ДЕРЖАЎНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦѢЎ НА ДАЛЕКОМУ СХОДѢ Ў 1917-1920 рр.

 
 

ДЕРЖАЎНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦѢЎ НА ДАЛЕКОМУ СХОДѢ Ў 1917-1920 рр.

М. Андрусяк, Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 4. цікава стаття



М. Андрусяк

ДЕРЖАЎНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦѢЎ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДѢ В 1917-1920 рр.

Земельний голод на Великій Україні в XIX ст. викликав сильний емиґрантський рух Українців у майже всі частини булої російської імперії. Наслідком того живе сьогодні поза суцільною українською етноґрапичною територією в ССРР близько 3 мильйони Українців уже на основі урядових даних,1 які, очевидно, є неточні й то на нашу некористь. Без сумніву також багато наших поселенців серед Росіян винародовилося; доводилося нераз серед російських салдатів у часі світової війни стрічати Росіян з надволжанських ґуберній, які не вміли по українськи, одначе говорили, що їхні предки прийшли з України.

Улюбленим місцем емиґрації придніпрянських Українців стало азійське побережжя Тихого океану, Амурська область та Усурійсько-приморський край, названі нашими поселенцями "Зеленим Клином".2 Перші українські поселенці прибули сюди з початком 11-ої половини XIX ст. Від того часу українське селянство чимраз більшими масами мандрує на Далекий Схід; опісля від 90-их рр. в часі будови сибирської й манджурської залізниць почали поселятися тут не тільки селяни, але й міські шари як крамарі й урядовці.

"Завдяки працьовитости й культурности українського емиґранта, — писало київське "Відродження" з 30. V. 1918 р. (ч. 50) — його витривалости й здібности пристосуватись до всяких климатів, "Зелений Клин" дуже скоро засіявся білими мазаними хатками й вишневими садками. Український селянин неначе пересадив свою рідну Полтавщину й Київщину далеко на чужину, яка, завдяки його праці, стала тепер для нього рідною землею, зі злиденного бідолахи на рідній землі він тепер став заможнім, економично сильним елементом, далеко сильнішим як ті племена й народи, серед яких він осів".

Далекосхідня заселена Українцями територія далеко більша від України.3 Українські поселенці поселилися тут в Амурщині, Приморщині з Усурійським краєм, Забайкальщині та в "смузі відчуження" манджурської залізниці. Тут повстали вже досить великі міста, що відограють визначну ролю в східньоазійській торгівлі, як от Микольськ-Усурійськ, Володивосток і Миколаївське в Приморщині, Хабаровське й Благовіщенське в Амурщині, Чита на Забайкальщині й Харбин у манджурській "смузі відчуження". Великий цей край відзначається незвичайними природніми багацтвами, досі ще не використаними. Українців живе тут поверх 1,500.000 і творять вони 80 відсотків цілої людности краю. Очевидно, урядовий перепис з 1926 р. зменшує значно число Українців на користь Росіян і подає число перших тільки 315,203, а останніх аж 1,175.915.

Будування української держави над Дніпром найшло відгомін серед українських поселенців у всіх закутинах булої царської імперії. Звідтам, де умовини їхнього побуту були лихі, як от в пензенській, саратівській і симбирській ґуберніях та в Туркестані, вертали переселенці на Україну, сподіваючись дістати тут землю при переведенні українським урядом земельної рехворми.4 Зноваж в деяких українських кольоніях повстають укр. орґанизації для оборони своїх наційональних інтересів, як от сибирська "Центральна Рада" в Омську, українські "Ради" в Красноярську на Сибиру й Самарі над Волгою, українська громада в Ташкенті (Туркестан).5

Змагаючи вибороти собі рівноправне становище з иншими народностями, а що найменше рідну українську школу, як от в Новомиколаївську томської ґубернії на Сибиру,6 українські поселенці відкликувалися нераз за поміччю до українського уряду. Наші поселенці на Самарщині, що зорґанизувалися вже в початках революції,7 вислали 1918 р. делеґацію від імени 360.000 тамтешніх Українців до гетьмана з проханням допомоги й захисту їхніх інтересів та призначення їм українського консуля.8 З подібним проханням явилася в министра Д. Дорошенка делеґація від Українців Томська й Новомиколаївська на Сибиру.9 До українського уряду в Київі відкликуються українські поселенці на Далекому Сході, серед яких бачимо вже справжній державницький рух.

