"ВѢчно загадковий хв@шuзм"

 

"ВѢчно загадковий хв@шuзм"

витяги з роботи зі сторінки про Липинського для гісторичної інформації.



"ВѢчно загадковий хв@шизм

Переходячи до характеристики хв@шистівського суспільного "проєкту", слѢд зазначити, що він і досі викликає суперечливі і протилежні оцѢнки. Аналіза загальних та енциклопедичних видань, спеціяльних робіт показує, що існує пеўна проблема: якщо стосовно до визначення хв@шизму як реального политичного режиму значних розходжень немає, то цікавий для нас ідеологичний аспект викликає дискусії. Різні визначення ідеології хв@шизму можна систематизувати таким чином:

Хв@шизм як нацйоналистична ідеологія, яка сприймається крізь її тоталитарну политичну реализацію в Німеччині (1933-1945), Італії (1922-1944), Еспанії (1939-1975). "Ф@шизм взагалі - термін, що стосується будь-якого наційоналистичного тоталитарного руху або уряду". Як явище - у ХХ столітті постійно присутнє й универсальне. Підхід, властивий ліво-либеральній англо-американській науці та поміркованому марксизму (Ж.Желев), базується на концепціях тоталитаризму Г.Арендт, К.Попера, З.Бжезинського, К.Фридриха.
Хв@шизм як реакційна (вторинна) ідеологія, що продовжує традиції Контрпросвітництва і виступає проти либерализму та соціялизму в Европі, розвивається в умовах структурної кризи либеральної демократії. Підхід, який межує з першим у "тоталитарному аспекті", але більш поміркований в сенсі врахування гісторичної специфики певних часів і ситуацій (Р.Арон, Т.Бол, Р.Даґер та и.).
Хв@шизм як антимарксистська ідеологія, що виникла як реакція на поширення комунизму після першої світової війни ("потворне дитя комунизму" за Черчилем). Тут хв@шизм - наслідок і певною мірою віддзеркалення комунизму. Цей підхід виключає тлумачення хв@шизму лише як однієї версії тоталитаризму, бо в цьому разі реализація хв@шистівської ідеології може проходити різні стадії від авторитаризму до чистого тоталитаризму (школа Е.Нольте, Й.Фест).
Хв@шизм - популистська ідеологія без специфичного (оригинального) змісту, сам термин застосовується надто вільно, "означаючи майже будь-яку доктрину, яка конфликтує з ліво-либеральною ідеологією". Різні хв@шистівські рухи не могли мати спільної доктрини зразка либеральної або соціялистичної просто в силу спирання не на "универсальні наукові підстави", як останні, а на наційональну ірраційональну окремішність. Можливим критерем визначення ідеології як хв@шистівської є политична практика і "спільна етика политичної поведінки". Підхід, властивий науковцям консервативної орієнтації, наприклад Р.Скратонові (Британія).
Проміжкові варіянти, зразка дефиниції Г.Димитрова ("відкрита терористична диктатура найреакційніших кіл финансового капиталу", VII конгрес Комінтерну, 1935 р.), яка поєднувала ознаки першого і третього визначень.

Вищевказані варіянти яскраво демонструють, що хв@шизм - складне й суперечливе явище, яке не піддається простим визначенням. Ж.Желев вважає, що "прийшов час створити єдину теорію хв@шuзму, яка б логично поєднала дослідження різних його аспектів", проте, на наш погляд, на заваді цьому стоїть декілька проблем:

1) Визначення дієвого критерю визначення певної ідеології як хв@шистівської

a) Вади теорії тоталитаризму. Підхід з боку "теорії тоталитаризму" орієнтується на форму политичного режиму. Але це вимагає того, щоб ідеологично ф@шuстівський рух досяг вершин влади й розпочав будувати тоталитарну державу. До цього ж моменту панує відомий популизм та доктринальна еклектика таких рухів. Инакше можна б було, визначити партію Б.Мусолини до 1922 року як синдикалистську, а НСДАП до знищення загонів СА як соціялистичний рух (звісно, обидва - в межах наційоналистичного стилю мислення). Навіть за умови досягнення влади немає однозначности в оцінках: вважати Еспанію часів Ф.Франка тоталитарною державою чи авторитарно-традиційоналистським режимом (а різниця значна), як визначати режими А.Салазара, Ю.Пилсудського, М.Горти, К.Манергайма, М.Примо де Ривери? Стаття К.Балестрема свідчить, що впритул до визначення ідеально-типових відмінностей форм авторитарних та тоталитарних диктатур политологи (Е.Менце, У.Бейкс, К.Брахер, К.Льов) реально підійшли лише у 1980-ті роки, й це питання залишається дискусійним. Тобто теорія тоталитаризму (й інтерпретація хв@шuзму в її межах) поки залишається жертвою проблеми органичного включення тоталитаризму як "феномену ХХ сторіччя" (К.Гаджиєв) у класичну систему политичних режимів (демократія, монархія, олигархія, аристократія, охлократія, тиранія). В цьому контексті викликає скепсис недооцінка суттєвої різниці між такими близькими за формою, але різними за змістом тоталитарними режимами як н@цuстський і радянський. Завдяки такому підходові загальне поняття "хв@шuзм" у 1950-60-ті роки, коли інтереси "холодної війни" вимагали априорного очорнення опонента, в західній науці стало зрідка вживатися (який там "хв@шuзм", коли є "тоталuтаpuзм"), що приховало наявну проблему. Саме така визія викликала справедливу критику з боку німецького дослідника Ернста Нольте.

b) Сукупність програмних положень хв@шuстівських партій. Инша можливість - аналіза пунктів офіційних програм хв@шuстських рухів: примат наційонализму, імперіялистичні устремління, всемогутність наційональної держави (тоталитарний аспект), милитаризм, антипарламентаризм, корпоративний принцип, визнання приватної власности з засудженням зловживань нею, орієнтація на дрібні та середні підприємства, вождизм (ф'юpеpство), відкидання ідеї класової боротьби коштом наційонального солидаризму, інтеграція індивида у визначену низку спільнот, утвердження незалежности держави від церковних установ та и. Французький науковець Р.Бурдерон пише, що "жадна з програм не містить якогось фундаментального положення, яке б не зустрічалося в инших. Ті чи ті часткові положення одні програми містять, а в инших їх немає, але всі вони пов'язані з якимось загальнішим положенням". Британець Р.Скратон, навпаки, вважає, що не всі зі згаданих характерних рис властиві кожному з класичних зразків хв@шuзму (Тpeтiй Peйх, Італія, Еспанія). Слід відзначити, що з перерахованих ознак дві мають принципове значення: корпоративний принцип і виразний тоталитаризм, які не є сумісними, і саме ця розбіжність окреслює два різні напрямки хв@шuстівської ідеології - (італійський) хв@шuзм і (німецький) н@цuзм. Неврахування типових розбіжностей хв@шuстівської доктрини є однією з причин загальної плутанини, яка існує у справі інтерпретації спрямування різноманітних политичних течій і рухів доби. За таких умов, при врахуванні "необов'язковости" перерахованих рис, проблема природньо заплутується, бо багато пунктів були властиві доктринам инших міжвоєнних правих (р@дuкальних, консервативних, клерикальних) та лівих (синдикалисти) угруповань та рухів.

c) Сумнівна корисність визначень "від протилежного". Негативний спосіб визначення хв@шuзму, який "виступає проти соціялизму, либерализму, демократії" знову породжує плутанину, бо в цій боротьбі конкурували між собою дуже різні рухи й доктрини консервативного, наційоналистичного, анархо-синдикалистського спрямування. "Негативне" визначення дуже шанують гісторики чи политологи ліво-либеральної орієнтації, які таким чином можуть купою зарахувати до "хв@шuстів" своїх будь-яких политичних противників.

d) Питання "експорту" хв@шuстівської ідеології. Постійно присутньою в дослідженнях залишається проблема ідейного коріння хв@шuзму та засобу поширення його ідей. Із цим пов'язані такі можливості: 1) Експорт (дифузйонизм) - хв@шuзм виник майже одночасно (після закінчення світової війни) в Італії та Німеччині й потім поширився по континенту шляхом запозичення місцевими р@дикалами конкретних ідей "старих" хв@шuстівських рухів (НСДAП та "Ф@шu ди комбатименте"). Такий підхід передбачає, що ґрунт для появи хв@шuзму початково існував лише в Італії та Німеччині, а поширення залежало від росту политичного впливу країн-авторів. 2) Загальна самостійна "мутація" правих р@дикалів - ґрунт для хв@шuзму існував у більшості европейських країн до світової війни, під час та після неї і складався з суміши антисемитизму, ксенофобії, шовинизму, імперіялизму державних націй (рух "Фьолькише" в Німеччині та Австрії, антидрейфусари та "Аксьйон франсез" у Франції, "чорна сотня" в Росії та ин.) та радикального нацйоналuзму недержавних ("Шuн фейн" (Ірляндія), yсташі (Хорватія), ОУН). В умовах нестабільних міжвоєнних десятиліть ці тенденції викристализувалися, а перейнятим "хв@шuзм" був перш за все як зручний модний термин. Споріднені із італійським хв@шuзмом та німецьким н@цuзмом рухи корінилися перш за все у специфичному нацйональному ґрунті, а об'єднавчим чинником стали загальні соціяльно-економичні проблеми Европи 1920-1930-х років та спільне ідейне поле, яке давало змогу унификувати политичний лексикон та ідеологичні постуляти. В будь-якому разі перший варіянт залишається сумнівним, бо у країн-"авторів" хв@шuзму спільного набагато менше, ніж відмінного. І шукати спільний знаменник (підґрунтя появи хв@шuзму саме в них), здається, марно, за винятком хіба що того, що вони обидві належать до країн запізнілої модернизації і, як политичні цілісности, молоді за віком. Другий варіянт потенційно може репрезентувати иншу крайність, коли здається, що хв@шuзм є перманентною властивістю всіх европейських суспільств впродовж ХХ сторіччя, й тому цей термин можна спокійно замінити на "правий р@дuкализм" або "eкстpeмuзм". Але за таких умов ми втрачаємо хв@шuзм як гісторичний феномен, який в ідеально-типовій, "чистій" формі існував у 1919-1939 рр. Прийнятнішим автору видається другий варіянт, але без крайнощів, бо в такому разі він не відмовляє варіяціям хв@шuзму в їхній оригинальності, не позбавляючи нас водночас предмета дослідження.

