, не надто оптимістичних реалій, рахуватися з ними і, відповідно, не декларувати плани про об'єднання з Україною, то Безкровний пропонував Україні негайно повернутися обличчям до Кубані, надати матеріально-технічну допомогу та надіслати українські кадри. На переконання Кузьми Безкровного, Центральна Рада повинна визнати Кубань складовою частиною України і відповідно повести свою політику так, «щоб Кубань стала під повний вплив України» 15.

На це були і формальні причини, — адже Кубань представляли у Центральній Раді кілька делегатів; «тепер стоїть завдання й фактично здійснити об'єднання» 16. Мова йшла про Степана Ерастова та Миколу Григоровича Левитського — членів Центральної Ради від Кубані, а також кубанця Павла Христюка, який у перших двох складах Генерального секретаріату Центральної Ради був Генеральним писарем (пізніше міністром внутрішніх справ УНР). Кузьма Безкровний вважав, що Україна має досить засобів і великий контингент національно свідомих працівників, тому мусить частину засобів і робітників віддати Кубані. Безкровний цілком конкретно ставив питання «практичної політики» України стосовно Кубані. З України, на його думку, повинні були приїхати національно-свідомі вчителі, кооператори, політичні діячі, інструктори, діячі «Просвіти» і допомогти місцевим українцям. Центральна Рада мала би фінансово забезпечити цю акцію. Саме так Кузьма Безкровний просив Ґала'ана представити в Києві українську справу на Кубані 17.

14 грудня Іван Макаренко повідомив делегатів Центральної Ради, що інші члени уряду Південно-Східного Союзу не можуть прибути у Катеринодар, тож доведеться їхати до Новочеркаська…

У Новочеркаську потрапили якраз на засідання уряду Великого Війська Донського. Провели переговори з головою Донського Круга, водночас головою уряду Південно-Східного Союзу Василем Варламовим, членами донського уряду Богаєвським, Агєєвим та іншими. В принципі, донці погоджувалися на пропозицію створити загальноросійський уряд, але були категорично проти участі в ньому більшовиків, — як пропонувала Центральна Рада. Не погоджувались донці й на пропонований Центральною Радою принцип «однорідно-соціалістичного уряду». Вони резонно вважали, що кожний автономний край має право посилати до загальноросійського уряду своїх представників без огляду на його партійну приналежність.

Формально місія делегації Центральної Ради була завершена і вона могла повертатися до України, над якою вже нависли більшовицькі хмари. Поки Центральна Рада відстоювала право більшовиків на участь у загальноросійському уряді, ті готувалися до війни, власне, вже розпочали її.

20 грудня (за ст. ст.) делегація повернулася до Києва. На вокзалі сердечно попрощались із моряками та веселим провідником. Востаннє запитали його, чи навчився він нарешті вимовляти слово «паляниця». Провідник спробував вимовити це важке для нього слово, але знову помилився, здвигнув плечима і зробив рукою жест безнадійності. Виходить, що двотижневі старання моряків-українців пішли намарно…

Ситуація в Україні за два тижні відсутності Миколи Ґала'ана та Євгена Онацького різко погіршилась: на перше місце вийшло питання оборони Батьківщини перед більшовицькою навалою та негайного підписання миру з центральними державами.

Ввечері того ж дня Микола Ґала'ан пішов на засідання Генерального секретаріату, щоб доповісти про наслідки місії на Кубань і Дон. Слухали його мовчки і, як здалося доповідачу, без особливого інтересу, тому він був лаконічним…

Наставали грізні для України часи: на Київ із трьох боків рушило червоне московське військо…

Як склалася подальша доля члена Центральної Ради Миколи Ґала'ана?

9 січня за ст. ст. (а за новим) 22 січня голосував він за 4-й Універсал, яким проголошувалося створення української держави, а вже за якісь два тижні, не попереджений своїм урядом про евакуацію, опинився в окупованому військами Михайла Муравйова Києві.

