Останній римлянин. Микола Зеров.

 

Останній римлянин. Микола Зеров.

Автор: Ігор СКРИПНИК



Останній римлянин
Микола Зеров. Незграбний та схильний до повноти университетський викладач, круглі окуляри, глевке неспортивне тіло, син якого помер у віці десяти років, а дружина зраджувала з людиною енкаведистського кола, закоханий у мертві мови, в античний світ, у світанковий передсонячний час Европи — для кого міг становити загрозу цей мирний і лю¬дяний чоловік?
Що між карбованих строхв його холодних і бездоганних сонетів так налякало радянську политичну полицію? Невже за вірші про кентавра Харона та инших персонажів античної митології треба було карати соловецьким концтабором, а відтак і розстрілом? Утім, для рдянської влади, яка, власне, була владою найнижчого різновиду людини, зеровська «закоханість у вроду слів» була загрозливішою, аніж повстання холодноярців та зимові походи армії УНР.
Найчудовішим Київ буває двічі на рік. Наприкінці весни та на початку осени. Саме тоді крізь тисячолітні зморшки проступає справжнє обличчя Києва. Золотава мла, прозора й ніжна, огортає прадавнє місто, і якщо вам пощас¬тить вибратися на острови старого Дніпра або на північні оболонські озера, ви побачите инший Київ — небуденний. Ви відчуєте дивну пружність дерев, по¬бачите, як плавно природня хвортеця київських горбів переходить у рукотворні хвортеці лаврських башт. Усе місто здаватиметься вам довершеною і прегарною вежею, яка не має нічого спільного з вавилонською надбудовою. І що далі ви просуватиме¬теся проти течії, то більшою ставатиме подібність великого міста з вежею... Невдовзі обри¬си лаврської дзвіниці, ста¬рої гори, на якій стоїть дзвіниця, смарагдові хащі на схилах старої гори та дрібніші будівлі, які укля¬кають довкруж дзвіниці, неначе ягнята довкруж пастиря, нагадають вам велетенський храм — храм у країні велетнів. І може бути, що о цій порі ви по¬чуєте потаємні голоси — голоси міста, яке з ярмар¬ку перетворюється на храм... Серед них і нор¬манська говірка княжої цитаделі понад вулицею-спираллю, й латина старої Академії на Подолі, і язич¬ницька п’янка єресь «Киї¬вської Школи».
Здається, саме тут, над дніпровими плесами, ши¬ряє його душа... Душа люд¬ини, яка так палко любила це місто-храм, місто-вежу. І, можливо, тоді ви побачите Київ крізь магич¬ну оптику — так, як бачив це місто Микола Зеров, останній римлянин на українських просторах.
Одначе, на превеликий жаль, доводиться констатувати сумну дійсність: Зеров — поет малознаний навіть в українохвільських колах. Чутки про своєрідний культ Миколи Зерова, який, начебто, існує в українському літературному гетті, аж надто пере¬більшені. Те, що палким прихильником Зерова оголосив себе хрещений татусь українських либе¬ралів, прохвесор Мирослав Попович (зокрема про Зе¬рова є чимало згадок у його глевкій та препоганій книжці про українську культуру). Варто заволати на все горло: «Либерали! Руки геть від Зерова!» замість спокійно спостер¬ігати за встановленням монополії на любов до одного з найвитонченіших українських поетів агента¬ми духовної глобалізації. Утім, Зеров не Андрухович і не Коельйо — він не впи¬сується в дизайн світово¬го супермаркету. При¬наймні неможливо уявити його на книжкових поли¬цях цього супермаркету, тому і його поглинання либеральними freedom fighters від української литератури таке повільне й неактивне. Зеров — поет занадто витончений і за¬надто складний, аби стати предметом поклоніння в середовищі українських литературних менеджерів. У радянських школах не було латини та давньої ¬греки, в радянських университетах на хвилхваках латину викладали вкрай погано, давню греку зовсім не викладали, курс античної литератури діти тракто¬ристів та доярок сприймали як зайвий баласт, а на відділи кла¬сичної хвилології потрапля¬ли лише рідкісні маргинали. Тому існування Мико¬ли