2) Соціяльна орієнтація хв@шuстівської доктрини. Питання соціяльної орієнтації хв@шuзму відкриває одне з найбільших його суперечностей (водночас чи не найхарактернішу його рису): як виразно елитарній ідеології вдавалося мобилизувати величезну масову підтримку. Іниціював хв@шuзм "бунт середньої класи", який був викликаний соціяльно-економичними проблемами міжвоєнної доби, про які вже трохи йшлося. Елитаризм доктрини був не "природньо-органичним", як у консервативно-аристократичних кіл, а науково чи псевдонауково обґрунтований (бо так було модньо). При боротьбі за владу хв@шuзм намагався досягти надзвичайної масовости свого руху за допомогою популизму та перейнятої в соціялистичних партій практики мобилизації мас: "У пропаганді взагалі я вбачав інструмент, яким марксистсько-соціялистичні организації користуються майстерно", - зазначав А.Гuтлep. "Я вже давно впевнився, що правильне використання цієї зброї є справжнім мистецтвом, і що буржуазні партії майже не вміють ним користуватися". Саме в цій суперечності масовости та антиегалитарности можна побачити один з головних кордонів між хв@шuзмом та консерватизмом, бо европейський консерватизм орієнтувався на аристократію, власницькі верстви, "стару" елиту, не впадаючи у "гріх" суперечливої масовости й "підлещування" перед народом. Натомість хв@шuзм, як ідеологія, що виборює "хв@шuстівську революцію", кидав у маси гасла радикальних соціяльних перетворень і створення "нової" елити, - річ маловірогідна для консерваторів. Тому саме соціяльний аспект ідеології та соціяльну природу руху й можна вважати одним із реальних критерів диференціяції хв@шuзму та консерватизму в міжвоєнну добу.

3) хв@шuзм або н@цuзм? Реальна терминологична плутанина. Існує проблема, яка залишається замало поміченою в литературі - проблема адекватности термину "хв@шuзм" до всіх різноманітних проявів цього явища. Коли йдеться про вузьке, автентичне значіння ("італійський хв@шuзм"), то питань немає, але коли називати "хв@шuзмом" німецький н@цuзм, то сумніви з'являються. Так, львівський гісторик К.Бондаренко вважає, що "...під розряд "хв@шuстівських" не підпадає ідеологія А.Гuтлеpа - н@цuзм. Згідно з гuтлеpівськими теоріями, на першому місці в суспільній свідомості має перебувати поняття р@сu, а не поняття держави (як це відзначаємо у хв@шuзмі). Окрім того, для н@цuзму не є характерною така риса, як корпоративизм... А хв@шuзм є ще й по суті корпоративно-синдикалистським тоталuтарним рухом". Вважаючи хв@шuзм рухом за "праву революцію", К.Бондаренко стверджує, що "н@цuзм, на відміну від хв@шuзму, мав низку ознак лівого руху", "більш того, саме А.Гuтлеp ликвидував хв@шuстівський рух у Німеччині впродовж 1934-1935 рр.". Але тут автор сам собі суперечить, бо в цей час було ликвидовано загони СА та политичний напрямок, репрезентований братами Г. і О.Штрасерами - саме ті сили, які вособлювали "соціялизм" н@ційонал-соціялuзму. Після цього н@цuзм уже навряд чи міг мати ознаки лівого руху.

У цьому аспекті інтерес має те, що у хв@шuзмі Італії та инших романських країн соціялистична (синдикалистська) спадковість була сильнішою і зберігалася довше, втілюючись доктринально перш за все в корпоративизмі. Тому, як критер диференціяції хв@шuзму й н@цuзму корпоративизм дійсно має головне значіння: у "25 пунктах" (програмі) Німецької н@цйонал-соціялuстuчної робітнuчої паpтії (1920) згадки про нього немає, але натомість подано ідею "створення сильної централизованої державної влади" без будь-якого посередництва профспілок (п.25). В низці варияцій хв@шuзму радянська гісторйоґрафія використовує цікавий термин "пиренейський хв@шuзм", який характеризується корпоративизмом в умовах аґрарних суспільств. Але конфликт "аґрарний-індустрійний" збігається зі ще інтриговішим аспектом, недосить урахованим у литературі: корпоративизм або ж "італійський зразок" поширився в романських католицьких країнах, а н@цuзм - у германомовних протестантських.

Разючий приклад країни, одночасно німецькомовної та католицької, - Австрія 1920-1930-х рр, у якій існували відповідно дві ворожі хв@шuстівські сили - н@цuстська партія (філія НСДAП) і "Гаймвеp" (італійська орієнтація). Можна припустити, що, маючи спільні корені, хв@шuзм в умовах різних соціяльних структур, политичних культур та мовних культурних просторів реализувався у двох вариянтах - хв@шuстівському (корпоративному) та н@цuстському.

До критерів розмежування консерватизму і хв@шuзму
Отже, у визначеннях і тлумаченнях хв@шuзму за більш, ніж півстоліття досліджень ситуація мало змінилася з 1925 р., коли Х.Ортеґа-і-Ґасет писав: "За нових часів гісторична реальність стала иншою, не здобувшись, утім, створити нову мову. Тож загальноузвичаєні поняття неминуче вводять нас в оману, бо замість утворювати мову, придатну висловлювати реальність, вони поєднуються в якійсь гієроглиф, котрий її приховує".

У поданій нижче таблиці (виробленої від автора) наведено характерні риси правих доктрин міжвоєнної доби (+ - наявність риси, -- - відсутність, + -- - вариятивні розбіжності в різних країнах).

Характерні риси правих политичних доктрин 1920-х рр.

див.малюн1

імунитет, який не дозволив цій доктрині перетворитися на тоталитарну ідеологію. Р.Скратон слушно акцентував увагу на такому критері хв@шuзму, як специхвичний етос (апологія волюнтаризму й насильства) - в цьому сенсі яскраво виявляється нигилистичний щодо традиційних стабилизаційних цінностей характер хв@шuзму. Консерватизм же відповідав на проблеми Модерну не відкиданням, а навпаки, апеляцією до домодернизаційних (докапиталистичних та доіндустрияльних) "вічних" цінностей. Російський гисторик О.Милер завважує: "взагалі вирішальне значіння, як уявляється, має міцність домодернизаційних структур на момент виникнення политично втіленої тоталитарної загрози. Можна припустити, що якщо традиційні структури, незважаючи на розмивання у процесі модернизації, виявлялися здатні зберегти певний запас міцности, вони могли стати на заваді тоталитарному процесу... Не важко, наприклад, помітити, що [його] блокування відбулося у країнах із сильною католицькою церквою. Заслуговує також на увагу роля монархії та аристократії у стримуванні тоталитарної загрози". На думку деяких німецьких науковців (Ю.Бекер, У.Венгст), лише "третій шлях" - консервативна альтернатива, авторитарний режим - був здатен зупинити жахи н@цuзму в Німеччині. Проте слід зазначити, що панування правих у складних суперечливих умовах міжвоєнної Европи призвело до певного змішування понять у сприйнятті таких дослідників: близькість деяких загальних настанов консерватизму і хв@шuзму у значній мірі приховала суттєву різницю між ними.

Подібність диктувалася не лише такими спільними рисами, як наційонализм, антипарламентаризм, корпоративизм, авторитаризм. Багато в чому спільним було ідейне поле консерватизму і хв@шuзму: останній, як молодий рух, використав багато чого з доробку консервативних мислителів. Серед ідей, активно використаних обома напрямками, можна назвати такі: елитаристські концепції В.Парето, Г.Моска і Р.Михелса, песимизм А.Шопенгавера та О.Шпенґлера, волюнтаризм та іррацйонализм Ф.Ницше, концепція политичного миту та синдикализм Ж.Сореля, іррацйонализм А.Бергсона, дослідження у тій же царині Г.Лебона та М.Вебера, концепція "консервативної революції" Ю.Еволи, Е.Юнгера, А.Мелера-ван-ден-Брука, ідеї Ф.Достоєвського та Д.Мережковського. Проте стосовно до корпоративизму слід зазначити, що в багатьох консервативних рухів він, на відміну від хв@шuзму, походив не з ідей синдикализму хранцузького хвилозопа Ж.Сореля, який, хоч і подеколи виступав як нацйоналист, все ж був для консерваторів занадто лівим. Малопоміченим у литературі залишається вплив соціяльної доктрини Ватикану на те, що корпоративизм поширився саме в католицьких країнах. Виникає плутанина: стверджується, наприклад, що австрійська конституція 1934 р., заснована на ідеях канцлера Е.Дольпуса ("християнська й соціяльна держава на базі корпоративної системи й під проводом авторитарного уряду") називається хв@шuстівською, проте з більшими підставами її можна назвати клерикальною. Забувається, що ще з відомої енциклики папи Лева ХІІІ "Rerum novarum"(1891) соціяльна доктрина церкви обстоювала ідею сильної держави, заснованої на християнській етиці та корпоративизмі (професійних об'єднаннях робітників). Розвиваючи ці ідеї, папа Пій ХІ в енциклиці "Quadragesimo anno" (1931) знову наголосив на потребі побудови нового корпоративного ладу, засуджуючи водночас надмірну политизацію таких об'єднань виробників. Звісно, що консервативні течії більш прислухалися до такого традиційного авторитета, як церква, аніж до новомодних ідей лівого ґатунку. Тобто, те, що в литературі зветься "австро-хв@шuзмом", насправді є спробою реализувати католицький соціяльно-политичний проєкт.

Розглянувши особливости міжвоєнного консерватизму та визначення ідеології хв@шuзму, ми можемо певно стверджувати, що близькість обох доктрин (безвідносно до їхніх вариятивних розбіжностей) ґрунтувалася на спробі виробити "третій шлях" розвитку европейського суспільства, який будувався на антилиберальних ідеях, автоpuтаpu3мі та корпоративизмі.

Найнаближенішою до консервативних ідей були доктрина і практика романського (корпоративного) хв@шuзму, менше спільного було з н@цuзмом. Спільною метою було досягнення соціяльної стабилизації та угамування класових суперечностей. Проте принципову різницю між консерватизмом та обома вариянтами хв@шuзму складали такі позиції: 1) хв@шuзм був продуктом індустрійного суспільства й використовував процес масовизації для спроби інтегрувати індивида у нацйональну спільноту на основі тотальної державної ідеології й нових цінностей (ґрунтованих на відкиданні й переоцінці "старих"); консерватизм пропагував повернення до традиційних цінностей доіндустрійної доби та інтеграцію індивида у професійно-станові групи на противагу масовизації та декласуванню; 2) хв@шuзм ніс значну тоталuтаpну тенденцію, будучи апологетом всеосяжного державно-партійного контролю над індивидуальним життям; консерватизм намагався побудувати систему проміжкових структур (професійно-станових корпорацій), які мали стати запорукою існування громадянського суспільства в умовах експансії держави без партійного (чи однопартійного) втручання; 3) хв@шuзм характеризувався ідеологичними етичними нормами, які дозволяли й заохочували насильство як метод политики; консерватизм (хоч і був политичною ідеологією) орієнтувався на християнську религійну етику й легитимні норми политичної поведінки, примат ідеології (як замінника религії) в етиці відкидався.

Ці критері розмежування хв@шuзму та консерватизму слугуватимуть нам при дальшій інтерпретації та оцінці суспільно-политичних ідей В.Липинського.

Порівняння як ілюстрації до критерів
Наскільки такі світоглядні настанови українського науковця, в загальних рисах розглянуті вже нами вище, узгоджуються з поглядами його сучасників - консерваторів та хв@шuстів? Доцільно порівняти засадничі аспекти уявлень европейських правих про націю, державу, расу, демократію - визначальні явища суспільного та политичного життя. У дальшій анализі будуть використовуватися розробки й уявлення Липинського та таких философів і политиків як Х.Ортега-і-Гасет, Ю.Евола, Б.Мyсолuнu, Дж.Джентиле, А.Гuтлеp та Ш.Морас. Але спочатку слід охарактеризувати самих цих вищенаведених персонажів.