Став свідком масових розстрілів українських старшин, власне, всіх, хто мав якесь посвідчення українською мовою. Ґала'ан змушений був виїхати з Києва. Переховувався у рідному селі Требухів, що неподалік Броварів. Та й тут не було спокою: адже його як члена Центральної Ради розшукували.

Врятували ситуацію німці, які згідно з умовами Берестейського договору прийшли на допомогу стікаючій кров'ю Українській Народній Республіці.

Микола Ґала'ан повернувся до Києва і відновив свою роботу як член Центральної Ради, а невдовзі, 5 квітня, на прохання Михайла Грушевського очолив дипломатичну місію Центральної Ради до Румунії.

Під час гетьманату керував департаментом Міністерства охорони здоров'я.

У січні 1919 р. очолив Надзвичайну дипломатичну місію УНР до Угорщини.

20 серпня 1919 р. на знак протесту проти передачі Петлюрою полякам Східної Галичини і Західної Волині подав у відставку. Ґала'ан не схвалював й залучення Петлюрою іноземних військ у боротьбі проти совєтської Росії. Він уважав, що здобуття справжньої незалежності можливе лише в оперті на внутрішні сили нації 18.

Вже як емігрант виїхав до Відня, де очолив Закордонну групу Української соціал-демократичної робітничої партії. Саме в цей час переклав на українську мову твори німецького письменника та діяча європейського соціал-демократичного руху Карла Каутського.

В березні 1922 р. на запрошення колишнього члена Центральної Ради, а тепер голови Українського громадянського комітету в Чехословаччині Микити Шаповала Ґала'ан переїжджає до Праги. Його призначають секретарем комісії зі створення Української господарської академії у Подебрадах, яка невдовзі стає одним із найбільших центрів українського життя у Європі. Пізніше Ґала'ан очолив видавниче правління Українського громадянського комітету. Видавав українською мовою учбові посібники для вищих і середніх учбових українських закладів та іншу літературу. Активно займається науковою і викладацькою діяльністю, зокрема викладає в українській гімназії у Празі.

1930 року видає у Львові чотиритомну книгу під назвою «З моїх спогадів».

Від 1929 до 1938 р. очолює правління Української громади, до речі, створеної кубанцем, відомим істориком Федором Щербиною. У 1938 р. Микола Ґала'ан зрікся посади і поспішив на голос Карпатської України. Максиміліан Волошин, якому він був представлений, запропонував колишньому члену Центральної Ради посаду викладача української державної гімназії в Хусті. В гімназії Микола Ґала'ан викладав до березня 1939 року 19. Під час окупації угорцями Карпатської України двічі заарештовувався — в Тячеві та Хусті.

Врешті, йому вдалося повернутися до Праги. Вже в умовах німецької окупації він стає членом Головної управи та секретарем Українського національного об'єднання, а від 1941 року очолює видавництво УНО, видає «Кобзар» Тараса Шевченка, «Чужинці про Україну» Володимира Січинського, довідник «Флора і фауна України» та інші цінні книги.

Співпрацював з Андрієм Мельником, Олегом Ольжичем та Миколою Сціборським. У 1943 р. був репресований гестапо, а 12 травня 1945 р. заарештований СМЕРШем 1-го Українського фронту за підозрою у членстві в ОУН. Під час обшуку серед інших речей був вилучений паспорт громадянина УНР та (говорячи мовою протоколу) «зразки українських кредиток», що напевно свідчить про віру Миколи Ґала'ана у відновлення української держави.

В омріяну Україну Микола Ґала'ан повернувся як в'язень. Як і колись за царизму, перебував у Лук'янівській в'язниці. Під час слідства вів себе гідно. Був засуджений Військовим трибуналом на 10 років. Термін покарання відбував у таборах Сиблагу, в Кемеровській області, в м. Маріїнську. В ув'язненні пробув 10 років, 10 місяців, 19 днів. Звільнений 1 листопада 1955 року. Подальша його доля невідома.

Відомо лише, що 14 травня 1992 р. член Центральної Ради Микола Ґала'ан був реабілітований. Реабілітований українською державою, у відновлення якої свято вірив.









