"Самійло Підгірський – кандидат у члени Української Головної Визвольної Ради"

 
 

"Самійло Підгірський – кандидат у члени Української Головної Визвольної Ради"

Олександер Дарованець, про члена УНАКОР Самійла Підгірського



Олександер Дарованець

Самійло Підгірський – кандидат у члени Української Головної Визвольної Ради

Серед багатьох незаслужено забутих постатей в гісторії України виділяється постать Самійла Підгірського – визначного українського юриста, громадського й політичного діяча, зрештою щирого патріота, який наклав життям заради своєї Батьківщини. Саме тому виникла потреба створити біографічний нарис про цю непересічну особистість, бо, на жаль, про нього обмаль інформації в українській гісторіографії, а в зарубіжній – то й зовсім немає. Поодинокі згадки про нього трапляться в збірнику документів та матеріялів “Відновлення Української Держави в 1941 ро­ці”, 1-му томі збірника документів та матеріялів “Українська Центральна Рада” й 41-му томі “Літопису УПА”, 1-му томі праці П. Мірчука “Нарис гісторії Організації Українських Націоналістів”, монографіях М.М. Кучерепи й Р.П. Давидюк “ВУО: Волинське Українське Об’єднання (1931-1939)” та І.З. Павлюка “Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя. 1917-1939, 1941-1944 рр.” Окремі факти, які використано в роботі над цією розвідкою, почерпнуто з праці В. Шпицера та В. Мороза “Крайовий Провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський»”1. Дещицю інформації про цю людину можна віднайти в довідковій літературі: “Енциклопедії Українознавства”, довіднику з гісторії України за редакцією І. Підкови та Р. Шуста, а також бібліографічному довіднику “Діячі Центральної Ради” 2. Цінним матеріялом до біографії С. Підгірського є спогади. Вони можуть мати різну цінність: якщо зі спогадів С. Шухевича, М. Лебедя та Д. Шумука можна почерпнути лише окремі факти, то спогади М. Гікавого є першою спробою створити біографічний нарис про Підгірського 3. Доповнюють палитру джерел, на які можна опертися, пишучи цього біографічного нариса, документи й матеріяли, які зберігаються у фондах Державного архиву Волинської области (фф. 46, 216) та Державного архиву Рівненської области (ф. 33), а також службове видання Волинської воєводської управи “Монографія ОУН на Волині” 4. Використано в цій розвідці й матеріял із віднайденого в фондах ДАВО примірника часопису “Заграва” 5.

Самійло Підгірський народився 1888 року в сім’ї заможного українського селянина з села Любитова, що на Ковельщині. Дитинство скоро промайнуло і прийшла пора обирати собі життєву дорогу: Самійло закінчив юридичний факультет Петербурзького університету й готувався до праці на цій ниві. Одначе розпочалася революція, і його поглинула громадська й політична діяльність: у травні 1917 року його обирають депутатом до Центральної Ради від Волинської губернії. Тоді Підгірський належав до Української Партії Соціялістів-Федералістів і на губер­ніяльному селянському з’їзді в Житомирі чітко виявив свою позицію українського патріота-самостійника. Паралельно він займається журналистикою, в яку повністю поринув після розгону Центральної Ради. 1917 року Підгірський стає редактором першої української газети на Волині “Громадянин”, у 1918–1919 роках він редагує “Волинську га­зету”, а 1920 – газету “Громада” в Луцьку 6.