Персонажі для порівняння
Шарль Морас (1868-1952)

Шарль Марі Фотиюс Морас народився 1868 р. в Провансі. В 14 років він оглух, що обмежило його дальший життєвий шлях інтелектуальними вправами, спричинивши певну замкнутість, догматизм. Морас ніколи не був одружений, йому була властива схильність до усамітнення, яку він долав лише "политичною" активністю. Отримавши католицьку освіту, 1885 р. він переїхав до Парижу, де присвятив себе журналистиці. Космополитичне й розгульне життя столиці "третьої республики" надалі все більше штовхало Мораса до заперечення республиканських звичаїв, він стає симпатиком французької консервативної правої политичної традиції. Впевненість у вагомості модерного нацйонализму ствердилася в Мораса під час поїздки кореспондентом на перші Олимпійські змагання в Греції 1896 р., коли він міг споглядати потужний спалах нацйоналистичних пристрастей (які всупереч принципам Олимпійського руху завжди панували на змаганнях) на тлі руїн Античної цивилизації. Соціяльним ідеалом Мораса був "старий порядок", який існував до 1789 р. "Щоб Франція жила, ― писав Морас, ― треба, щоб повернувся король".

На кінець 1890-х він був наційоналистом і монархистом. Поштовхом для организаційного оформлення крайніх правих стала "справа Дрейфуса" ― знувачено офицера французького генштабу єврея Дрейфуса у шпигунстві, що розпалило в суспільстві политичні пристрасти. Утвір від трьох правих інтелектуалів А.Вожва, М.П'южо та Ш.Мораса организації "Комитет "Французька дія"" 1899 р. було спробою об'єднати антидрейфусарські сили, які прагнули вигнати з Франції євреїв, протестантів, ― т.зв. "метеків" (чужородців). Програма руху ґрунтувалася на гаслах "антисемитського, антипротестантського, антипарламентського й, нарешті, антидемократичного нацйонализму". Морас відмовляв иншим народам у праві на справжнє нацйональне самовиявлення, це було монополією лише французів.

Нацйоналистичні Морасові ідеї ґрунтувалися на давній і потужній традиції, яка з одного боку сягала консервативних принципів Жозефа де Местра ― савойця, ідеолога Контрпросвітництва, контрреволюції, консерватизму та монархизму, а з иншого ― популистськішого й вульгарнішого автентичного шовинизму (від героя французьких народніх "лубків", віршів і вистав XVIII-ХІХ ст. "салдата-орача" Шовена). Ця суміш добре зростала в ситуації хранцузького комплексу меншовартости, породженого ганебною поразкою від Пруссії 1870 р. Дальші роки були мрією про реванш і тому проблема згуртування, інтеграції нації для помсти була нагальною. Ідеологичний шлях Мораса ― уславлення прадавніх доіндустрійних та докапиталистичних часів, коли життя було пасторальним, щирим, сповненим справжніх цінностей праці й захисту вітчизни. Демократія, поєднуючись із інтернацйональним капитализмом, розкладає суспільство шляхом панування індивидуалистичних, егоїстичних інтересів усупереч колективним та загальнонацйональним. Техничний та науковий прогрес не викликав захоплення в Мораса, бо модерна цивилизація призводила лише до "жахливого хаосу, що складається з глупоти, корупції, недисциплинованости й анархії".

Политичний Морасів проєкт передбачав широку гарантію прав і свобод громадян, громад, регйонів в умовах децентрализованої (або ж федеративної) монархії з сильною виконавчою владою. Парламент передбачалося замінити на корпоративне (професійне) представництво. Оцінки доктрини Мораса в науковій литературі доволі полярні: від "раннього хв@шuзму" до "раннього ґолизму". Приводом не вважати рух "Аксьйон франсез" за хв@шuстівський є відсутність вождистського принципу (формальним "персонификатором ідеї" був принць з гісторичного Орлеанського дому) та нездатність створити масову партію. В бурхливих подіях лютого 1934 р. французькі праві були близькі до повалення республики, одначе воно так і не відбулося, бо замість того, щоб виводити на вулиці маси, "аксьйонівські" лидери за звичкою просиділи в кав'ярні з інтелектуальними суперечками. За способом организації та функцйонування рух Мораса так і не зміг вийти за межі ідеологичної секти реакційної або ж консервативної інтелигенції, глухий же Морас, який був не публичним оратором, а радше кабинетним публицистом, навряд чи міг стати французьким "дуче" або "ф'юрером". Їм усім явно бракувало хв@шuстівського политичного темпераменту. За влади маршала Петена (1940-1944) Морас підтримував вишистський режим, за що й був 1945 р. засуджений довічно. Помер він 1952 р. На Морасових ідеях, поряд із Р.Геноном та Ю.Еволою, багато в чому ґрунтуються сьогочасні французькі "нові праві".

Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1950)

"1870-м роком" для еспанців став 1898-й, коли їхня країна програла війну Сполученим Штатам. Занепад, що тривав од XVII ст., був досить брутально внаочнений. Найбільш вражені ― "покоління 1898 року" (П.Асорин, М.Мачадо, М. де Унамуно, Х.Ортега-і-Гасет) ― прагнули віднайти джерела нацйонального відродження, які б дали змогу повернути Еспанії гідне місце в модерному світі й відповідну самоповагу. Найвідомішою й найяскравішою постаттю з цього покоління є наймолодший з них ― Хосе Ортега-і-Гасет.

Він народився в Мадриді 1883 р. в родині видавців і журналистів, отримав католицьку освіту. Проте закінчив він єзуїтську колегію вже людиною невірущою, симпатизуючи поглядам Ернеста Ренана та Фридриха Ницше. Надалі слідували Мадридський университет, Ляйпциґ, Берлин, Марбурґ. Повернувшись 1908 р. до Еспанії, Ортега (вже в статусі прохвесора) занурюється у громадське та политичне життя, критикуючи водночас і державний лад старої Еспанії, й консерваторів-монархистів, і либералів. У 1910-1936 рр. він очолює катедру метапизики Мадридського университету. На розум і душу співвітчизників Ортега впливав через найвідоміші свої видання: "Ревиста де Оксиденте" (з 1923 р.) та "Ель Еспектадор". Вчений перекладав найновіші роботи з хвилозопії, соційології, психології, мистецтва, економики. У 1930 р. він засновує "Спілку на захист республики", а 1931 р. приклався до повалення крихкої монархії Альпонса ХІІІ. Із початком громадянської війни Ортега їде до Хранції та Нидерландів, де веде пропагандистську боротьбу проти хв@шuзму. Поразка республики змушує його емигрувати до Аргентини. Повернувся він на батьківщину 1945 р., втім за хранкизму йому не вдавалося виявляти таку ж активність, як раніше. Охвиційній доктрині "еспанства" (hispanidad) він протиставив контраверсійну теорію "радикальної самотности". Помер хвилозоп у Мадриді 1950 р.

Залишив цей світ Ортега-і-Гасет вже відомий як класик хвилозопської думки, проникливий соціяльний мислитель, глибокий знавець і дослідник мистецтва та европейської культури. Його чи не найхарактернішою рисою є здатність інтуїтивно відчути найвагоміші, визначальні соціяльно-культурні процеси та тенденції, які поки що відбуваються "під поверхнею" суспільства й гисторії. Саме тому принаймні дві його праці ― "Бунт мас" (1930) та "Дегуманизація мистецтва" (1925) ― є одними з визначальних в гисторії европейської думки ХХ століття, бо саме вони заклали підвалини багатьох сьогочасних уявлень про суспільство, политику, культуру, естетику.

Якщо говорити про политичну та ідеологичну позицію Ортеги, то він виступав як атеїст та либеральний республиканець. Він прагнув модернизації Еспанії, для чого треба було позбутися гальм застарілих інститутів монархії та церкви. Практика довела, що Ортега-политик недооцінив їхнє конструктивне значення, порівнюючи повільну архаїку еспанського життя з динамизмом провідних країн. Спроба республиканської альтернативи не виявилася вдалою, й дальший шлях Еспанії вів через авторитарний режим Хрансиско Хранко до модернизованої демократичної монархії. В цьому сенсі пророчішим був старший колега і друг Ортеги Мигель де Унамуно, традиційоналист і консерватор.

Втім, коректніше буде назвати Ортегу-і-Гасета не либералом, а либеральним консерватором, бо його уявлення про природу суспільства (належність кожної людини до певної культурної й соціяльної спільноти, виразний елитаризм, як соційологичний, так і гисторійозопський, уявлення про відсутність универсальних зразків належного "способу життя", критика масовизації, "буржуазности") свідчать все ж про виразні консервативні настанови. Він виступав проти нивелювання суспільства державою, проти поширеного у 1920-1930-х рр. культу насильства в политиці, стверджував наявність у кожному суспільному прошарку власної елити ― "аристократії" ― і серед селян, і серед робітників тощо. Але при тому постулювання наявности елити і шкідливости "бунту мас", які розмножуються, не встигаючи всотати культурну спадщину попередників, не вело в Ортеги до відкидання демократії, яку він вважав одним із наріжних каменів сьогочасної цивилизації.

Бенито Мусолини (1883-1945)

"Римський геній, втілений у Бенито Мусолини, найвизначнішому законодавцю серед живих, показав усім народам, що можна успішно протистояти наступові комунизму... Якби я був італійцем, то від початку й до кінця підтримав би Мусолини. Дурниця заперечувати, що влада в Італії вийшла з суцільної гущі народу, що вона править у живій згоді із переважною більшістю населення... Він перетворює свою країну на могутню й шановану в світі державу. Італія здобуває свою колишню імперську велич".
Винстон Черчиль, 1927 р.

Постать Мусолини, так само, як Гuтлера, досить відома загалові, тому ми обмежимося лише найзагальнішою інформацією. Народився Бенито Амилькар Андреа Мусолини 1883 р. в родині сільського коваля. Названо його на честь мексиканського революційонера Бенито Хуареса. У 1901 р. він отримав диплом учителя початкових класів. Наслідуючи радикальні погляди батька, почав активно співпрацювати в італійському соціялистичному русі. У 1902-1903 рр. перебував в Швайцарії, де познайомився з прохвесором В.Парето (й зокрема з його елитарними ідеями), представниками російського, хранцузького та німецького соціялизму та синдикализму. До Першої світової війни його улюбленими авторами були К.Маркс, Ф.Ницше та Ж.Сорель. У 1909 р. він редагує антиавстрійську газету в Тренто, етнично італійський частині Австрії. У 1909-1910 рр. Мусолини знайомиться з ідеями модернизму Е.Маринети, які закликали до чину, активности, молодости, відкидання старого, виражали патос війни та революції. У 1912 р. стає головним редактором газети Італійської соціялістичної партії "Аванті!" ("Вперед!") і швидко збільшує її тираж вчетверо.

