Спогади чекіста Пташинського. Р.Коваль

 
 

Спогади чекіста Пташинського. Р.Коваль

Стаття цікава тим, шо в ній Пташинський згадує про Полтавця-Остряницю коли той перебував у Холодному Яру.



Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочці. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабаба, баба й мати були щирокровними українками, бершадськими, ободовськими, гниванськими”(цитати -переклад із рос. мови).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “російський каральний загін”.
Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яти предків”, Петро вважав себе росіянином (“Сповідуючи православ'я, ми, молодші Пташинські, завжди вважали себе національністю росіянами”).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що за малих літ “я озлився, став верховодом і організатором витівок”.
Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “батьківщину, царя й вітчизну”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черников, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду про більшовиків і Леніна”.
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Червону гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціялістичної молоди.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Н'юпор”, морський човен з авіодвигуном і пропелером, дослідний зразок двоф'юзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Светлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзиним, тоді військовим комісаром Москви. Берзин скерував юнака до Феликса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товариша Семена” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльности в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше деникінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Шляхи й дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Останній бій”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною "шпичкою" в тілі молодої республики, його ліквідація стала невідкладним завданням... Партія спрямовувала найліпші свої сили в райони, де відновлювано владу Рад... Скасовувано старі та створювано нові адміністративно-територіяльні райони, особливо в Наддніпрянщині. З частини території Київщини й Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху в Знаменських лісах 1 із Холодним Яром на Правобережжі та в районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. В місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центер Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради й ревкоми там не існували...” 2
В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися радянсьеий уряд та його каральні органи.
Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Одначе сталося не так, як гадалося. У б'юрі перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...
Вранці харківських посланців підняв з долу завідувач організаційно-інструкторського відділу “товариш” Беленький.
– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!.. ("Ставай! Годі наблищувати підлогу, до роботи, товариші").
Ось так Пташинський познайомився із заворгом Беленьким, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товариша” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...
Проживати Петрові одвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської книгозбірні, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...
Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.
Просидівши половину ночи над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.
Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...
Пташинський знову взявся за “Капітал”...
Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.
На цей раз йому наснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку” (репанку). Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.
Чекіст підхопився. Запаливши лямпочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...
Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув як наближається пацюк. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...
За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться в його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.
Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щоразу підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...
До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...
Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...
– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, ("не треба стріляти, побережи набої") – порадив Соломон Мойсейович...

У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товариша” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко 1, заворг Беленький, працівник Одеської губчека Кошелев, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.
"– Ми сабралі вас, – почав “товариш” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскава, партійнава апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє..."
Свистун зачитав директиву “центра” про потребу в найкоротший термін покінчити з “бандитизмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного й радянського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.

"– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там органи савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа."
“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий манастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам манастир...
Далі “товариш” Свистун порадив “широко й уміло” використовувати в роботі постанову "Надзвичайного з’їзду рад України" про амнестію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти радянської влади і здається.
"– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут."
Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй просто й підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених для боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелева і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.
"– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия; в том чіслє станкових і ручних пулємьотов..." – казав Свистун.
Кожному надзвичайному вповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми й ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.
"– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі," – завершив промову Свистун. "– Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі."
Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелевим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...
Наприкінці наради заворг Беленький вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амнестію...
Далі вповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції й ділянок, призначених кожному вповноваженому. Вислухали назви й характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.
"– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія," – порадив командир дивізії.
Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:

“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии
июня 20 дня 1921 г. № 200.
Мандат
Дан сей тов. Пташинскому П.Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.
Комбриг 74 бригады
Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.
Повноваження скріпила кругла гербова печатка.

Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.