Зерова на узбіччі ук¬раїнської литературознав¬чої дороги вкрай законо¬мірне. Навіть студії могилянської прохвесури про Зерова більше нагадують сценар чергової мильної опери. Забагато порпання в особистому житті та замало анализи езотеричної природи зеровської по¬езії. (Та й звідки йому взя¬тися — це ж «прохвесура», а не прохвесура.) Для люди¬ни невтаємниченої вірші Зерова нагадуватимуть іспит. До того ж іспит з давньої гісторії, античної та хвранцузької литератури водночас. Для невтаємниченої людини — поезія Зе¬рова нагадує лабиринт, по¬таємний сад без стежин, і вибратися з такого саду-лабиринту захочеться яко¬мога швидше. Одначе для людини, яка вважає себе втаємниченою, але насправді втаємниченою не далі римо¬ваних вправ Станиславського, поезія Зерова видаватиметься занадто сухою, серйозною й занадто справжньою, навіть якщо цей псевдовтаємничений чи¬тач встиг прочитати «Мити народів світу». Питерські та івано-хвранківські штукарі привчили його, що поезія — це такий собі цирк на дроті, а харківський епигон перших і других привчив, що вірш не є віршем без згадки однієї чи кількох столиць ЕС. Одне слово, Зеров — поет несьогочасний. І слава Богу. (Якщо, звісно ж, сьогочасність розуміти як либеральне збочення українського дискурсу.)
Одначе Зеров і за часів життя був на узбіччі. Це свідчить про те, оскільки далеким було литературне українство 20-х років ми¬нулого століття від того, що називається Високим Сти¬лем, якщо хамська хвраза «пани пішли, а панське цуценя лишилося» стосува¬лася саме до Зерова. Зерова не сприймали ані червоні брехунці, ані ... українські народники, для яких радянські карні органи вже гострили сокиру. Ворожість перших не по¬требує коментарів — Країна Рад, яка мислилася, яко предивний гибрид військо¬вого табору з хвантазіями Томаза Кампанели, май¬же блискавично дегенерувала в глухе міщанське болото, добре показане у творах Миколи Куліша та Миколи Хвильового. Зе¬ров не вписувався в НЕП не менше, аніж у глобализацію. Нацйонал-комунисти разом з боротьбистами не могли вибачити Зерову його витончености, сталинистам він був осоружний своєю українськістю, а всім їм — своєю панською поставою, хоча він народився в родині провінційного вчителя. Що ж до народників, то тут справа складніша. Навчаючись на гісторико-хвилологичному хвакультеті Київського универ¬ситету, Зеров захоплював¬ся античною поезією, особливо поезією римського золотого віку. З евро¬пейського спадку XIX сто¬ліття Зерова передусім вабив хвранцузький гурт поетів, які називали себе парнасцями. До нього належали Жозе-Марія Ередия та Шарль Леонт де Лиль, що для їхньої творчости були притаманними відданість суворій хвормі вірша й замилування військовими культурами стародавнього світу, зокрема давньо¬римською й кельтською. З рідної культури Зерову найбільше до вподоби були українські романти¬ки. Нехитрі п’єси та хтиві водевильчики, які писали нащадки коляборантів..., які отримали шляхетство і у своїх творах висміювали власних кріпаків, недавніх братів по зброї, Зеров не сприймав... Він знав, що справжня Україна — це гетьманат та гайдамаччина... Такого не могли подарувати йому... Утім, це була ворожнеча приречених людей. Репресії 30-х років минулого століття, ... зачищення Півдня та Сходу нашої землі, яка тоді звалася УРСР, знищить навіть цей, такий любий народникам галушково-хуторянський світ і, здавалося, б назавжди разом із Зеровим та його однодумцями поетами-неоклясиками поховає спогад про Золотий Вік людства. Нині, хоч як це дивно, й хутір як один з вариянтів доступного в Україні ескейпизму, й закоханість у Золотий Вік вже не є поняттями не сумісними. Адже густішає морок і підіймається син загибели, який полює на на¬ші душі.