З 1921 року Самійло Підгірський постійно проживає на теренах Волині, переважно в Ковелі. І в нових умовах він надалі провадить активну громадську діяльність, у різний спосіб обстоюючи національні права українців. Так, наприклад, у 1923–1927 роках він був послом до польського сейму, деякий час навіть головою Української Пар­ла­ментарної Репрезентації, справляючи значний вплив на формування її позиції. 23 січня 1923 року в сеймі посол Підгірський виголосив спільну заяву УПР, де акцентувалося, що “змаганням українського народу є відродження самостійної української держави”, “повний і свобідний розвиток національного життя”7. Ця заява відображала глибоку переконаність С. Підгірського в тому, що лише у власній державі український народ може повністю задовольнити свої культурні, економичні та політичні потреби, лише в ній зможе повноцінно жити й розвиватися. Саме тому він став одним із засновників Української Партії Національної Роботи (УПНР). УПНР постала 21 квітня 1924 року внаслідок внутрішніх непорозумінь в Українській Трудовій Партії, де вирізнялася активністю націоналістична група на чолі з Дмитром Донцовим. С. Підгірський став головою УПНР, а її секретарем та головним ідеологом став д-р Донцов. Основні засади програми цієї партії були такі: “Україна для українців”; розбудова національного життя власними силами; безкомпромісно негативне ставлення до Польщі і до СРСР та комунізму. Почала творитися її організаційна сітка. Так, наприклад, окружні виконавчі комітети були створені у Львові, Тернополі, Луцьку, Дубні, Пінську й Ковелі. Органом УПНР був двотижневик “Заграва” (1923–1924), який постав з ініціятиви УВО. Поява цього легального націоналістичного часопису знайшла своє відображення в інформації Міністерства внутрішніх справ до Волинської воєводської управли від 15 вересня 1923 року: “Постанова 14 березня на молодих людей подіяла в напрямі зростання націоналізму. З тих гасел виріс новий ідейний руський (радше – всеукраїнський) напрям, чиїм виразником і осередком стала «Заграва», двотижневик, видаваний офіційно через д-ра Донцова. […] «Заграва» як легальний часопис не подавала напрямних нового напряму, який творився, тим не менше, але програма, завдання й цілі нового угруповання виразно відбиваються на окремих сторінках «Заграви». Такі видання мали будити в українців незадоволеність наявним станом речей, що свідчив був уривок із оповідання «Сон»: «Хочеш ходити до української школи, навіть народньої – їдь у Прагу. Хочеш працювати в якій-небудь нашій інституції – також туди, бо там усе. – А народ? – Народ лишився на місцях»”. Змушуючи українців задумуватися над такими речами, “Заграва” підштовхувала їх до пошуку шляхів кардинально поліпшити своє становище. Тому поліція отримала наказ – уважно вивчати часопис “Заграва”, перший номер якого побачив світ 1 квітня 1923 року. Правда, УПНР не розгорнула діяльности через те, що на консолідаційному з’їзді 11 липня 1925 року більшість її членів на чолі з Д. Палієвим увійшла до УНДО. Одначе Донцов та Підгірський не зрадили своїх принципів, твердо стоячи на засадах українського націонализму, й рішуче відкинули теорії та практику угодовців 8.

Саме через посиленість угодовських тенденцій у середовищі українських партій, особливо діяльність групи Петра Певного на Волині, Підгірський відмовився від легальної политики і в 1928–1939 роках зайнявся приватною юридичною практикою як адвокат 9. Серед яскравих сторінок його правничої діяльности була участь у политичних судових процесах як оборонця обвинувачених у належності до ОУН та УНАКОР. Так, наприклад, зі звіту про стан безпеки на терені Волинського воєводства за квітень 1937 року випливає, що 27–28 та 30 квітня 1937 року в Луцькім окружнім суді відбувся процес проти 44 обвинувачених у приналежності до УНАКОРу та ОУН, і одним із оборонців на цьому процесі був Підгірський 10. Відомий український адвокат Степан Шухевич згадував, що С. Підгірський був адвокатом на Луцькому процесі “42-х” 11. Підгірський був оборонцем і на Рівненському процесі 22–26 травня 1939 року, коли до різних термінів ув’язнення засудили майже весь провідний актив ОУН на Волині 12.

Сам Підгірський був давнім і добре законспированим членом УВО, а згодом і ОУН. УПНР, яку він свого часу очолював, була створена за сприяння УВО, яка прагнула використати її для пропаганди українського націонализму легальним шляхом 13.