«Від гір Карпатських аж по Кавказькі»



1904 року активісти Революційної української партії активно поширювали на Кубані листівки під назвою «10 заповідей». Починалися вони гаслом: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей». Автором цього наскрізь революційного і соборницького документу був відомий громадський діяч, адвокат, автор книги «Самостійна Україна» Микола Іванович Міхновський, уродженець с. Турівки Прилуцького повіту (тепер Згурівський район Київської області).



Ще раніше, 1901 року, на Кубані Катеринодарська філія РУП поширювала «Одвертий лист…» Миколи Міхновського до міністра внутрішніх справ Росії Сіпя'іна з приводу заборони напису українською мовою на пам'ятнику Іванові Котляревському в Полтаві. «…Знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне «Я»… Всі злочин¬ства прощаються, крім злочинств проти Святого Духу. Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пі¬шли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо… — писав Микола Міхновський. — Ваша безглузда за-борона українського напису на пам'ятнику українському поетові… переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу…»

26 листопада 2003 р виповнилося 130 р. від дня народження Миколи Міхновського. З цієї нагоди я й хочу розповісти про нього — і не тільки тому, що він жив і працював на Кубані близько чотирьох років свого життя. А й тому, що саме Микола Міхновський проголосив гасло соборності українських земель: «Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»…

Ще дев'ятнадцятилітнім Микола Міхновський вступив до нелегального Братства тарасівців. Він енергійно розбудовував його київську групу, розробляв теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 р., стало на шлях боротьби за «повну автономію України»…

Міхновський, як стверджував відомий громадський діяч тих часів Сергій Шемет, «хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і від наукових студій перейти до реальної політичної акції».

Перше, що зробив Міхновський — оголосив ідейну війну т. зв. українофілам, що були лише за культурну працю, сахаючись праці політичної, тим більше революційної. У вир боротьби за поширення свої віри Микола Міхновський кинувся «зо всією силою свого темпераменту».

Засновник культурного товариства «Родина» Сергій Шемет зазначав, що найбільшою заслугою Миколи Міхновського «було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед Українців в полум'я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Це… забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».

В січні 1900 р. Міхновський бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації — Революційної української партії, організовує в Харкові її Установчий з'їзд, пише програму, яку видає окремою книжечкою під назвою «Самостійна Україна».

Малоросійська інтелігенція сприйняла цей маніфест самостійництва вкрай вороже. Незадоволення почалось і в самій РУП, від імені якої Міхновський і видрукував цю програму. Автора звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «орі'інальнічаньі».

1902 року, коли в партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський із небагатьма однодумцями виходить із РУП і на початку 1904 року засновує Українську народну партію, для членства якої пише «10 заповідей». Ось деякі з них:



«4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги…».



Ще 19 лютого 1900 р. під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу Микола Міхновський «із запалом говорив про потребу терористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.

1904 року, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила зірвати в Харкові пам'ятник співцю російської імперії Пушкіну. В Києві та Одесі планувалося зірвати пам'ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України». На місці вибуху було розкидано відозви із закликом до боротьби «за своє національне визволення»…

Останні п'ять — шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, котрі досі були далекі від українського руху. Мова — про промислові та хліборобські кола Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вже тоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, а насамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв. Він і сам взяв участь в організації соляних промислів у Слов'янському районі на Донбасі. Під його впливом чимало промисловців повертаються обличчям до українського національного руху. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості в Донецькому басейні Алчевського під впливом Міхновського включилися в національний рух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поеток…

Минуло не так багато часу і мрії, які висловив Микола Міхновський у Полтаві й Харкові навесні 1900 року, раптом набули реальних обрисів: прогриміла Лютнева революція і корона російського самодержавства закотилася в музейні сховища. Вікові пута спали і до українців несподівано посміхнулась воля.

Микола Міхновський стає одним із творців Центральної Ради. Вже під час написання першої відозви виникли серйозні розходження: Міхновський переконував соціалістів негайно проголосити Українську державу, відкликати з російської армії всіх українців і розпочати творення української національної армії. Опоненти заперечували: «Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду».