Про державні змагання Українців на Далекому Сході інxвормує нас коротенький нарис М. Л-ка: "Українство на Далекому Сході",10 вістки київського "Відродження" за 1918 р. (ч.ч. 50-52), повторені опісля львівським "Українським Словом" (ч.ч. 123 і 134 за 1918 р.) та віденським "Вістником политики, литератури й життя" (ч. 24 за 1918 р.), вкінці володивостоцьке "Щире Слово", якого тільки 2 числа (2 і 4 за 1920 р) є в "Библійотеці Наук. Т-ва ім. Шевченка" у Львові.

Вже в перших початках революції 1917 р. оснували володивостоцькі Українці свою "Громаду", що стихійно об'єднала все українство в клюбі "Українська Хата". Вслід за нею повстали українські "Громади" у Благовіщенському, Свободньому, Хабаровському, Харбині й Микольську-Усурійському. Реаґуючи на вістки про події на Україні та на поведінку далекосхіднього краєвого уряду у Володивостоці скликано 11 червня 1917 р. 1-ий Український Далекосхідній З'їзд у Микольську-Усурійському.

На цьому З'їзді з'явилися представники понад 20 громадських і військових орґанизацій. З'їзд ухвалив домагатися української наційонально-територияльної автономії та утворення при російськім уряді министерства українських справ. Крім того ухвалено низку резолюцій в культурно-просвітніх, орґанизаційних і військових справах. Гостро виступив З'їзд проти володивостоцького краєвого уряду задля перешкод з його боку в українизації війська та вислав телеґрами з протестами до київської Центральної Ради, російського Тимчасового Уряду та місцевої краєвої влади.

На цьому З'їзді, якого головою був А. Романюк, вибрано Далекосхідній Тимчасовий Виконавчий Комитет у складі: О. Ступака, П. Василенка, Прокопця, І. Ігнатенка й Онисії Попович. Цей комитет мав полагоджувати біжучі справи та скликати у швидкому часі ІІ-ий З'їзд.

На другий З'їзд, що відбувся в Хабаровському 7 січня 1918 р., прибуло багато селян, що цікавилися справою переселин на Україну. Це були ті селяни, які — або оселилися на неродючій чи взагалі непридатній для хліборобства землі, або стужилися за рідним краєм. Тому й обговорювано на цьому З'їзді справу переселин на Україну та ріжні сільсько-господарські справи. Для зв'язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернути туди, ухвалив З'їзд послати своїх делеґатів до Київа. Вкінці обрано й новий Тимчасовий Комитет, до якого ввійшли: Гордій Мелашич, Гаврило Кириченко-Могила і Я. Кушнаренко.

Тимчасом більшовики, що повалили російський Тимчасовий Уряд Керенського, захопили владу на Сибиру й пробували вчинити це й на Зеленому Клині, вряджуючи різню в Благовіщенському. Одначе це їм не вдалося. Повернувший з Володивостоку 26 квітня 1918 один київський лікар оповідав, що "у Володивостоці — влада в руках Японців, які захищають людність од більшовицьких насильств. Окрім японського десанта у володивостоцькому порті стоять крейсери — 1 американський, 1 англійський і 2 японських". Зноваж Китайці прогнали більшовиків з Манджурії.11 Це дало змогу ґен. Хорватові, який признавався до української народности, зорґанизувати в Харбині українські протибільшовицькі військові частини. Під захистом свого наційонального війська могла розвивати свою діяльність основана в Харбині дня 17 грудня 1917 р. українська "Манджурська Окружна Рада", що видавала свій охвиціяльний "Вістник" та основувала українські школи в краю.

Завдяки відділам ґен. Хорвата змаліли більшовицькі сили на Зеленому Клині й Українці могли скликати до Хабаровського третій З'їзд, що відбувся в днях 7-12 квітня 1918 р. під проводом голови володивостоцької "Просвіти" Юрія Мови. На цей З'їзд прибуло до 80-ти представників, з яких до 50 осіб були селяни, а решта міська працююча інтеліґенція й залізничники. Українські селяни виступили різко проти руйнуючої господарки радянського уряду на Далекому Сході; тому З'їзд рішив звернутися до українського уряду в Київі, щоби цей вимагав від російського Уряду признання Зеленого Клину частиною України на основі самовизначення народу, що численністю (80 процент всього населення) має тут перевагу. Телеграму такого змісту вислав З'їзд до Смоленська, сподіваючись, що там вже зібралася українсько-російська мирова конхверенція. Одначе сподіваної кохверенції в Смоленську телеграма не застала й тому не дійшла у свій час до українського уряду.