Восени 1914 р. у Мусоліні відбувається криза в оцінці перспектив соціялістичного руху і долі Італії в умовах світового конхликту. Він усупереч пацифістській позиції партії виступає за вступ Італії у війну, переходячи до табору наційоналістів, неформальним натхненником якого був поет-романтик Габрієле д'Анунційо. Мусоліні починає видавати газету "Пополо д'Італія" ("Народ Італії"), яка виражала позиції його нових однодумців. В 1915-1917 рр. ― він перебував на фронті. Після поранення був звільнений від військової служби і повернувся до політичної журналістики. У березні 1919 р. Мусоліні створює свою організацію ― "Хваші ді комбатименте" ("Союз боротьби"), яка об'єднала радикальних наційоналістів та синдикалістів, модерністів, колишніх хронтовиків, виголошуючи цінності активізму, боротьби за велич Італії, проти марксистів і лібералів. В умовах післявоєнної економічної кризи та загрози революції "зліва" діяльність воєнізованих загонів фаші швидко зробила рух Мусоліні вагомою політичною силою, як сильного виразника правих сил із незагубленою здатністю ватажка (як вправного лівого агітатора) до згуртування і мобілізації мас. У 1921 р. утворилася Національна хв@шuстівська партія. У жовтні 1922 р. її провідник здійснив "похід на Рим", який міг би ганебно зазнати швидкої поразки в разі твердості волі урядовців. Проте король Віктор-Емануїл ІІ пішов на компроміс і призначив Муссоліні головою уряду.

Політика хв@шuстівського проводу поєднувала в собі серйозну і успішну соціяльну політику, яка вибивала ґрунт з під ніг соціялістів, та терор, який залякував політичних противників. До 1925 р. ще залишалися зовнішні форми парламентарної демократії, та потім наступив поворот: розгін опозиції, суцільна цензура, хв@шuзація профспілок. В грудні адміністративна реформа зробила "дуче" формально підзвітним лише королю, а всі инші структури поставила під контроль хв@шuстської партії. Неофіційна конституція хв@шuстської Італії "Хартія праці" (1927) мала на меті втілення муссолінієвої ідеї корпоративізму - управління за галузевим принципом, який корінився в гаслах синдикалізму. В своїй політиці та "способі вираження" Мусоліні дуже довго зберігав "ауру" соціялізму ― апологію побудови нового суспільства, революційності, захисної соціяльної політики, спроби державного регулювання економіки та й навіть симпатії до нових революційних напрямів в мистецтві. Новим гаслом була побудова "тоталітарної (всеохоплюючої) держави", але справжній тоталітаризм в Італії можна пов'язувати скоріше з кінцем 30-х років і впливом німецького зразка. Антисемітизм не був властивий поглядам Мусоліні і був змушеним кроком в часи залежності від Німеччини.

Фатальною для долі Мусоліні та його режиму був вступ у Другу світову війну на боці Гітлера. Італія не витримала виснажливої боротьби, і у липні 1943 р. Мусоліні подає у відставку. Його наступник маршал Бадольйо уклав перемир'я із західніми союзниками. Це спричинило у вересні 1943 р. окупацію німецькими військами півночи країни. Утримуваний на гірському курорті Мусоліні був звільнений німецькими десантниками і був змушений на вимогу Гітлера очолити новий маріонетковий уряд Італії (Соціяльну республіку або Республіку Сало). Але це вже була агонія: в кінці квітня 1945 р. за умов розвалу фронту в Італії розпочалося антихв@шuстське повстання. 28 квітня дуче був розстріляний партизанами і, дуже вигідно для багатьох італійських та західних політиків, не потрапив на який-небудь судовий процес.

Джовані Джентиле (1875-1944)

"Максимум свободи завжди збігається із максимумом сили держави".
Дж. Джентиле

Народився у Сицилії у 1875 р. Навчався у класичному ліцеї, педагогічному училищі, університеті Палермо. Викладав з 1907 р. в Палермо, Пізі та Римі. Разом із Бенедето Кроче Джентиле став одним з найвідоміших неогегельянців ― ініціяторів світоглядного оновлення інтелектуалів Італії на початку ХХ ст. Їхнього ідеєю був "новий ідеалізм", пошук нових ідеалів всупереч пануючому позитивізму. Виходячи з державницьких цінностей, Джентіле виступав за вступ Італії у Світову війну. Не занурюючись у глибини джентілеанської філософії, скажемо, що в її центрі стояла категорія "акту в дії" або "акту в акті", ― активної перетворюючої дії, від чого його ідеї отримали назву "актуалізму". За часів ліберальних урядів Джолітті (до 1922 р.) Джентіле гучно виступав за реформу системи освіти, що й принесло йому відомість у широких колах громадськості.

Проект духовного, ідеалістичного оновлення Італії був не лише ідеологічним, але й політичним. Кроче та Джентіле шукали тих політичних сил, на які могли спертися. Природно, що їх (а особливо Джентіле) увагу привернув хв@шuзм ― рух новий, динамічний, не закорінений у старі стереотипи та забобони. Саме неоідеалісти створили йому імідж "нового лібералізму". На думку Джентіле, панування соціялістичних ідей мало призвести до встановлення авторитарного режиму із обмеженням громадянських свобод. Тому соціялізм ― це одна з форм виродження демократії і парламентаризму, а протистояти йому може лише хв@шuзм. Окрім класичного англійського лібералізму (який ставить в центр усього індивіда, а держава є лише засобом для задоволення його потреб), є ще й инший лібералізм (німецький та італійський), який оголошує абсурдом протиставлення держави та індивіда. Джентіле вважав, що держава ― це "велика воля нації", оскільки черпає свою силу саме з національної свідомості. Звідси "максимум свободи завжди збігається з максимумом сили держави". Такі уподобання обумовили популярність філософа у хв@шuстському середовищі і на певний час статус "офіційного філософа" режиму. Нове тлумачення держави та ототожнення її з нацією при знеціненні ролі окремого індивіда поступово вели до формулювання концепції "тоталітарної держави". Актуалізм Джентіле цілком обґрунтовував тяжіння хв@шuзму до активізму, енергії, політичного насильства. У 1925 р. філософ створює "Манихвест хв@шuстівської інтелигенції", який остаточно розводить його із колишнім другом Б.Кроче по різні боки барикад. Останній із розчаруванням писав: "Змішувати політику і літературу, політику і науку є величезною оманою". Натомість Джентіле отримує статус сенатора та посаду міністра громадської освіти. Втім, його ідеологічний вплив на хв@шuстський режим тривав недовго, бо після Латеранських угод з Ватиканом (1929) Мусоліні почав більше орієнтуватися на католицькі кола. Із початком Другої світової війни Джентіле все частіше почав відчувати розходження з проводом країни, хоча продовжував симпатизувати особисто Мусоліні. У 1944 р. він погодився стати президентом Італійської академії. Така тривала згідливість з дуче обумовила смертний вирок італійського руху Опору. У квітні 1944 р. у Флоренції "його чекали на пагорбі, неподалік від його вілли. Його спитали: чи він професор Джентіле; він відповів "так", і його вбили".

У подальшому аналізі ми торкнемося лише поглядів Джентіле на природу держави, оскільки саме в цьому його найсуттєвіший внесок у формування тоталітарної ідеології.

Юліюс Евола (1898-1974)

В значній мірі я виховувався на відкиданні переважаючої на Заході традиції ― християнства та католицизму, на запереченні актуальної цивілізації, цього матеріялістичного і демократичного "сучасного світу", на запереченні загальної культури і пересічного способу мислення того народу, до якого я належав, тобто італійців, і, нарешті, на запереченні сімейного середовища... Все це викликало в мене глибокий внутрішній протест".
Ю.Евола, "Шлях кіноварі"

Юліюс Евола народився у 1898 р. в родині італійських аристократів, рід яких сягав своїм корінням середньовічної германської знаті. Евола з юнацтва цікавився різними східними філософіями та європейським езотеризмом, новими нігілістичними течіями в мистецтві. Зневага до буржуазних, демократичних, "плебейських" цінностей призвела молодого філософа до лав адептів "консервативної революції", ― ³дейної течії, яка була набагато радикальнішою, аніж звичайний консерватизм. "Консервативні революційонери" (Р.Генон, Е.Юнгер, О.Вайнінгер та ин.) прагнули створити альтернативну інтелектуально-політичну традицію, яка б поривала із цінностями Просвітництва, християнського та ліберального консерватизму на користь прадавньої сакральної традиції, яку вони тлумачили в поняттях аріософської езотерики, "нордичних" та расових концепцій. В цьому сенсі Евола вибивався з італійської інтелектуальної традиції і ставав ближчим до німецького "традиціоналізму".

За часів хв@шuзму Евола намагався ідейно вплинути на доктрину цього молодого руху, проте "роман" виявився нетривалим: філософ був занадто нонконформістом, щоб зберегти офіційне визнання. Симпатії хв@шuстського проводу до Ватикану (з 1929 р.) зіпсували стосунки режиму та Еволи, який тримався арійського язичництва і негативно ставився до шовuнuзму та наційонализму. Заперечуючи "сучасний світ", Евола вбачав головними ознаками його виродження існування таких держав, як СРСР та США. Наприкінці Другої світової війни, під час дослідження масонських архівів у Відні він потрапив під бомбардування і залишився інвалідом решту життя. Спроби звинуватити Еволу у співпраці з хв@шuстським режимом зазнали невдачі з огляду на його виразну тодішню опозиційність. Численні праці Еволи складають один із наріжних каменів сучасних доктрин "нових правих".

Адольп Гитлер (1889-1945)

"Соціяліст ― це той, хто готовий злитися з наційональною ідеєю до такого ступеню, що не буде знати иншого ідеалу крім добробуту своєї нації."
Адольп Гuтлер, 1922 р.

Адольп Гuтлер народився у 1889 р. в австрійському містечку Бравнав-ам-Ін у родині митника. Після закінчення школи всі надії пов'язував із кар'єрою живописця, відмовившись від більш респектабельних професій. Невдача при вступі до віденської Академії красних мистецтв (1907) не змінила його богемних орієнтацій. Втім у 1907-1913 рр. він мешкає у Відні життям скоріше маргінала і бродяги, живучи із випадкових заробітків. В цей час він активно цікавиться антисемітською, аріософською, націоналістичною літературою, мріючи про майбутню велику Німеччину, яка поглине Австрію. Найбільшими його враженнями часів юнацтва та молодості були опери Вагнера, які занурювали у епічні германські часи.

У 1913 р., уникаючи призову до армії, Гuтлер переїжджає до М'юнхену. Згодом медкоміссія засвідчить його неспроможність служити з причини фuзичного виснаження. Але його німецький мілітаризм виявив себе вже восени 1914 р.: із початком Світової війни Гuтлер пішов до війська добровольцем. На фронті він був поранений, постраждав від газової атаки, був нагороджений двома "Залізними хрестами" за хоробрість.