Назвавшись, командир ескадрону Штеренберг 1 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки й Заболотні”.
Не затримуючись на станції Бобринській, кінним ладом рушили до Кам’янки.
Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому й повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчі й ночівлю. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру й виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...
“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням манастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік манастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповістки бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...
Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселих, гучних дітлахів. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо побитих чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів незаможників (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери й документи. В селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.
Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони й після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться й загинуть від рук бандитів...”
Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. Й підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли в усіх селах його ділянки.
“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!
Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.
В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!
На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.
Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!
Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.
С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.
Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.
Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.
Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.
Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.
Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.
Газетно-патосний текст звернення свідчив що Пташинський зовсім незнав ситуацію в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народніх комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.
Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.
Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворити війну імперіялістичну на громадянську. Все ж, може, й недаремно Пташинський стверджував, що “радянській владі громадянська війна була нав’язана від ворогів робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...
В Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.
Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.
За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...
Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недосить. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив проводити мітинги в кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зборів...
Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика й бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд рад України і його ухвали про амнестію”, “Міжнароднє та внутрішнє становище радянської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та инші.
До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється радянська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продподатках” відбирати в населення хліб...
Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “разверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й узагалі на багато що жалілися селяни.
Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.
– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?
Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.
– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...
27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідку про “амнестування”.
У цей день перший після тривалої павзи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка” 1, який зумів перехитрити червоних і зник.
Чекіст з’ясував, що дружина й батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештували “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петрові Пташинському минуло 19 років. Та йому було не до відзначень. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретареві губернського комітету компартії Свистунові про хід викону поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...
Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелевим. Виявилося, що обстанова скрізь подібна: створено актив, розбирають скарги, відновлюють роботу рад і комнезамів, вивчають становище в Холодному Яру й Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...
Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, вбивати”...
Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло одразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради й голови комнезаму.
Гасили пожежу довго. Коли вогонь уже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.
Та не закінчилася ще гаряча ніч.
Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.
– Стой! – закричав уповноважений.
Відповіддю був постріл.
Куля просвистіла над головою.
Відповів зі свого парабелума і Пташинський.
Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...
Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.
Чекіст наказав посилити пости й застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночи перейти жити у штаб ескадрону.
Зібравши особисті речі, Пташинський уже попрямував до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.
Відсунувши стола, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.
Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...
Ранок приніс іще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.
Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії від робітничої опозиції, Зинов’єва та инших ухильників”.
Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть указівки.
Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:
– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.
– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.
– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...
Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Усіх родичів отамана Чучупака та Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.
Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та Гребенюковому батькові сказав:
– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...
Передавши вранці 1 липня Штеренбергові всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амнестію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом ухвали з’їзду рад.
До околиці його провів начальник гарнізону...
Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:
– Стій!
З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зіскочив на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.
Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекістові це набридло і він вигукнув:
– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?
– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.
– От і прийшли, – кинув другий.
Пташинський зірвав з очей пов’язку й побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.
У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось узяв чекіста за руку й повів до столу.
Пташинського посадили на покутті – під іконами.
Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.
Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.
Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.
– Чучупака1, – назвався сусід ліворуч.
– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.
– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити й насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).
У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.
“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.
– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.
– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.
Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...
Пташинському одразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:
– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.
– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.
І Полтавець заспівав, як здалося чекістові, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,
Як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття,
У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.
На мить у землянці все стихло...
Тим часом Пташинський уже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.
– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?
– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...
– Може, не доведеться їм більше співати й веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.
Він явно намагався загострити обстанову за столом.
– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...
– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,
Синесеньке море,
Плачуть, тужать запорожці
В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...
“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака зі спадкових бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, спадковий куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією й посадило поруч на почесне місце?”
Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петрові Пташинському, що цих та инших людей злучила національна ідея й ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...
Спершу чекістові здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиходи. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.
А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який усе ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.
Під час співу, якому козаки віддавалися цілком, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...
Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння й зітхання людей, які поснули.
Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.
На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали доліна. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.
– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.
– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.
Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:
– Не поспішайте, громадянине уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми й запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергові... Дайте нам змогу розібратися...
Пташинський послухав і записку написав.
Повернулися до землянки...
Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст ізнову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто назвався Заболотним). Після категоричної відмови пити самогона Пташинського більше не силували.
Минув день, але серйозної розмови так і не почали...
Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака й Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергові записку про затримку ще на добу.
Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.
Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...
Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи дальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети далі вести боротьбу вже не існує, залишається звичайний розбій, грабунки, вбивства безневинних людей.
Юний чекіст був в ударі...
Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду в своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві добі.
– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!
Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік на дворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому сховку!
Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.
Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи дійсно їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амнестію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у лави Червоної Красної армії тих, хто був “амнестований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амнестованих”?..
Відповідати на питання Пташинський припинив, коли авдиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...
Дорогою через Мотрин монастир чекіст радо почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амнестію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був настроєний агресивно й хотів знищити Пташинського.
“Явитися з повинною і здати всю зброю призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.
Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.
Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.
Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка й Заболотного.
“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети й поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість радянської влади...”
У цей день зброю склало три отамани й “141 бандит”.
За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амнестовані” розпускалися по домах. Тих, що виявили бажання служити в Червоній армії, спрямовувано в повітовий військовий комісаріят. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...
“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро йог і його поріділу банду було цілком знищено.
Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелевим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”
Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.
І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху й перетворила його на заїку.
Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.
Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з лав Червоної армії...
Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.
Щодо співпраці отамана Чучупака з радянською владою, то це не підтверджено жадними иншими спогадами чи якимись документами. Стосовно до отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.
Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..
Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, у яких він брав участь, уже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, було відновлено сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення було розгромлено й забито дошками...”
Ситуація повторилася й після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амнестованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...
Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи в собі до 18700 осіб та охоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”
А у б'юлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народніх комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.
З иншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та инших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.
Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчуччині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в б'юлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого росту бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.
26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.
Що окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Раднарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті розв'язало проблему”, як вони казали, “бандітского района”...
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського в партизанському сховку в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський узяв участь у колективізації (читай: пограбунку селян) у Лубнях та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж урятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якира в Громадянську війну”.
1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство в захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – в повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де й помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався в радянській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, узагалі, оспівував “революційну романтику”.
Такого життєвого финишу дійшов палкий борець за радянську владу Петро Пташинський.


Создан 19 сен 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page