Крім того визначена на цьому З'їзді окрема комісія під головством хведора Стешка розглянула докладно справу переселення, що дуже цікавила селян. Для трівкішого організаційного звязку ухвалено закласти по округах скрізь одноманітні окружні ради, а по селах — ради сільських громад. Представники поодиноких округів мали перійодично З'їздитися на наради в українських справах Далекого Сходу, утворюючи таким чином Краєву Раду, Виконуючим органом цієї Краєвої Ради мав бути Секретаріят Краєвої Ради, до якого вибрано: Гордія Мелашича, Івана Гадзамана й Вячеслава Яременка-Заболотного. З'їзд закінчився прилюдним викладом у великому театрі Ю. Мови про історію України та українською виставою.

В той час, як відбувався 3-ий Всеукраїнський З'їзд в Хабаровському, в Пекині велись переговори про орґанізацію Сибірського Уряду й про визнання цього уряду бувшими російськими союзниками. У звязку з тим почала ширитися серед українського громадянства Зеленого Клину чутка, що Японці в порозумінні з другими державами хотять окуповати Сибір.

Серед таких обставин рішила українська "Манджурська Окружна Рада", що під захистом ґен. Хорвата могла без жадних перешкод реалізувати свої пляни, вислати свою делеґацію до українського уряду в Київі. Провід над цією делеґацією поручено голові "Манджурської Окр. Ради" Петрові Твердовському, що перед виїздом відбув нараду з ґен. Хорватом. Останній просив передати укр. урядові, що як він, так на його думку, й кн. Курдашев, бувший посол російського уряду в Пекині,. будуть по змозі своїх сил працювати по вказівкам українського уряду.

В порозумінні з Київом плянував ґен. Хорват вигнати більшовиків зі Зеленого Клину геть аж за Байкальське озеро. Не маючи вісток від українського уряду, здержувався досі тому, щоб його наступу на більшовиків не використали бувші царські союзники, яких відділи були у володивостоці й могли у всякий час вмішатися в цю справу.

делеґація "Манджурської Окружної Ради" прибула до Київа з кінцем травня 1918 р. Після приїзду відвідав Твердовський управляючого міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка й подав допо відь про положення на Далекому Сході. Притім подав від імени "Мандж. Окр. Ради" ось такі домагання :

1. Вимагати від російського уряду признати далекосхідній Зелений Клин частиною України.

2. Негайно відкликати із Зеленого Клину всі озброєні російські частини й передати всю зброю, яка там є, українській владі.

3. Призначити українського старосту на весь край, рахуючи сюди й "смугу відчуження" манджурської залізниці.

4. Призначити військового начальника в краю за винятком Манджурії.

5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше (Манджурія).

6. Тимчасово залишити всі власти, які там були до більшовиків, до того часу, поки буде розпорядження від українського уряду.

7. Утворити при министерстві в Київі спеціяльний відділ для справ Зеленого Клину.

8. Дозволити орґанизувати своє власне військо.

9. До Харбину, як міжнароднього міста, призначити українського консуля.

Подаючи ці домагання, звернув Твердовський увагу українського уряду на те, що "загальне политичне становище на Далекому Сході, у зв'язку з можливим виступом булих російських союзників, не може терпіти ні одної хвилини у розв'язку цих питань". Тому просив "яко мога скорше їх вирішити й дати змогу переслать їх по належности".

Згадуючи про приїзд далекосхідньої делеґації, київське „Відродження" писало (30. V. 1918 р.): "Про вагу східньо-азійського питання для України говорити багато не випадає. Поминувши вже економичні вигоди, які зв'язані з приєднанням Зеленого Клину до Української Держави, обов'язком нашого уряду є взяти під опіку цей дужий і енерґійний люд, який хоч за десятки тисяч верст відірвався від рідного пня з приводу того що рідна земля була для нього не матір'ю, а мачухою, все ж таки не позбавився зв'язку з Наддніпрянщиною й радується її втіхами й боліє її болями.