Поразка Німеччини глибоко вразила орденоносного єфрейтора: він залишається у лавах Рейхсверу як політичний агітатор, щиро вірячи в "удар у спину", який нанесли Німеччині євреї та соціялісти. У 1919 р. у М'юнхені він вступає до очоленої слюсарем Антоном Дрекслером Німецької робітничої партії ― невеличкого гуртка робітників, яких було багато за часів післявоєнного ідейного і політичного хаосу. Плекаючи свою ораторську майстерність, Гuтлер поступово набирає авторитету популярного емоційного політичного промовця, його вага у партії зростає. У 1920 р. він реформує її у більш динамічну і войовничу структуру ― Німецьку націонал-соціялістичну робітничу партію (НСДАП), при якій створюються воєнізовані охоронні загони (СА). Новий рух користається симпатіями армії і отримує від проводу Рейхсверу матеріяльну підтримку, зокрема на придбання газети ― "Фьолькішер беобахтер" ("Народний оглядач"). Жорстокі негаразди післявоєнної Німеччини, коли країна була змушена заплатити важку ціну за початок Світової війни, мали важкі соціяльні наслідки: масове безробіття, зневіру, песимізм, схильність до радикального насильницького розв'язання політичних проблем. Придушення "радянських республік" в Баварії та Саксонії мало наслідуватися вже "правими" заколотами. Невдача Каппівського путчу не зупинила Гuтлера, бо ж він мав приклад "походу на Рим" Мусолuнu. Але спроба захопити владу у М'юнхені в листопаді 1923 р. ("пивний путч") зазнала невдачі. Гuтлера судили і ув'язнили. Втім, суд став найкращою рекламою ідей н@цuзму і самого "фюрера".

У 1924-1925 рр. він відбув дев'ять місяців у в'язниці Ландсберг. В цей час було створено перший том відомої праці "Моя боротьба". На момент його звільнення ситуація в країні змінилася: розпочалося відновлення економіки, соціяльна напруга зменшилася, а в лавах НСДАП посилилося "ліве" крило (Й.Гебельс, Г. і О.Штрасери, згодом Е.Рем). На межі 20-х і 30-х маятник знову коливається на користь радикалів: "велика депресія" швидко повернула більшість населення у злидні, посилюючи, відповідно, комуністів та н@цuстів. Контроль над партією Гuтлеру вдалося відновити, позбавивши Штрасерів поважних посад, а Гебельса перетягнувши на свій бік. На президентських виборах 1932 р. Гітлер здобуває 36,8% голосів, віддавши перемогу літньому фельдмаршалу Павлю фон Гинденбургу. Натомість в парламенті НСДАП стала найчисленнішою силою, щоправда без абсолютної більшості. Непевна ситуація із формуванням кабінету розв'язалася у січні 1933 р., коли Гuтлер став канцлером Німеччини. Міцність веймарської демократії швидко виявилась уявною. Протягом двох місяців Гітлер вповні законно, через Рейхстаг, здобув собі диктаторські повноваження, впровадив обмеження громадянських прав і розправився із політичними противниками. Дуже швидко відбувається "н@цuфікація" і розбудова інститутів тоталітарної держави. Єдину загрозу владі канцлера становили сили Рaйхсверу, вірні Гuнденбургові, та загони СА Е.Рема, які вимагали "продовження революції". Останнє могло позбавити Гuтлера підтримки консервативних фінансових кіл. На вимогу Гінденбурга Гuтлер "розв'язує" проблему СА: у червні 1934 р. під час "ночі довгих ножів" бл. тисячі членів НСДАП було фізично знищено за допомогою сил особистої гвардії Гuтлера ― СС. У серпні того ж року, після смерті Гінденбурга, посади президента і канцлера були об'єднані, надавши фюреру абсолютну владу.

Подальші події всім відомі: створення тоталітарної держави, спланована антисемітська політика, економічне зростання, курс на регулювання економіки та мілітаризацію, спроба військового реваншу за першу світову. За офіційною версією, Адольп Гuтлер скінчив життя самогубством 30 квітня 1945 р.

А тепер перейдемо безпосередньо до порівняння ідей цих політиків та учених з концепціями В'ячеслава Липинського.

Нація і держава:

...у В'ячеслава Липинського

Уявлення про структуру нації формулюється Липинським у термінах, властивих органістичному світогляду: "... повернути органічну структуру українській нації". Для утворення нації необхідна "органічна консолідація". Проте для організації нації необхідна не лише консолідація, але й наявність провідної верстви (еліти), яка б цей конструктивний процес спрямовувала й очолювала. "Ніколи і нігде пасивні маси своїм числом ні одної нації ні держави не сотворили", - зазначав Липинський. Проте в цьому процесі утворенню нації передує створення держави.

Ця принципова теза повністю суперечить пануючій у Центральній Европі з часів романтизму та популярних праць німецького філософа Гердера ідеї про неминучість об'єднання значної за чисельністю етнічної групи в межах одної наційональної держави. Саме ця концепція "наційонального суверенітету" склала ідеологічне обґрунтування політичного об'єднання Німеччини, Італії та подальші спроби цих країн поступово приєднати усі етнічно свої землі. Поступово ця ідея була визнана в наукових і політичних колах як дійсно об'єктивний процес і досягла статусу морального виправдання хіба не будь-якого сепаратизму на підставі етнічної відмінності. Принцип національного суверенітету був формально покладений як визначальний чинник у переділ Центральної Європи 1919-1920 рр. на підставі Пунктів президента Вільсона. Тобто у 1920-х роках в суспільній та науковій свідомості континентальної Європи одиноко панувала концепція етнічної нації (згідно якої "нація" - поняття етно-культурного, а не політичного порядку).

Якоюсь мірою Липинський ототожнював поняття нації та держави, але це ототожнення мало зовсім инший зміст: "нація" Липинського була політичною, а не етнічною. У "Листах" Липинський ясно писав: "В книзі цій поняття Нації утотожнюється з поняттям Держави. Нація для нас - це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не "пролєтаріят" і не мова, віра, племя. Коли я пишу в цій книзі про нас - "ми, українські націоналісти" - то це значить: ми, що хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі". Таке "вільне", як на той час, поводження Липинського із святим для багатьох патріотів-націоналістів поняттям "нації" викликане його особливим поглядом на природу останньої. Він не вважав, що нація є об'єктивною дійсністю: про існування нації можна говорити лише тоді, коли існує "обєднуюча спільна ідея", котра створює чи проектує націю.

За Липинським,. не нація спричиняє націоналізм (національний світогляд, ідеологію національної окремішності), а навпаки, націоналізм - націю. Відповідно, об'єктивно існує лише "етнографічна маса". Найбільш явно ідея "спроектованої нації" у Липинського відчувається у праці "Покликанні варягів чи організації хліборобів": "Факт ідеологічний має бути перетворений в факт матеріяльний. Це значить, що факт істнування української національної окремішности в сфері духовній, ідеологічній, має стати фактом істнування української окремішности в сфері реальній, в матеріяльних формах окремої української держави". Соціяльно-культурними передумовами утворення уявлень про існування нації, за Липинським, були: 1) перехід до осілого способу життя; 2) соціяльне розшарування (утворення класів); 3) використання техніки у виробництві; 4) поява друкарства. Иншим необхідним елементом є індивідуальна вартість репрезентантів національної ідеології, від якої залежить у кінцевому рахунку, утвориться нація чи ні. Завершальний етап утворення нації вже відбувається у межах одної держави. "Нація, - писав Липинський у 1928 році, - це перш за все єдність духов[н]а, культурно-історична. Значить для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній Державі. Нація - єдність духов[н]а - родиться завжди від Держави - єдності теріторіяльно-політичної - а не навпаки".

...у Ортеги-і-Гасета

Такі думки українського теоретика дуже близькі поглядам іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гасета, в працях якого проблема життєздатності іспанської нації займає важливе місце. За своїми політичними настановами та мотиваціями Ортега належав до т.зв. "покоління 98-го року" - генерації іспанської інтелігенції, світогляд якої сформувався в результаті поразки Іспанії в іспано-американській війні та усвідомлення відставання країни від провідних держав Європи. Такі настанови призводили до переосмислення культурно-історичного досвіду Іспанії, спроб модернізації та аналізу рушійних сил національного відродження. В цьому сенсі можна бачити спільні спонукальні мотиви у Ортеги та Липинського. Природна різниця між ними у тому, що Ортега вишукував шляхи відродження вже існуючого, нехай і "хворого", національно-державного організму, Липинський же вирішував завдання майбутнього створення такого. Правими або ж консервативними погляди Ортеги роблять елітаризм, скептицизм та поміркованість у ставленні до масових рухів (незважаючи на ліберально-демократичний дух багатьох його робіт). В сучасному суспільствознавстві Ортега вважається ліберальним консерватором.

Найбільш прийнятними для порівнянь з роботами Липинського є такі праці Ортеги: "Бунт мас" (1929) - трактат-есе, присвячений зростанню впливу масовізації на життя і розвиток європейського суспільства та "Безхребетна Іспанія" (сер. 1920-х) - осмислення проблем національного розвитку Іспанії у новітні часи.

Нація, за Ортегою, - це організована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. У мові та метафорах Ортеги можна зрозуміти, що націю він сприймає не як механічну сукупність індивідів однієї етнічної належності, а як певний соціяльний організм, у якому усі частини взаємозалежні і виконують свої специфічні функції. Такий підхід дозволяє віднести Ортегу до носіїв "органістичного" світогляду. Поняття раси у нього більш-менш ідентичне із поняттям етнічності. Він використовував термін "раса" по відношенню до етнічно близького населення Італії в часи поширення римського панування, проте наголошував, що саме сполучення (інтеграція) в одному національному організмі елементів різного расового (етнічного) походження сприяє його більш швидкому розвиткові. Ортега заперечував якусь суттєву вагу чинника "расової чистоти"; він стверджував, що національна єдність - це динамічна система, тому певні різниці і протиріччя лише підтримують життєдіяльність та життєздатність системи-організму.

Цей підхід повністю збігається із позицією Липинського, який як етнічний поляк і український патріот не міг відстоювати вагомість чинника "расової чистоти". Як і у Липинського, велику вагу, на думку Ортеги, має духовна єдність, не тільки у сенсі спільної історичної традиції, а особливо як усвідомлення спільних завдань: "Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра". За образним висловом Ортеги, нація - це "уявне завтра, здатне дисциплінувати сьогодні". Морально-психологічний стан нації в дечому важливіший за стан економічний чи політичний: лише щоденне самоствердження національної спільності доводить існування нації, а не поодинокі сплески національного "вірую". "Нація - це щоденний плебісцит", як дотично колись висловився Ернест Ренан. Тому національні цінності мають займати вище місце, ніж соціяльні. Здоров'я національного організму залежить від того, щоб класи відчували себе як частину цілого, а не як незалежний чинник. Ідея національного консенсусу йому імпонувала так само, як і українському вченому. Відповідно, така річ як диктатура пролетаріяту є для Ортеги абсолютно неприйнятною. Один-єдиний суспільний клас не має права накидати нації свою окрему волю. Особливо шкідливими є моменти, коли в якійсь нації "маса відмовляється бути масою, тобто йти за провідною меншиною", тоді "нація руйнується, суспільство роздрібнюється і настає соціяльний хаос, історична безхребетність".