«Московському працюючому люду» Микола Міхновський довіряв так само, як і «московській буржуазії». В питанні України вони були єдині: «Нєт, нікогда нє било і нє можєт бить!»

Ще задовго до падіння російського самодержавства в статті «Справа українського робітництва в програмі УНП» Міхновський остерігав, що панування «московського пролетаріату» над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування «московської буржуазії».

Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення тодішніх соціалістів до ідеї самостійної української держави: «Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії (нам) здавалось смішним, абсурдним, безглуздим, — писав він. — Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад?… Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути… Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії».

На жаль, робить висновок Сергій Шемет, «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним».

Побачивши, що в дискусіях із соціалістами лише марнується дорогоцінний час Національної революції, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська, щоб потім доконаним фактом воєнної сили довести свою правоту.

Немає часу оповісти сьогодні про величезну роботу, яку провів Міхновський, організовуючи Українську армію. Скажу лише, що він організовує Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, творить два перші полки української армії — богданівців і полуботківців, друкує десятки тисяч летючок зі зверненням до військових формувати національні частини для боротьби за Самостійну Україну, організовує багатолюдні зібрання військових-українців, зокрема, історичний Перший всеукраїнський військовий з'їзд.

Керівництво Центральної Ради швидко зрозуміло, яку небезпеку дня неї несе військовий з'їзд, керований самостійниками, і в останню хвилю вирішило очолити, як вони вважали, «небезпечний процес»…

Настав день 18 травня 1917 року. Понад 700 делегатів зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею на Перший всеукраїнський військовий з'їзд. Вони представляли понад півтора мільйони українських вояків російської армії.

Вже на початку з'їзду виникла палка дискусія.

Володимир Винниченко запропонував обрати головою з'їзду Симона Петлюру, завзятого на той час пацифіста. А делегати-самостійники запропонували поручника Міхновського. «Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат є «паном», а не сином простого народу, що він «хоче завести старі порядки та панщину».

Використав Винниченко і той факт, що на одному з перших мітингів у Києві Міхновський зголосив до резолюції вимогу, щоб Тимчасовий уряд Росії звільнив із заслання митрополита Андрея Шептицького: Винниченко навів це як «доказ», що Міхновський — прихований католик, який хоче за допомогою «католицького митрополита Шептицького завести весь український православний народ у ярмо польських католиків».

«Дискусія над питанням обрання голови з'їзду набирала все пристраснішого характеру…» Ось враження свідка.

«Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! — згадував делегат Певний. — Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала… Так говорить — ніби купчу тобі на всю землю подарував…

А по ньому Міхновський — поручник! Так цей… тільки Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає!.. Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!»

Бурхливі оплески вкрили виступ Міхновського.

Одразу слово попросив Володимир Винниченко. Він «представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави, як часи важкого гніту «українського працюючого люду»…» 14. «Хто продав волю народу? — запитував Винниченко і відповідав — Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина…». Далі в такому ж більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба «знову держави», щоб закріпачити народ…

За допомогою т. зв. компромісних рішень автономісти досягли свого: вдалося збути мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з'їзді Самостійну Україну як мету революції. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, замінено кличем «українізації армії», тобто творення окремих українських військових частин, підпорядкованих російському військовому командуванню…

Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, 27 червня ухвалили рішення розрубати «гордіїв вузол» і використати «той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас». На нараді було ухвалено рішення збройно виступити, щоб перебрати в українські руки владу й проголосити в Каневі на могилі Тараса Шевченка Самостійну Україну.

17 липня 1917 р. (за н. ст.) полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: «Ми, українці-козаки, — говорилося в їхньому зверненні, - не хочемо мати свободи лише на папері… Ми приступаємо до заведення порядку на Україні»…

І в ніч на 18 липня 1917 р. організовані Міхновським полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Заарештувавши начальника київської міліції Лєпарского та коменданта міста, полуботківці захопили телеграф, Державний банк, зайняли Печерську фортецю, Арсенал та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів та юнкерів, поставили сторожу коло урядових установ, розгромили помешкання коменданта російського гарнізону Києва, україножера Обєручєва, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон.