Тому то наша мирова делеґація повинна на правильну роз'вязку східньо-азійського питання звернути дуже пильну увагу і приєднання Зеленого Клину до України поставити як conditio sine qua non підписання мирового договору з Московщиною.

Певна річ, що ми почуємо закид, що українська держава має імпериялистичні апетити. Одначе той закид не має підстав. Прилучення цього домагається сама людність Зеленого Клину, яка в майбутності хоче до себе стягнути лишок українського земельного пролетарияту для скріплення наційональних позицій.

Делеґати Зеленого Клину тут у Київі. Тут також відбуваються мирові переговори. На нашу думку одного з делеґатів можна би включити в українську мирову делеґацію".

Така була великоукраїнська громадська думка в справі Зеленого Клину. Одначе стан українсько-російських мирових переговорів був такий, що навіть не прийшла на порядок обрад справа Далекого Сходу. Українська мирова делеґація мусіла поборювати претенсії більшовицької Росії до деяких північних областей української наційональної території, Криму, ба навіть до деяких частин Харківщини й Катеринославщини, аж доки остаточно 7 жовтня 1918 р. більшовики, що тільки вижидали відповідної ситуації, зірвали зовсім переговори з Україною. Одиноке, що український уряд міг зробити для своїх далекосхідних братів, це було призначення Петра Твердовського українським консулем до Харбина.

Після повороту Твердовського до Харбина положення на Далекому Сході було дуже складне. Це був час, коли Чехи почали боротьбу з більшовиками і влада на Сибірі опинилася в руках уряду на чолі з Вологодським. Вологодський і провід чеськословацьких лєґійонів дали дозвіл Твердовському на утворення на Далекому Сході й Сибірі українського війська з місцевих Українців. Одначе незабаром праві російські круги, що дійшли до влади на Сибірі й Далекому Сході, почали цьому перешкоджувати, а далі забороняти.

Після повалення радянської влади на Далекому Сході чеськими військами (29. VI. 1918 р.) захопив владу на Амурщині російський есер Алєксєєвський. Він зараз же велів арештувати всіх активніших Українців, припинив діяльність Окружної Ради й заборонив Українцям провадити всяку громадську працю. Одначе ці шикани не здавили українського наційонального руху. На день 24 жовтня скликав Юрій Мова до володивостоку ІV-й Укр. Далекосхідній Надзвичайний З'їзд. Проводив цим З'їздом Микола Новицький, його заступниками були — хведір Стешко і хведір Тоцький, писарями Дмитро Боровик та Степан Кукуруза.

Склад представників на цьому З'їзді був досить не пропорційний; майже не було представників з сіл, зовсім не було представників від Забайкалля, а з Приморщини, за винятком володивостока, прибуло представників дуже мало. За те з Манджурії прибуло так багато представників, що було їх більш третини на всіх учасників. Крім того консуль Твердовський запросив на цей З'їзд двох представників далекосхіднього козацтва.

На цьому З'їзді вперше намічено конкретний плян в справі кооперації на Зеленому Клині в якій попередні З'їзди обмежувалися тільки побажаннями. Вироблено також нарис конституції українства Далекого Сходу. З'їзд звернувся з деклярацією до народів світу з домаганням визнати самостійність України, якої народ має сам порядкувати своїм життям. Ця деклярація була видрукована на анґлійській, хранцузькій, російській і українській мовах і розіслана до всіх представників чужих держав, до українського уряду та українських далокосхідніх і американських організацій. Також цей З'їзд доповнив Секретаріят Краєвої Ради вибором нових членів: Юрія Мови, хведора Стешка, Йоакинхва Осипенка, Антона Родійонова та Якова Ситницького, який одначе зрезиґнував.

Не поминув IV-й З'їзд і справи орґанізування українського війська, якого утворення ухвалено домагатися від тодішнього сибірського уряду. Користаючи з приїзду до володивостока представника коаліції ґен. Жанена, Секретаріят звернувся до нього з домаганням, щоби коаліція згодилася на утворення українського далекосхіднього війська, та щоб він піддержав цю справу перед сибірською директорією в Омську. Жанен мав обіцяти спершу своє посередництво в цій справі; одначе коли в Омську доконав Колчак державного перевороту, усуваючи директорію й проголошуючи свою диктатуру, Жанен виїхав з володивостоку туди, ухилившись від переведення цієї справи.