Патронат держави над суспільством в Європі першої третини нашого століття іспанський філософ вважав найбільшою небезпекою, яка загрожує цивілізації: "удержавлення життя, втручання держави, поглинання державою всякої суспільної спонтанності, себто знищення історичної спонтанності, яка кінець кінцем утримує, живить і підганяє призначення людей". Наслідки такої тенденції Ортега бачить фатальними: "Суспільство житиме для держави, людина для урядової машини". На думку Ортеги це веде на початковому рівні до бюрократизації та на наступному - до мілітаризації. Тобто Ортега-і-Гасет є пристрасним противником тоталітарних процесів, хоча сам цей термін (який тоді ще не увійшов до наукового обігу) не вживає. Звичайно, проблема одержавлення для іспанського філософа має зовсім инший сенс, ніж для Липинського, бо проблема якихось вад національної державної системи для українського суспільства 1920-х років була неактуальною, - аби була б взагалі власна державність.

...у Шарля Мораса

Дещо відмінні від ідей Липинського, проте мають із ними схожу мотивацію погляди на взаємовідносини нації та держави лідера французької правої організації "Аксьйон франсез" Шарля Мораса. Моррас також належав до "травмованої" генерації (але вже поразкою у франко-прусській війні 1870 р.), і яка покладала провину за національну катастрофу на слабкість демократії і парламентаризму. Це зближувало враження Мораса і гіркий досвід Липинського від українських подій 1917-1919 рр. Оскільки об'єктом критики і протидії Мораса був державний республіканський режим, його вподобання зосереджувалися навколо ідеї "інтегрального націоналізму" (у початковому сенсі - сполучення монархізму і наційоналізму).

"Із всіх відомих соціяльних форм людського існування, - писав Морас, - національна форма є, звичайно, єдино повною, найбільш ґрунтовною і всеохоплюючою... Природні угруповання французів мають складатися навколо спільного національного елементу". Потім він дуже чітко сформулював примат нації: "Нація займає вершину в ієрархії політичних ідей... Серед инших реалій нація займає перше місце". Належність до нації визначається не свідомістю, а самим фактом народження. У поглядах Морраса поняття нації (етнічної нації) стоїть вище на щабелях цінностей, ніж поняття батьківщини. Відповідно, якщо український націоналізм для Липинського тотожній територіялізму (чи в ширшому розумінні патріотизму) і спрямований на зміцнення держави, то для Морраса посилення нації відбувається в иншому напрямку - за рахунок подолання існуючого державного режиму (республіки). Якщо для Липинського "територіяльний патріотизм" мав сприяти подоланню соціяльних та міжнаціональних протиріч, то для Морраса розв'язання суспільних проблем було навпаки, можливе лише в межах одної етнічної нації, за рахунок її інтегруючого націоналізму. В результаті ідеології Мораса були постійно властиві ксенофобія та антисемітизм. Отже, французький монархізм 1920-х рр. був шовіністичний, а український - навряд чи щось радикальніше, ніж патріотичний. Уявляється, що саме на таких прикладах можна розрізнити розбіжності між цими двома доволі багатозначними термінами.

...у Бенито Мусолини

Що ж до позиції італійського хв@шuзму, зокрема Б.Мусоліні, у проблемі співвідношення нації і держави, то вона була до поглядів Липинського у деяких аспектах ближчою, ніж позиція "Аксьйон франсез". У ставленні до інституту держави італійський хв@шuзм категорично відкидав ліберальну доктрину держави -"нічної варти": "Все в державі, нічого проти держави, нічого поза державою". Для хв@шuзму держава - це абсолют, у порівнянні з яким одиниці та усі инші спільноти не мають жодного значення. У "Доктрині хв@шuзму" Мусоліні епітетів, метафор та яскравих визначень ролі і значення держави - безліч. Вона - "душа душі", "сторож і носій духа народу". Принципово вказується, що "для хв@шuста все є в державі і нічого людського, ані духового не існує, ні не має вартості поза державою". Обожнювання останньої в італійському хв@шuзмі можна в якійсь мірі пояснювати запізнілим формуванням Італії як цілісної національної держави. Відповідно, боротьба з давніми державними утвореннями (Франція, Велика Британія) за гідне місце під сонцем мала вестись завдяки концентрації ресурсів та енергії нації сильною державою. Для такої держави Мусоліні впровадив термін "тоталітарна (всеохоплююча) держава": "Таким чином хв@шuзм є тоталітарний, і хв@шuстська держава - синтеза і єдність усіх вартостей - надає справедливого змислу всьому життю народу, розбудовує його і веде до могутності".

Відповідно, нація в ієрархії цінностей хв@шuзму займала після держави другорядну позицію: "Не нація творить державу, як це виходить із старої містичної думки, що правила за основу публіцистиці національних держав ХІХ віку. Навпаки - створила націю держава, яка дає народові, свідомому власної моральної єдності, волю, себто справжнє існування". Цим коротким пасажем власне і обмежується роздумування з природи нації у "Доктрині" Мусоліні. Головна відмінність його ідей від німецького н@цuзму лежить у ставленні до раси, про яку дуче майже не згадує, окрім приміток, де цитується фрагмент інтерв'ю Мусоліні німецькому письменнику і журналісту Е.Людвигу: "Раса - це справа чуття, а не дійсність".

...у Джовані Джентиле

В своїх міркуваннях з приводу природи людини, нації і держави Джентиле постулює їхній нерозривний зв'язок. Слідом за Аристотелем італійський философ стверджує, що людина - це "політична тварина", а тому для неї природною є інтеграція, залучення до певних соціяльно-культурних спільнот. Ця вихідна теза зайвий раз доводить відмінність "лібералізму Джентіле" від традиційного англосаксонського лібералізму, котрий обстоював самостійність і незалежність індивіда. "З дитинства до самого літнього віку вона [людина] все більше вбирає у себе цю соціяльну та універсальну реальність й проникається нею. Історія ― це існування індивіда в універсальності світу, завдяки якій дитина, що народилася і зросла в Італії, стане розмовляти італійською мовою, її мовою, оскільки це мова її народу: вона буде мислити ... як італієць ― як людина, але людина-італієць". Продовжуючи цю думку, Джентіле зауважує: "Актуальне існування є історичним існуванням, індивідуалізованим в якійсь формі, яка є мовою і звичаями, установами і законами, традиціями і моральними принципами, спогадом і надією, завдяки яким людина ― це нація, а нація у конкретних характерних рисах ― держава". "Держава ― це нація, яка усвідомлює свою історичну єдність".На думку філософа, людина може реалізуватися, усвідомити і здійснити своє призначення, знайти сенс існування лише через спільноту. Усвідомлюючи цю свою належність до спільноти, людина заряджає останню своїм духом, цим своїм усвідомленням. Відповідно, як найдовершеніша форма спільноти, держава є синтезом, втіленням цих окремих індивідуальностей, що врешті робить її "довершеною людяністю". Ця думка є причиною суто ідеалістичного уявлення Джентіле про державу, уявлення, забагато відірваного від реалій: "...Нерідко державу підміняють урядом та, більше того, фізичними особами, в яких втілено цей уряд. І не бачать, що оці особи і самий уряд ― це не держава, а лише елементи форми, у якій держава здійснюється", ― тобто головне ― це форма, а не реальне здійснення. Джентіле не зважав на те, що будь-яку чудову, визначально шляхетну ідею можна зіпсувати недолугим виконанням, яке цю ідею профанує.

Для Джентиле держава є категорією етичною, тобто вона обов'язково несе в собі певну доктрину. Звичайно, для нього ця (дійсно "тоталітарна", всеохоплююча) держава мала за свою світлу мету людську свободу ("Істинна держава ... не обмежує, а збільшує; не придушує, а здіймає особистість громадянина; не пригнічує, а звільняє її"). Втім, сумна історична практика довела небезпеку надання державі (а тим більше провідним у ній "фізичним особам") права репрезентації волі загалу. Першість держави по відношенню до нації обумовлювалась у Джентіле тим, що у держави "є право навчати, тому що вона має доктрину, знає мету нації, знає цінність цієї мети... Таким є закон самого духу, який давав і завжди буде давати авторитет і право на виховну дію тому, хто знає, над тим, хто не знає, і тому, хто знає більше, над тим, хто знає менше". Врешті ці ідеологічні засади логічно призводили до обстоювання всеохоплюючого державного контролю ― тоталітаризму.

...у Адольфа Гuтлера

Зовсім инше було ставлення до раси та держави у А.Гuтлера. У цінностях, які пропагував майбутній фюрер у 1920-ті роки, раса та держава займали важливі, але не однакові місця. "Головне, чого не слід забувати, це те, що найвищою метою людства є ні в якому разі не збереження даної державної форми чи тим більше даного уряду, а збереження народного начала", ― писав німецький політик в ув'язненні після "Пивного путчу". Під "народним началом" він розумів чистий расовий субстрат, який складає біологічне джерело нації. Підґрунтям гітлерівського світогляду була передовсім раса. Саме тому "гріхи проти крові та раси є найстрашнішими гріхами на цьому світі".

Відповідно, принциповою відмінністю н@цuзму від італійського хв@шuзму та ідеології Липинського є визнання другорядної ролі держави. У спеціяльному розділі своєї праці, присвяченому аналізові різних поглядів на функції держави, Гітлер пише: "Правильний принциповий погляд на державу міститься у тому, що держава є не метою, а засобом для досягнення мети. Щоправда без держави немає високої людської культури, але сама держава ще не є головним чинником культури. Головним чинником останньої є виключно наявність раси, здатної стати творцем культури". Гітлер розумів державу лише як "живий організм раси", який забезпечує існування раси, її відновлення та подальший розвиток.

Знаходячись під впливом засвоєних у молоді роки соціял-дарвіністських теорій, він вважав головним мотором історичного розвитку боротьбу за біологічне виживання різних рас та народів. Основою необхідної сили й здоров'я нації є перш за все расова чистота. Расове схрещування ж, навпаки, призводить до а) зниження рівня більш високої раси та б) фізичного та розумового регресу, а тим самим до початку повільного, але невпинного виродження. Найвищою расою є арійська раса, "арієць є Прометеєм людства". Гuтлер поділяє раси на три групи: 1) засновники культури, 2) носії культури та 3) знищувачі культури. Представники перших двох груп - майже виключно арійці. Третя - це євреї, які виконують диявольську деструктивну місію, спрямовану на розклад та знищення арійської раси. Таку ж руїнницьку функцію виконує марксизм, який є знаряддям змови "єврейського інтернаціоналу". У якості своєї місії Гuтлер обрав захист, очищення та відродження арійської раси.

...у Юліюса Еволи

Крайню позицію у поглядах на арійську (нордичну) расу та тоталітарну державу займав у 1920-ті рр. італійський традиціоналіст Юліюс Евола. Його ідеї займали місце набагато правіше доктрин італійського хв@шuзму та німецького н@цuзму, з огляду на те, що не несли ніякого популістського навантаження. У своїй праці "Язичницький імперіялізм" (кін. 1920-х рр.) Евола тужив за великими імперіями давнини і нещадно критикував сучасну Західну цивілізацію: "Держава як цінність, як Імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "надсвіту", яким воно було у всіх великих культурах давнини ... потонуло у міщанській злиденності суспільства рабів і торговців". Шлях до відродження Європи, на думку Еволи, лежав через відновлення язичницької нордичної традиції та первісного сенсу держави як імперії: "Вихід із кризи західного світу можливий лише за відновлення абсолютного синтезу двох видів могутності - політичного і сакрального, матеріяльного і духовного... Суть в тому, щоб подолати світовий розпад політичної ідеї, щоб повернути державі її надприродній сенс і зробити його символом повної перемоги форми над хаосом". Наведені слова є чи не найхарактернішою ознакою виразно тоталітарної доктрини. Евола багато чим вплинув на вироблення ідеології італійського хв@шuзму, але дуже швидко почав його критикувати за непослідовність, націоналізм і антисемітизм. В результаті найбільш схвально погансько-нордичні гасла Еволи були зустрінуті в Німеччині. Навряд чи можна знайти щось спільне у працях Липинського та Еволи, окрім критики буржуазної західної цивілізації, - загалом же їх ідеї можна вважати несумісними.