За кілька годин полк ім. Павла Полуботка опанував Київ…

Полуботківці пройшли повз будинок Центральної Ради і з ентузіазмом кричали: «Слава Українській Центральній Раді!»… І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості українські герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.

Ба більше, Винниченко віддав наказ полку ім. Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців. Всіх заарештованих військових і міліціонерів було звільнено. Їм повернули зброю… Російські юнкери оточили казарми полку ім. Полуботка. Почався обстріл із гармат і кулеметів…

Врешті, полуботківців роззброїли, побили й вислали на фронт захищати Росію. На фронті їх відразу кинули в м'ясорубку. Полуботківці — національно свідомі українські вояки, самостійники школи Міхновського — зазнали жахливих втрат…

Що ж до Міхновського, то Керенський «на прохання Петлюри» заслав його — під ескортом військової жандармерії — на Румунський фронт. Там «ізольований від усього українського політичного життя» і пробув Міхновський до Жовтневої революції…

Після більшовицького перевороту в Пітері та Москві Микола Міхновський вертається з фронту, перебирається на Полтавщину і спільно з братами Шеметами творить структури партії хліборобів-демократів — єдиної української несоціалістичної партії… Міхновський починає схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні. З певною долею іронії, але цілком серйозно проповідує гасло: «Самодержавство в Україні, демократія — в Росії»…

Мрії Міхновського невдовзі збулися: 29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Партія хліборобів-демократів, яка взяла діяльну участь у його приході до влади, рекомендувала «панові Гетьманові» Миколу Міхновського на посаду міністра внутрішніх справ.

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що чи не всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб гетьман у жодному разі не запрошував його на посаду в уряді, бо той за кілька днів, мовляв, розжене весь уряд.

Гетьман не міг збагнути: чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення? Сам він «у Міхновському нічого погано не бачив», окрім, зазначав Скоропадський, «крайнього шовіністичного українського напрямку».

Гетьману імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того промовистого випадку, коли — ще в часи його командування корпусом — до нього з'явилися два офіцери, помічники Міхновського, Віктор Павелко і Григорій Лук'янов, і запропонували від імені Військового клубу ім. Павла Полуботка «прийняти командування всіма українськими частинами». В «Спогадах» Скоропадський зазначав, що обидва офіцери обожнювали Миколу Міхновського і вважали його «майбутнім українським Бісмарком».

Врешті, гетьмана переконали не призначати Міхновського на високу державну посаду. Тоді він запропонував йому посаду Бунчужного товариша, тобто свого особистого радника… На жаль, Міхновський відмовився…

Восени 1918 р. Микола Міхновський декілька разів зустрічається з Гетьманом України. Павло Скоропадський знову висловлює бажання покликати його до державної праці»… Та вже насувалося антигетьманське повстання, у вир якого було втягнуто й Міхновського…

Протигетьманське повстання і наступне зречення 14 грудня 1918 р. Павла Скоропадського відкрило шлюзи кривавій повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. Директорія, яка примусила Гетьмана зректися влади, сама не змогла стати владою. Нездатність Директорії побудувати Українську державу виявилася «швидше, ніж можна було сподіватися».

І Микола Міхновський почав гарячково шукати нових шляхів врятування України. Хто? Хто може врятувати Україну?! І він знаходить таку постать: командувач Лівобережним фронтом Армії УНР Петро Болбочан. Противник соціалізму. Ворог демократизації армії. Самостійник. Вольовий і твердий чоловік. Досвідчений і успішний військовий командир.

Міхновський набирає групу старшин Генерального штабу та їде до Болбочана в Кременчук. Розмова могла бути лише одна: негайне встановлення військової диктатури, як єдино можливого шансу врятувати Українську державність. Але в дорозі Міхновський занедужав на плямистий тиф.