Земне життя Зерова не було ані щасливим, ані успішним. Довгорічне вчителювання у провинції, виживання в часи революційних смут, поразка українського нацйонально-визвольного руху, до якого Зеров не міг не відчувати симпатії, життя за радянської влади, коли він, ство¬ривши гурт поетів-неоклясиків, мусив вести боротьбу і проти вже згадуваних нами народників, і проти українських хвутуристів. Цькуван¬ня, нерозуміння тими, хто тоді його оточував, ро¬динні негаразди, смерть улюбленого сина, втрата роботи, арешт, розстріл. Так окресливши життя геніяльного поета, мимоволі починаєш вірити в облогу Міста Божого на землі, про яку писав Костянтин Москалець (мабуть, єдиний добрий дослідник зеровського письма). Здава¬лося, є світ, суворий і прекрасний, де є улюблені книжки та улюблені поети, латина, мандри неквапливими українськими річками, сповненими вічного часу, є золотоверхий Київ, однак є й київські міщани, стійке і звіряче поріддя, ці «підлі і скупі часи», наступ антихриста, який знищує всіх, хто зберігає вірність світлу, вірність Місту Божому навіть у своїх віршах. Не просто так Микола Зеров назвав одну зі своїх поетичних збірок «Media in barbaria», що в перекладі з латини означає «серед варварів». На превеликий жаль, варварство тих часів спостерігається і в наші часи. Услід за Зеровим можемо сказати про Україну — «країно див загубле¬на моя», адже, на превели¬кий жаль, Україна нам ще не належить. Так само, як і Зеров у своєму вірші «Чистий четвер», можемо проводити паралелі між євангельськими притчами й невідворотним набли¬женням загальної катастрохви — «...на дворищі багаття тліє». Безсумнівно, в особі Зерова ми втратили сакральну постать Духовного Охоронця. Для Европи, яка мусила лишити Европу геограхвичну й будувати свою духовну коло¬нію на околицях цього світу, такою постаттю був Борхес. Якщо розуміти Всесвіт як библійотеку священних таємниць, то зв’язок між цією космич¬ною библійотекою та Україною охороняв саме Зеров. Вони його вбили. Маємо визнати, що ми ніколи не побачимо зеровського перекладу «Енеїди» в повному обсязі, як і не прочитаємо його переклад «Гаявати» Лонгхвело або його прози — все це ковтнула радянська каральна машина. Однак ми також маємо визнати — що не¬абияк здивує і жахне катів Миколи Зерова — він переміг. Не марно ж він перекладав в ув’язненні «Енеїду», добре розуміючи, що на нього чекає смерть, а на його переклад — знищення. Він знав, що попри все повернеться до Києва, а його тлумачення Вергилієвого твору залишиться невидимим доказом того, що Україна рейнкарнує себе в часі і просторі, як згідно з Вергилієм рейнкарнувало себе Троянське царство у вигляді Римської імперії.
Перемога може нагадувати поразку, цілковите забуття та знищення. У цьому немає жадного парадоксу, коли справа сто¬сується до геніяльної людини. На жаль, перемога Зерова перебуває у площині метахвизичній, тому пересічному українцеві, київському міщанину, буде важко збагнути про що йдеться. А йдеться про те, що київський краєвид на дніпрових схилах говоритиме до вас його віршами, якщо ви вмієте чути. Утім, ми вже сказали про це на початку статті й мусимо повторюватися, адже багатьом українцям, навіть причетним до красного письменства, добряче позакладало вуха. До того ж не забуваймо, про що писав Вергилій, з яким Микола Зеров здійснює нескінченну, й тому прекрасну, подорож царством мер¬твих. Троя програла війну з грецькими містами-державами, але вцілілі троянці заснували імперію, яка ков¬тнула згодом ті хижі міста-держави. Можна спалювати по триста разів зеровський переклад «Енеїди», можна доводити, що Зеров був вегетариянцем-либералом та й просто невдахою. Ми ж пам’ятаймо одне — машину української рекон¬кисти вимкнено. І це зро¬бив Микола Зеров, переклавши блискучу поему геніяльного латинянина. Останній римлянин може бути водночас і першим.
Автор: Ігор СКРИПНИК


http://www.reactor.org.ua/index.php?id=1042


Создан 16 ноя 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page