Демократія та парламентаризм:

...у В'ячеслава Липинського

Иншим важливим аспектом для порівняння є характеристика ставлення європейських правих до демократії і парламентаризму. Добре відомо негативне ставлення Липинського до діяльності Центральної Ради - українського соціялістичного передпарламенту, на який він покладав провину за поразку Визвольних Змагань. Проте Липинський критикував не лише конкретно українську демократію, але й демократію (уточнимо: партійно-парламентську) як режим урядування взагалі. Підставою для критики був масовий характер демократії за умов капіталізації суспільства: "... На Заході перемогла по світовій війні "побідна демократія" і настало там царство золота і хама". Всесвітня демократія, вважав Липинський, - це "послушне знаряддя в руках інтернаціональної, ліберальної, капіталістичної буржуазії". Українська ж демократія означала "олігархію соціялістичних партій", яка трималася лише завдяки чужій силі. Принциповою, головною вадою демократії, на думку Липинського, є зрівнювання людей, творення з них через це натовпу, маси. Липинський слідом за цитованим ним Г.Честертоном писав: "Старі ідеалісти-республіканці будували демократію на тій ідеї, що всі люде рівно й однаково інтелігентні. Але сучасна здорова, трівка демократія будує себе на переконаню, що всі люде рівно й однаково ідіоти". "Рабське толєрування найнищих інстинктів юрби й руйнуюча гра на цих інстинктах, це ознака перемоги кожної демократії". Вчений впевнено писав: "... демагогія може процвітати тільки в демократичних і народніх республіках, якими править фінансова буржуазія не сама особисто, а через "професійних політиків", що складають ріжні "політичні комбінації" з розпорошених і розбитих на партії "виборців"". "Оцей буржуазний парламентаризм руйнує навіть висококультурні нації...".

На думку Липинського, демократичний ліберальний лад, що стимулює брудну боротьбу за владу, - є за своєю природою конфліктним, що безперечно шкодить національній консолідації. Проте, все вищенаведене не означає, що Липинський відкидав парламентарний принцип взагалі. Він критикував буржуазний, партійний парламентаризм і пропонував инший, класовий (корпоративний) спосіб представництва. Він вважав необхідним, щоб сильна виконавча влада "була б обмежена двома законодавчими палатами, опертими ... на сталім і незміннім принципі інтересів території і праці". У проекті майбутнього устрою України, що був запропонований Липинським у 1920 р., визначалися дві законодавчі палати - нижча (що мала складатися з представників регіонів) та вища (що мала складатися з представників профспілок та инших фахових організацій). Отже, повністю Липинський від парламентаризму не відмовлявся. Критика останнього як поняття була спричинена тим, що український вчений загалом ототожнював демократичний лад і республіканський. Ідеалом політичного режиму для Липинського, якщо узагальнити його праці різних років, була конституційна монархія із законодавчим органом, складеним з представників виробничих верств.

...у Адольфа Гuтлера

Якщо Липинський побоювався соціяльно-психологічних вад демократії і влади грошей, Гuтлер пов'язував демократію із поширенням марксизму. Промовистою характеристикою такого ставлення може бути наступна цитата: "Демократія сучасного Заходу є супутницею марксuзму, котрій взагалі немислимий без неї. Саме вона складає той ґрунт, на якому виростає ця пошесть. Її найбрудніший зовнішній прояв - це парламентаризм".

Але ставлення до парламентаризму пережило у майбутнього фюрера певну еволюцію. На початку формування особистості Гuтлера він із пошаною ставився до англійського парламенту. "Від цього почуття я не міг так легко звільнитися", - писав він у "Майн камп". Проте невдовзі увага до австрійської політики призвела його до переоцінки своїх уявлень. Він прийшов до думки, що австрійський рейхсрат (парламент) із представництвом ненімецьких націй руйнує підстави австрійської могутностu. Слідування зразкам західної демократії "позбавляло німців основ їхнього існування". Описуючи свої враження від споглядання діяльності рейхсрату, Гuтлер обурено писав: "Деякі з панів-законодавців взагалі не розмовляли німецькою, а висловлювалися слов'янськими мовами або вірніше діялектами... Жестикуляційний, галасливий напівдикий натовп". Гuтлер був виразним елітаристом, і, на його думку, принцип рішення за більшістю голосів знищує авторитет особистості і ставить на її місце кількість, що міститься у тому чи иншому натовпі. Взагалі ж, у "Майн камп" проводиться й доволі ґрунтовна критика форм парламентарної діяльности, аналізується брак особистої відповідальности, лобізм, задовге прийняття рішень, парламентська б'юрократія. "Стара Австрія мала сумнівне щастя користуватися благами парламентського режиму у його найчистішому вигляді", - підсумовував Гuтлер.

...у Бенuто Мусолuнu

Близькою до такого ставлення була позиція Мусолuнu: "Ми є представниками нового принципу у світі, ми уособлюємо чисту, категоріяльну, дефінітивну антитезу усього світу демократії, плютократії, масонерії, усього світу, одним словом, безсмертних принципів 1789 року". У негативному ставленні до демократії основу критики склала концепція нерівності, яка виключає значущість волевиявлення арифметичної більшості. "Хв@шuзм заперечує, - писав дуче, - щоб число, задля того тільки, що воно є числом, могло керувати людськими суспільностями; ...[він] визнає неминучу, протеж плодовиту й добродійну нерівність людей, яких не можна зрівняти механічним і зовнішнім фактом, яким є загальне голосування". Відповідно, для хв@шuзму більшість не є законодавцем: за його елітарного спрямування поняття "більшості" - ганебне, принизливе, тому прирівняти народ до більшості, - це його образити. Отже, суверенітет має виходити не від маси різноманітних індивідів, а від державних інститутів, які усіх урівнюють та оберігають.

...у Шарля Мораса

Концепцію нерівності людей сповідував також ідеолог "Аксьйон франсез" Ш.Моррас. В основі його критики демократичних інститутів лежало близьке до ідей Липинського уявлення про те, що демократія спричиняє соціяльну нестабільність, класові конфлікти. На думку Морраса, народ не може бути сувереном. "Є лише єдиний засіб покращити демократію - знищити її", - формулював Моррас своє кредо.

...у Хосе Ортеги-і-Гасета

Іспанський мислитель займав у цьому питанні більш стриману, зважену позицію. Ліберальну демократію він вважав однією із невід'ємних складових європейської моделі розвитку з ХІХ століття. Але, на його думку, разом із масовізацією - "бунтом мас" - демократія почала проявляти свою ваду, а саме "тріюмп гіпердемократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріяльного тиску, накидаючи свої прагнення і смаки". "Час, коли демократія була переможною та плідною, минув, - писав Ортега. "Те, що сьогодні зветься демократією, - усього лише душевне оскудіння". Зважуючи на реальність і плідність прогресу, іспанський філософ вказував, що чим більший поступ, тим більше він загрожений. Лібералізм дев'ятнадцятого століття треба перебороти, - проголошував філософ, - але цього не можна зробити просто його заперечивши. Він є фундаментом сьогоднішнього поступу, і так можна зовсім зруйнувати підстави для поступу дальшого.

Отже, крізь розвідки, програми та уявлення європейських правих 1920-х років "червоною ниткою" проходить увага до вад та протиріч парламентарної демократії, яку вони або категорично відкидали (А.Гuтлер, Ю.Евола), або вимагали її корекції в бік стабілізації, більшої контрольованості (Х.Ортега-і-Гасет) зміни форми парламентаризму з партійної на корпоративну (Ш.Морас, В.Липинський, Б.Мусолuнu).

Значний інтерес як критерій розмежування правих також представляє ставлення до традиційних консервативних інститутів - монархії та церкви.

Монархія і Церква:

...у В'ячеслава Липинського

Для Липинського монархія як інститут мала результативно - на противагу демократичній республіці - вирішувати проблему консолідації. "... Для консолідації нашої здеморалізованої ... нації і для сотворення Держави потрібна сильна власть, - писав Липинський у 1920 р., - яка б спочивала в руках одної особи, що репрезентувала би і ідею суверенної і незалежної Української Нації". Відповідно, "монарх... повинен стояти понад класами, понад партіями, понад цілою Землею і понад цілою нацією". Але все ж, це не мав бути абсолютизм доби "старого режиму": "Ми не хочемо... старого царського самодержавя, цеї півазіятської демократичної деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала. Не хочемо теж, щоб отой наш будучий Господар Великий був гетьманом самих тільки "панів" чи самих тільки пролетарів... Не хочемо, щоб це був часовий диктатор, залежний від тої партії, що його на чело держави винесла". Монархія має бути "законом обмежена та законом обмежуюча". Головна вагомість монархії, за Липинським, має бути у визнаному авторитеті монарха-арбітра, котрий повинен гарантувати особисті права громадян. Липинський не змішував монархізм з вождизмом, для нього була важлива спадковість, - легітимна династія. У 1925 році він писав: "... як відобрати монархізмові його мірило законности: - традицію та історичну спадковість, коли відібрати йому необхідний для його істнування легітимізм - він стає звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника".

У ставленні до релігійної віри та церкви позиція Липинського була чітко визначена: людина щиро віруюча, але противник будь-якого клерикалізму. Головне, що внесло християнство в політичну доктрину Липинського, - це ідею величезного значення етики, котра б коригувала і визначала характер політичних ідей ("предопреділяюча наші ідеї християнська етика"). Ірраціоналізм як засаднича риса хліборобської ідеології втілювався у релігійну віру, яка протиставлялася сучасному раціоналізмові - "новітній магії: вірі у божеську всемогутність людського розуму й його чудотворців". Липинський наголошував на тому, що у книзі "Листи до братів-хліборобів", "в її найглибшім підкладі - на її дні - лежить християнська релігія...", радикально стверджуючи, що "у oдвічній боротьбі духа з хаосом матерії нема середини". Проте підсумовував він свої релігійно-етичні принципи висловом дуже зваженим: "Ми не робимо з політики релігії, ані з релігії політики".