Виконуючи постанови З'їзду, Секретаріят звернувся до уповноважненого омського уряду на Далекому Сході з домаганням державної підмоги на культурно-освітні потреби українського населення, але безуспішно. Треба було вести культурно-освітну роботу власними невеликими хвондами, що складалися із жертв громадянства.

Не зважаючи на великі труднощі, орґанізаційна робота Секретаріяту Україн. Далекосхідної Краєвої Ради та окружних Рад ішла вперід. Крім вже істнуючих від початку 1918 р. окружних Рад у володивостоці, Хабаровському та Микольську-Усурійському (від травня 1918 р.) повстають в листопаді нові Окр. Ради у Свободньому, Імані та Миколаївському. Почали хвункційонувати кооперативи в Манджурії, відчинилася на ново українська школа у володивостоці на кошт місцевої "Просвіти", закладалися нові гуртки й громади по селах.

Не занехувано й справи утворення українського війська, В цій справі раз-у-раз надходили до Секретаріяту домагання окремих людей, орґанізацій, а навіть Окружних Рад. А консуль П. Твердовський. домагався, щоби Секретаріят, коли не може сам здобути згоди омського уряду на хвормування українських військових частин, уповноважив якого впливового в омських урядових кругах Українця орґанізувати військо під своєю контролею. Як на відповідного на це становище вказав Твердовський на ґен. Хрещатицького, Українця з походження. Останній в порозумінні з Твердовським почав хвормувати з добровольців українські відділи на стації Ехо, одначе опісля по наказу з Омська надіслав до Секретаріяту заяву, що він зрікається свого уповноважнення й радить Українцям залишити цю справу і вступати до російського війська. Через те проби орґанізування українського війська скінчилися тим разом безуспішно.

З кінцем 1918 р. зібралася вперше Краєва Рада, у якій брали участь представники тільки іманської, манджурської і володивостоцької округ. На своїх засіданнях обговорювала Кр. Рада військові й економічні справи. Краєва Рада рішила оснувати український "Краєвий Позичковий Кооператив" (банк) та користаючи з прихильности до українства ґен. Іванова-Ринова, призначеного омським урядом за командуючого усім далекосхіднім військом, поручила ґенералові Вериго організувати "Вільне Козацтво". Та праві російські круги почали інтриґувати на Іванова-Ринова за його прихильність до "мазепинства" перед омським урядом, який і відкликав ґенерала з Далекого Сходу. Його наслідник ґен. Хорват велів розхвормувати український курінь "Вільного Козацтва" у володивостоці.

Тимчасом із кінцем травня 1919 р. зібралася Краєва Рада на свою другу сесію, на яку прибули також представники з Забайкалля. Тому що російський сибирський уряд почав нагінку за українським консулом П. Твердовським, Краєва Рада запротестувала проти цих замахів на нього. Також ухвалила конституцію для Українців Далекого Сходу та рішила вести далі справу орґанизування війська. Попри розпорядок ґен. Хорвата, а кермуючись волею українського громадянства, володивостоцький український курінь не розходився. А командант хвортеці боявся розганяти його силою, думаючи, що в куріні є зброя, яка може перехилити справу в зовсім йому небажаний бік.

Розвідавшись докладно про стан озброєння куреня, почала російська охоронка "Воєнний Контроль" свою роботу у Володивостоці. З кінцем червня перевела вона трус в льокалі "Просвіти" (20. VI), арештувала голову Секретарияту та консуля та розігнала український козацький курінь. У часі тих трусів забрано діловодство "Краєвого Кооперативу" й через те його праця припинилася.

Серед тієї нагінки припинилася праця Володивостоцької та ще деяких Окружних Рад. Ті, що залишилися, задля переляку серед громадянства, ледви животіли. Українські діячі мусіли залишити Володивосток і окриватися по дооколичних селах. Переслідуванням Українців кермував ґен. Розанов.

Та 31 січня 1920 р. місцеві революційні елементи за згодою чужинців і при живій співучасти козаків з б. українського куреня зробили заколот; Розанов утік і краєву владу перебрало земство. Тоді зорґанизувався під проводом Хв. Стещка український "Революційний Штаб" та почала хвормуватися українська військова частина. Також у Хабаровському повстав "Революційний Комитет" під проводом булого члена Секретарияту В'ячеслава Яременка й місцеве громадянство почало домагатися від влади утвору вкраїнських військових частин. З великим ентузиязмом стрінуло громадянство зазив Свободненської Окружної Ради, щоб Українці з'єдналися у свої українські частини. У відповідь на цей зазив прибув до Свободнього партизантський загін з українським прапором.