Полковник Болбочан, який цінував Міхновського за патріотизм і організаційний хист, страшенно шкодував, що не був раніше знайомий із ним. «Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, — говорив Болбочан, — тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!».

Але двом визначним українцям, полтавчанину Міхновському і буковинцю Болбочану, не судилося врятувати Батьківщину: злий дух Петлюри Омелько Волох на наказ Головного Отамана заарештував Петра Болбочана — як небезпечного конкурента в боротьбі за владу. Арештованого Болбочана повезли до Києва, а хворого Міхновського в лікарні за кілька днів заарештували червоні…

Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновського все ж випустили з в'язниці. Його примістили на приватному помешканні під наглядом ЧК. Але в травні 1919 р. війська Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор'єва на кілька днів вибивають більшовиків із Кременчука і Міхновський отримує можливість виїхати на Херсонщину.

Спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, Микола Міхновський у рік розквіту українського повстанства, в рік шаленого вибуху озброєної національної стихії виїжджає в Чорноморію… Те, чого домагався все життя Микола Міхновський, сталося — український народ піднявся на боротьбу проти іноземної окупації. Мільйони українців, до сердець яких дійшло слово Тараса Шевченка і Миколи Міхновського, піднялися на боротьбу за українську державність… А Микола Міхновський зійшов з арени бойових дій…

Врешті, він опинився в Новоросійську.

Коли денікінці під тиском Красної армії евакуювалися морем, він спробував скористатися нагодою і емігрувати, але йому, як «ворогу Росії» не видали потрібних віз і на корабель не пустили… І тоді він вирушив на Кубань.

Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати. В цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського в формуванні цієї частини не має, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи…

Прожив Міхновський на Кубані майже 4 роки. Про цей період його життя відомо не багато. Знаємо, що якийсь час він служив у кооперації. Є свідчення, що він викладав в Учительському інституті…

Врешті, після майже п'ятилітньої відсутності, Міхновський повертається до окупованого більшовиками Києва. Можна здогадатися який був психічний стан у нього, коли він побачив на українському обійсті впевнено порядкуючого ворога.

І Міхновський вирішує виїхати за кордон. На жаль, його відрадили від цього друзі. Тоді Микола Міхновський приймає останнє в житті рішення.

Перед тим як накласти на себе руки він пише листа Сергію Шемету: «І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає! Ваш Микола».



Стояла весна 1924 року — вже друга весна, коли до лісу після зимівлі не сходились козаки з хуторів та сіл. Визвольні змагання українців вкотре потерпіли гучне фіаско. Десь у лісах Черкащини ще огризались рештки загонів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських; лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Філоненка, а на Поділлі з'являлись боївки Орла-Гальчевського. В плавнях довкола станиці Гривенської на Кубані діяв отаман Василь Рябоконь. Але це вже були відділи помсти, а не пробоєві легіони борців за Українську державність.

Впали вже герої національної революції Петро Болбочан, Микола Рябовол, Василь Чучупак, Іван Луценко, доктор Гелєв, брати та сестра Соколовські. Сиділи по тюрмах Гулий-Гуленко, отамани Чорний, Нагірний, Юрій Городянин-Лісовський. Декому вдалося легалізувався під чужим ім'ям, інші прийшли з «повинною», повіривши в лицемірну більшовицьку «амністію». На еміграції марили Україною Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Кузьма Безкровний, Степан Манжула, Полтавець-Остряниця, Лютий-Лютенко, Михайло Палій-Сидорянський. Із таборів інтернованих у Польщі та Румунії розсіювались по світах тисячі українських вояків. Капітулював, повернувшись з еміграції в окуповану Батьківщину, колишній символ української державності Михайло Грушевський. Зламався національний герой України генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, почавши викладати ворогові тактику партизанської боротьби.

Народ, підрізаний і вбитий у землю, в очікуванні неминучого Голодомору зживався з совєтською владою.

