Болбочан — завойовник Криму

 
 

Болбочан — завойовник Криму

Хто є хто в історії визвольних змагань



Болбочан — завойовник Криму

Його судив державний суд за спробу державного заколоту...
"Український" суд —українського полководця. Єдиною його помилкою було те, що він цю державу захищав… Він зовсім не скидався на авантюрника, яких рясно наплодилось в Україні в часи революції. Не був він і звичайним офицером російської армії, який вимушено пристав до українського війська. Син сільського священика з Хотинського повіту в Басарабії, ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем... За розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" й "сепаратистські" розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.

Влітку 1917-го підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-ий армійський корпус. З українців корпусу сформував 1-й Український республиканський полк (5000 салдатів). Одначе російська більшість корпусу їх знезброїла, дійшло навіть до збройної сутички. Підполковник з побратимами виїхав до Києва. Серед загального безладу, коли дуже бракувало старшинських кадрів із військовою освітою, Болбочан зумів утворити боєздатний дисциплінований Республиканський полк, згодом перейменований у 2-й Запорозький... Корпус пройшов переможним походом через усю Україну, й, випереджаючи німецьку армію, вдерся у Крим. На той час дивізія складалась із 2-го Запорозького пішого полку, Харківського пішого партизанського відділу, кінного полку ім. Костя Гордієнка, гарматного полку, броневого дивизійону (10 панцерників), інженерного батальйону, відділу самокатників, важкого гарматного дивизійону й гусарського полку.

Крим узяли блискавично й надзвичайно успішно. Поки німці дійшли до Джанкою, Болбочан з розгону здобув стару ханську столицю Бахчисарай, деякі менші міста й Симферопіль... Болбочан націлився на Севастопіль, але тут утрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.

Будучи прибічником европейського вигляду української армії, Болбочан усе ж не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами й голили голови, залишаючи запорозькі оселедці. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка.
Болбочан був не тільки кваліфикованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійности України, а й политиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але — органічно українського, а не тої монархично-російсько-української суміши, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним политикам і промисловцям. Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивизією, взяти участь у цій акції, той погодився.

В Харкові, вже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати админістрації й державного апарату, створеного від гетьмана, й поставити на чолі війська авторитетну особу.
Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця в Білій Церкві, Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилася на корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, розташувавшись від станції Гребінка до Сум.

Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана й Директорії УНР Махно, діяла сила різноманітних загонів, невідомо якого забарвлення, перейшла кордон Червона армія, наступаючи на Чернигів.
Зберігся звіт Болбочана Головному отаманові: "…я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало все гірше й гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус — основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінно працює в бойовій обстанові, не кажучи про те, що й до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні — період найбільшого бойового напруження... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримання не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів — це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обовязок виконали чесно, а якщо хтось нас у чомусь звинуватить, то хай це робить той, хто більше прислужився для Батьківщини... Раніше я просив 3-4 полки, а тепер давайте дві дивізії... Через тиждень двох дивізій буде мало...".

Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбачанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: "Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".

За непослухом Болбочана крилась не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків узагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста, якого на хвилі революції винесло на пост Головного отамана військ УНР. Поруч діяли сили, які взаємно себе заперечували. Запорожці, у своїй масі, були завзятими самостійниками-націоналистами, серед яких панувало гасло "Україна для українців". Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціялизм і, тим паче, про комунизм. Тоді як Директорія спиралась у своїй основній масі виключно на соціялистів. Болбочан, як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець салдатів і старшин —став скалкою в очах соціялистичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію. Проблемою була і присутність Міхновського, якого соціялистичні кола ненавиділи за милітарні, державницькі, націоналистичні погляди.

Коли Болбочан зупинився в Кременчуку, його позбавили посади командувача корпусу й заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станиславові, теперішньому Івано-Франківську. Там змушений був марнувати час у кав'ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба й так потрібні були досвідчені командири.
Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб заопікуватись полоненими українцями з Першої світової війни. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.

Козаки радо зустріли улюбленого командира. Й тут його несподівано арештовує спеціяльно послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським дідичем Шрагом та ще кількома правими политиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус мали скинути соціялистичний уряд УНР, створивши тверду владу правої орієнтації. Слідство й суд відбулись навдивовижу швидко й засудженого полковника розстріляли на станції Балин.

Суд відбувся з розпорядження Наказного отамана Осецького при штабі Дієвої армії. Прокурором виступив "державний" літератор Петро Певний. Судді були членами штабної сотні, типові малороси, для яких патріотизм Болбочанів був цілком ненормальний.

Дружина члена Директорії Макаренка просила Петлюру врятувати Болбочана. Прохання помилувати надходили від 7-ої, 8-ої, частини 6-ої, дивізій, командира Запорозької групи полковника Сальського, інспектора цієї ж групи Дерещука й отамана Коновальця. Але Петлюра спішно виїхав на фронт, що виглядало так, ніби він подібно Пилатові, вмив руки. Суддя Кривицький, який виніс вирок, до смерти не міг звільнитись від тягаря вбивства. Згодом він скаже, що на підставі даних, якими розпоряджався суд, винести вирока не було жадних підстав.

До страти полковника катували у в'язниці. Він не міг зрозуміти й пережити всього цього безглуздя. Загинути не від ворожої кулі, а від рук "української" військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи. Перед смертю Болбочан збожеволів.
Стратили його 29 березня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. На команду "Вогонь!" — з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову — жадного пострілу. Схоже, нікому з вояків не піднімалась рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочанові в голову й потягнув коналого до ями, яку швиденько закидали землею.

Чи була насправді змова Болбочана? Можливо. Безперечно, Болбочана, людину правих поглядів не могла задовольнити безпорадна діяльність тодішнього уряду УНР, "соціялистичність" якого постійно підкреслював Петлюра. Була, можливо, й особиста образа. Проте полковник був досить розумний, щоб не бачити в усякій спробі державного заколоту серед тодішнього безголів'я страшну небезпеку для української державности...

Роман МАЛКО


Создан 02 окт 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page