...у Бенuто Мусолuнu

Декларована "симпатія" Мусолuнu до монархії була, на відміну від такої у Липинського, вимушеною в умовах нестабільної політичної ситуації. Італія була монархією до 1922 р. і залишилася нею за влади хв@шuстів. Саме король Віктор-Емануїл ІІ призначив Муссоліні головою уряду. Тому брутальні антимонархічні заклики Мусолuнu довоєнної доби перемінилися на схвальну позицію, яка все ж вимагала деяких виправдань, які він розпочав з критики республіки. "Хв@шuзм перемагає антитезу монархія-республіка, що через неї запізнілий демократизм закидав першій усі недостачі й виславляв другу як довершеність устрою", - писав дуче. "Тепер же ми можемо бачити, що існують республіки, що нишком є реакційні і абсолютистичні, і монархії, які йдуть на найсміліші політичні і соціяльні спроби". Тобто монархія визнавалася, але ж необхідно було вказати й її певну обмеженість: "Монархічний абсолютизм належить минулому... ХХ століття - це вік авторитету, вік "правиці", вік хв@шuзму, вік збірноти, а тому вік держави". Відповідно за хв@шuстською доктриною сакральні та об'єднуючі функції монархії мають переходити у сучасну добу до держави, хв@шuстської держави.

Аналогічно після приходу до влади змінилося на більш позитивне офіційне ставлення хв@шuстської ідеології до церкви та релігії, оскільки стабільність режиму значним чином залежала від позиції Ватикану, вплив якого на італійське суспільство залишався величезним. Забуваючи свій власний антиклерикалізм доби до 1922 року, Мусолuнu у теоретичному часописі хв@шuзму "Ієрархія" звинуватив у ньому своїх політичних супротивників: "...уже ніхто не сміє більше залишатись на становищах того антиклерикалізму, що довгими десятками років у західному світі був наймилішим заняттям демократії". Владнання відносин держави та католицької церкви в результаті підписання Латеранських угод (1929) дозволило хв@шuстському проводу за рахунок низки поступок юридичного та фінансового порядку інтегрувати католицизм як елемент своєї і так вже доволі еклектичної доктрини. Причому це не робилося явно, а йшло прихованим шляхом через залучення до доктрини хв@шuзму елементів релігійного лексикону, що додавало їй аури "високої духовності" і, відповідно, поважності. Мусолuнu починає називати хв@шuзм релігійною концепцією, "в якій бачиться людина в її нерозривному зв'язку з вищим законом, з об'єктивною Волею, що понад одиницею, що чинить її гідною свідомого членства духової спільноти", - і далі виправдовується: "Хто в релігійній політиці хв@шuстського ладу добачує тільки чистий опортунізм, той не зрозумів, що хв@шuзм, крім того, що є системою правління, є також, і то передовсім, системою думання". Дуче стверджував, що проти релігії взагалі, передовсім же проти "окремої позитивної релігії", якою він вважає італійський католицизм, хв@шuстська держава "не є байдужа". Ця позиція формально аргументувалася посиланнями на ту увагу, яку хв@шuзм приділяє проблемам суспільної моралі. Проте очевидно, що проблема "суспільної моралі" цікавила дуче набагато менше, аніж щирого католика Липинського.

...у Адольфа Гuтлера

У ватажка НСДАП початкові уявлення про монархію формувалися у відповідності до австрійського зразка. Тому природно, що вона як основа того австрійського ладу, який він принципово і темпераментно критикував у перших розділах "Майн камп", не могла сприйматися ним позитивно.

Гuтлер приймав певну матеріяльну та моральну підтримку від німецьких монархічних кіл, але наголошував, що "... щирий монархіст вважатиме своїм обов'язком ... взяти під свій захист монархію проти самого монарха. Якби інститут монархії у всьому б залежав лише від особи монарха, тоді б монархічний режим довелось би вважати найгіршим з можливих режимів" Тобто, певно, що нація потребує лідера, але чому це має бути саме монарх-спадкоємець династії, а не, наприклад, новообраний вождь-фюрер? У 1922 році редагована Гітлером газета "Фьолькішер беобахтер" писала: "Питання "монархія або республіка" для нас взагалі не існує, воно, висловлюючись ходячим висловом, є приватною справою... Нам потрібне національне згуртування зовні та всередині, а головою буде той, хто зможе здійснити цю справу".

В умовах республіканської веймарської Німеччини дискредитована монархія як гасло не представляла реальної політичної сили. Хоч колишній кайзер Вільгельм ІІ знаходився неподалік - у Голандії, і ідею його реставрації підтримували у військових колах, проте його вплив на події був мінімальний. У цьому принципово відрізнялися ситуації Мусолuнu і Гuтлера: перший мусив рахуватися із монархією, бо саме король призначив його на посаду голови уряду і від короля багато в чому залежала стабільність режиму; Гuтлер же навпаки, серед пануючих інститутів мав враховувати лише позицію популярного рейхспрезидента - літнього героя світової війни фельдмаршала Гінденбурга, дні якого вже були злічені. Монархія, на противагу поглядам Липинського, не сприймалася Гітлером як реальна інтегруюча сила, а він вимагав від державного ладу саме цього. Цінність же монархії як традиційного інституту фюрер відкидав, оскільки його історичні симпатії минали феодально-монархічні часи й сягали доби тевтонських племен, у яких були "не королі, а вожді".

Отже, відновлювати монархію, як очікували від нього Гінденбург та військові, Гuтлер не збирався. Після 1933 р. у приватних розмовах він говорив: "Соціял-демократичним міністрам на зразок Зеверінга я наказав й надалі сплачувати пенсію. Можна думати про них що завгодно, але одну заслугу в них не забереш: вони усунули монархію. Це стало серйозним кроком вперед. Лише завдяки їм був розчищений шлях для нас". У 1938 р., повернувшись із візиту до Італії, фюрер повторив: "До чого ж я радію, що в нас немає монархії і що я ніколи не прислухався до голосу тих, хто хотів мені її нав'язати. Ці палацеві викрутаси, цей етикет! Просто жах! А дуче завжди на задньому плані! На всіх офіційних обідах та на всіх трибунах королівська сім'я займає кращі місця. А дуче стояв у віддаленні, хоча саме він представляв державу".

Якщо говорити про церкву, то у Німеччині вона хоч і була серйозною силою, але не була єдиною: на півночі - протестантська (євангелічна) церква, на півдні - католицька. Підпорядкувати першу новому режиму не представляло у подальшому значної проблеми, оскільки євангелізм був "мирською" вірою, залежною від позиції держави. Католицизм же сприймався Гuтлером ще з австрійських часів як ворог усього німецького, до того ж із закордонним керуючим центром. Щоправда, у "Майн камп" він у тому ж звинувачував й протестантизм, але останній все ж таки "краще захищає сподівання німецького народу". Головною вадою протестантизму для фюрера-патологічного антисеміта було лояльне ставлення до євреїв. Тому, виходячи з усього вищесказаного, Гітлер відкидав необхідність якось зв'язувати свою доктрину із християнськими принципами чи етикою. Етика націонал-соціялізму, якщо можна про таку говорити, була ближча до язичництва та вульгаризованого ніцшеанства. Необхідним чином вирішувати релігійні проблеми мав лише політичний діяч-реформатор, "звичайно, якщо у нього є для цього необхідні здатності". Оскільки н@цuстська ідеологія представляла собою всеохоплюючий тотальний світогляд, то певно, що Гuтлер бачив у ролі єдино можливого реформатора саме себе. Тобто у націонал-соціялізмі ідеологія (чи ідеолог) мали визначати спосіб існування церкви, не апелюючи до якихось християнських цінностей.

...у Шарля Мораса

На противагу вождизмові Гітлера позиція Мораса та "Аксьйон франсез" була однозначно монархічною. Доктрина "інтегрального націоналізму" ототожнювалась ними із роялізмом. Монархія втілювала сутність і єдність Франції, а її реставрація уявлялася необхідною для відродження країни. Монархізм "Аксьйон франсез" носив войовничий антиреспубліканський характер. Монархія логічно завершувала політичну філософію, соціяльну і релігійну доктрину цього руху. Як вважає французький дослідник П.Капітан, загалом роялізм забезпечував особливе виправдання органічному та авторитарному ідеалу, якого прагнув "інтегральний націоналізм". Монархія була покликана здійснювати арбітраж у загальнонаціональних інтересах, вона мислилася як непарламентський лад, але із станово-корпоративним представництвом.

В справах релігійних рух "Аксьйон франсез" був виразно католицьким (за винятком самого Мораса, який був прибічником нордичного язичництва), оскільки усі некатолики (протестанти, євреї) вважалися природними ворогами Франції. Католицизм сприймався як органічна складова французької національної ідентичності. Проте ця орієнтація була підірвана в результаті засудження Ватиканом "Аксьйон франсез" у 1926 році (але навіть після цього релігійна доктрина руху не змінилася).

...у Юліюса Еволи

Ще одним прихильником монархізму був палкий пророк "консервативної революції" Ю.Евола. Він закликав у 1920-ті роки до відновлення колишньої сили і значення монархії в Європі. Утверджуючи "волю до ієрархії", Евола пропонував відновлення прав аристократії, ідей і прав монархії. Певні надії він покладав на режим Мусолuнu, який реформував конституційну італійську монархію. Евола вбачав сутність монархії в імперському цезаропапістському принципі, - об'єднанні влади духовної і світської, безконтрольності одноосібного лідера-монарха. Така позиція віддаляла його від традиційного монархізму і легітимізму, які засновувались на династичному принципі. Евола урівнював династичний та вождистський начала, наголошуючи, що потрібно "або відмовитися від королівських титулів, які нічому або майже нічому більше не відповідають, або зважитися знову стати центром і головою держави, щоб покласти кінець всім "легальним" узурпаціям, що відбулися за останні століття, і знову зробитися вождями народів в абсолютному і трансцендентному сенсі". Імперська ієрархія, за Еволою, мала втілюватись в життя одночасно із відродженням язичницької нордичної духовності шляхом подолання демократичних християнських цінностей, а "консервативна революція" мала породити нову, вільну від будь-яких забобонів ніцшеанську "надлюдину", - речі абсолютно неприйнятні для "звичайного" консерватора Липинського. Втім, досліди Еволи не мали практичного політичного втілення і так і залишилися теоретизуванням над долями Європи.

В результаті можна бачити, що офіційно позитивно ставилися до монархічного ладу Липинський, Морас, Мусолuнu, Евола. Липинський і Морас прагнули відновлення національної монархії як соціяльно стабілізуючого традиційного чинника. Евола виступав за монархію умоглядну і абстрактну ("трансцендентну"). Симпатія до монархії (так само, як і до церкви) у Мусолuнu уявляється кроком політичного компромісу. У Гuтлера необхідності в компромісі не було: монархія і релігія нічого для нього не значили у порівнянні з абсолютною владою народного вождя. Х.Ортега-і-Гасет брав активну участь у поваленні монархії в Іспанії в 1931 р. і був цілком раціоналістом і певно невіруючим, хоча і відстоював конструктивне значення суспільного авторитета і традиційних цінностей.

Коректні стосунки із Церквою (у сенсі дотримання етичних і доктринальних принципів християнства) були лише у Липинського. Для нього релігія і церква уявлялися перш за все як "нічим не замінима школа дисципліни соціяльної і моральної: організацією людських інстинктів та хотінь і упорядкуванням людських думок про добро і зло громадського життя"."


http://www.lrc.org.ua/lipinsky/galushko2-ua5.html#4


Создан 08 ноя 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page