Одначе й нова російська влада в краю поставилася ворожо до українства. Влада міста Свободнього зачинила Свободненську Окружну Раду, забрала майно української кооперативи "Хлібороб" та переводила арешти й розстріли місцевих Українців. Щастям для останніх було те, що серед Росіян при владі не було згоди і благовіщенська влада заарештувала слободненську й передала її до суду.

Серед цього хаосу виступили Японці й обстрілюючи в днях 3-5 квітня приморські околиці, змусили місцеву владу зобов'язатися не тримати війська ближче 30-ти верстов од залізниці й по всіх більших містах Приморщини. Цей договір Японців із місцевими властями перешкодив також справі орґанизування українського далекосхіднього війська. Не відбувся також і V-ий Український Далекосхідній З'їзд, заповіджений відозвою Секретарияту Української Далекосхідньої Ради з 15 березня на 20 квітня 1920 р. до Володивостоку.12

В боротьбі з ворожо настроєними до українства правими і лівими російськими елементами, що нещадно нищили весь український культурний і економичний добуток на Зеленому Клині, виснажувалися сили Українців, серед яких була незначна кількість наційональній справі щиро відданих робітників. Під кінець 1920 р. зібралася ще 3-тя Сесія Краєвої Ради у Володивостоці в справі виборів до Установчих Зборів Далекого Сходу, які скликував до Чити отаман Семенов в порозумінні з місцевою Укр. Окружною Радою. Тому що уряд у Читі не дав жадної відповіди українському Секретариятові, останній велів укр. громадянству вхилитися од виборів. Тільки на Амурщині у Свободненській і Хабаровській округах Українці, попри це, взяли участь у виборах та вибрали одного представника (Лукіяна Глибоцького зі Свободненщини).

З виданого „Секретариятом Укр. Далекосхідньої Краєвої Ради" календаря на 1921 р. довідуємося, що ще з кінцем 1920 р. існувала там низка українських урядових і громадських установ та орґанизацій. Окружні Ради були в Благовіщенському, Володивостоці, Читі (Забайкальська), Імані, Петропавловському (Камчатська), Харбині (Манджурська), Микольську-Усурійському, Миколаєвському (Сахалинська), Свободньому та Хабаровському. Численні кооперативи, видавництва, "Просвіти" й инші просвітні товариства, политичні орґанизації, клюби, міські та сільські громади, школи та часописи свідчать про великий розгін наційональних змагань тамтешніх Українців у 1917-1920 рр. Мало лишилося від того всього в наслідок невпинної боротьби білих, зелених, червоних, Китайців, Японців.

Після ликвидації протибільшовицьких партизантських відділів на Далекому Сході радянська влада придавила весь цей живий наційональний рух українського Зеленого Клину, що об'єднував також поселенців сусідніх країн Манджурії, Забайкалля, а навіть Камчатку (Окружна Рада в Петропавловському). Вдержалися лише до сьогодні українські культурні установи в смузі китайсько-східньої залізниці, яка перебрана в аренду Китайцями, а саме в м. Харбині. Тут пливе ще свобідно українське наційональне життя, одначе вже не з таким розгоном як у 1917-1920 рр. Про харбинське українське культурно-наційональне життя в останньому десятилітті інхвормують нас бодай частинно статті Петра Кожевникова ("Боротьба Українців Зеленого Клину за рідну школу" і "Ще про українську ґимназію в Харбині",13 М. Брилинського ("Просвіта" на Далекому Сході)14 та "Українська Сторінка" на шпальтах харбинського часопису "Гун-Бао" (видаваного в російській і китайській мовах), яку часто заповняє цікавими спостереженнями про тамтешній український рух — Лев Галицький.

В останньому часі появляються в нашій пресі статті з ріжними міркуваннями про майбутнє Зеленого Клину у зв'язку з японсько-китайським конхликтом. Започаткувала це "Нова Зоря" статтею п. з. "На Далекому Сході — Нові можливости для Українців на тлі японсько-американського противенства" (ч. 77 за 1931 р.).


Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-1920) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 4.



http://etno.us.org.ua/lib/zklyn_1.html


Создан 17 ноя 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page