Микола Міхновський, який бачив все це, бачив як котиться в прірву його Батьківщина, для воскресіння якої він віддав понад 30 років свого життя, з жалем і щемом підводив риску життю.

Автор гасла «Самостійна Україна — від Сяну по Кавказ», що покликав до чину тисячі українських героїв, повернувшись із Кубані в столицю всеукраїнського румовища, зрозумів: йому життя немає. Не відбулося.

Українська еміграційна преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Батьківщині десятиліттями виховувались покоління української молоді — в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії… А оскільки не просто виховувати молодь на прикладі самовбивника, то таємничу смерть Міхновського записали на рахунок ҐПУ.

Свідчення Івана Павелка, Сергія Шемета та його племінника Ждана Володимировича Шемета, в родині якого проживав свої останні дні й години Микола Міхновський, спростовують версію про вбивство Міхновського чекістами. Ждан Шемет засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку: «Волію вмерти власною смертю!»

Микола Міхновський сам поставив крапку в своєму житті.

Це був не розпачливий вчинок слабкої людини.

Це був мужній вчинок героя, що програв.

Тепла і для когось романтична ніч на третє травня 1924 року стала останньою для нього.

«Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола».

Мені здається, що це вітання тихо бринить у повітрі. Для тих, хто пам'ятає його. І вдячно схиляє голови перед українським Героєм, який, попри надзусилля не зміг врятувати Батьківщину.

Чи зможемо зробити це ми?!



В травні 1926 року, в другі роковини смерті Миколи Міхновського рівненська газета «Дзвін» опублікувала нарис підполковника Армії УНР, колишнього подільського отамана Ананія Волинця. Стаття ця, пристрасна і гаряча, свідчить про величезний вплив Міхновського на формування цілого покоління українських революціонерів.

«Ми такі бідні людьми… що найменша втрата болюче нами відчувається… — писав Ананій Волинець. — А втрата Миколи Міхновського — це катастро¬фа, це втрата армії… Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну се¬бе постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхнене, вогненне слово… Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко… Умів він вишукати… чисту струну української душі й промовити так… що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змити ганьбу… неволі і у власній хаті знайти ту «правду і волю», яких Україна не мала і не мог¬ла мати в чужій».

Хто хоче, той і сьогодні почує слова Миколи Міхновського. Тільки вслухайтеся… «Ми відродилися з 'рунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України… — говорив Микола Міхновський. — Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву… Ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!»



Щиро дякую за допомогу в підготовці видання



Олесі КОВАЛЬ,

Олексію НИРКУ,

Євгену ПЕТРЕНКУ,

Ренату ПОЛЬОВОМУ,

Віктору ЧУМАЧЕНКУ.



Роман Коваль


http://www.kavkazcenter.com/ukr/content/2007/05/12/313.shtml


Создан 31 янв 2009



  Комментарии       
Всего 3, последний 6 мес назад
solo529 30 мар 2013 ответить
Имя Боржимского ( БоржиНского) - ФЕДОР !, а не Петр (Петро)! Даты жизни- ( 3февраля 1879- 14 февраля 1919)
   
chornoshlychnyk 30 мар 2013 ответить
Дякуємо! так було написано в тій книжці, звідкіля взята інхвормація. тепер знатимем
Rex Kelvin 25 янв 2017 ответить
Здравствуйте,

Ми тут ще раз, щоб купити нирку для наших пацієнтів, і вони погодилися заплатити хорошу суму грошей для всіх бажаючих пожертвувати нирку, щоб врятувати їх, і тому, якщо ви зацікавлені, щоб бути донором або ви хочете, щоб зберегти життя, ви повинні ласка, пишіть нам на адресу електронної пошти нижче.

Це можливість для Вас, щоб бути багатим в порядку, ми переконуємо і Gurantee ви 100% гарантією безпеки операції з нами, все буде зроблено відповідно до закону золочення донорів нирок.
Так, не втрачаючи більше часу, будь ласка, напишіть нам на irruaspecialisthospital20@gmail.com

Irrua фахівець Teaching Hospital.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page