Не раз його ім’я трапляється й на сторінках документів польської влади, присвячених “підривному рухові ОУН”. У звіті про стан безпеки у Волинському воєводстві за травень 1934 року міститься така інформація: 6 травня 1934 року в приміщенні Союзу Українок у с. Шайно відбулися збори членів ОУН за участи Євгена Шума, Василя Полака, Арсена Полака, Омеляна Лавренюка та Марка Лавренюка, який сказав, що 24 квітня 1934 року був в адвоката Підгірського в Ковелі, від якого отримав наказ: розпочати акції, спрямовані поширити український націонализм серед суспільства і влаштувати похід на “Козацькі Могили”, насипані 1929 року від членів ОУН у с. Шайно 14. У службовій характеристиці организаційного стану ОУН 1934 року, спорядженій ВВУ, вказано, що до видатних діячів ОУН належали адвокат Самійло Підгірський та його секретар Павло Вітрик 15. За даними поліції, 1935 року до складу повітової екзекутиви ОУН у Ковелі входили адв. Самійло Підгірський, Олександер Калюжний, Василь Капелюшний, Тиміш Колот* та Павло Вітрик 16. В інформації ВВУ до МВС від 25 листопада 1935 року С. Підгірського характеризують як одного з провідних націоналистичних діячів Волині та Полісся: “Одночасно ОУН прагне віднайти опертя на видатніших представників старшої української суспільности, знаних зі свойого націоналізму. Такими особами мають бути на терені Рівного др. Могильницький, на терені ж Ковельського повіту – адв. Підгірський. […] Адв. Самійло Підгірський є також законспированим мужем довір'я ОУН і відіграє велику ролю в организації націоналистичного руху на терені Ковельського повіту. До нього теж переважно зголошуються емісари зі Львова, які спрямовувалися на Волинь, чи також на Полісся. Подібну ролю серед жінок відіграє дружина Підгірського, голова Союзу Українок, яка останнім часом розпочала акцію організації в сільських місцевостях т. зв. «жіночих гуртків», які мають за завдання виховати дітей в націоналістичному дусі й утвердити їх у переконанні про потребу боротьби за незалежність і готовності жертви”17.

Ще одним документом, який свідчить про підтримку націо­на­лі­стичного руху з боку Підгірського, є звіт Волинської воєводської управи до МВС від 10 вересня 1936 року про організаційний стан ОУН на Волині на 1 липня 1936 року: “Пов. Ковель. Виявлено контакти повітового провідника ОУН у Ковелі Маркевича Володимира з членами ОУН Коханським Іваном** та Савичем Василем***, а також контакти того ж Маркевича з чл. ОУН зі Львова, які відбувалися в помешканні адво­ката Підгірського Самійла в Ковелі”. У тому ж таки звіті Підгір­ського зараховано безпосередньо до видатніших діячів ОУН 18.

Про націоналістичну діяльність меценаса Підгірського свідчить і зведення конфіденційних повідомлень № 2 від 2 липня 1936 року, опрацьоване суспільно-політичним відділом ВВУ: “В Ковельському повіті було посилено націоналістичну пропаганду, причому акцією на тому терені керують: Марченко, Бурий*, Коханський, NN інженер з Ковеля за посередництвом адв. Підгірського з Ковеля”19. Враження про те, що С. Підгірський є провідною постаттю серед українських націоналістів Ковельщини, складалося не лише в поліції. Тодішній активіст КПЗУ, а згодом – член ОУН і багатолітній політв’язень-дисидент Данило Шумук твердив, що націоналістичною роботою на терені Ковельського повіту керував Підгірський 20.

Саме завдяки старанням таких людей, як С. Підгірський, на теренах Ковельщини розвивався український націоналістичний рух, що був надійною основою формувати мережу ОУН. Так, згідно зі звітом ВВУ від 2 липня 1936 року, на теренах Ковельщини поліції були відомі 36 членів та симпатиків ОУН, у тому числі й повітовий провідник ОУН Ковельщини В. Маркевич, районовий провідник ОУН в Турійську Микола Морозович, С. Підгірський, П. Вітрик та А. Марченко 21.

Згідно зі звітом Ковельського повітового староства про організаційний стан ОУН на 31 грудня 1935 року, кількість виявлених членів та симпатиків ОУН сягала 50 осіб (переважно в Ковелі, Шайні й Турійську). У 1935–1936 роках поліція та органи загальної адміністрації в своїх звітах реєстрували на терені Ковельського повіту від 50 до 75 виявлених членів та симпатиків ОУН 22.

Самійло Підгірський 1940 року був заступником провідника Волинської обласної екзекутиви ОУН в окремій мережі, підпорядкованій безпосередньо А. Мельникові (перед тим Є. Коновальцеві). Частково роботу цієї структури висвітлено у відомих зізнаннях полковника Михайла Кураха, проте її діяльність ще вимагає серйозного дослідження. Ймовірно, вона була тісно пов’язана також із ветеранською організацією УГА “Молода Громада” на чолі з Андрієм Палієм. Крайовим Провідником цієї мережі був Юліян Шепарович, який представляв її на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі. Мережа Ю. Шепаровича діяла законспіровано від основної та ввійшла в контакт з основною мережею ОУН лише в жовтні 1939 року 23.

Певне уявлення про людину може дати коло найближчих до неї людей: рідних, близьких, знайомих. Серед найближчих С. Підгірському людей можна назвати його дружину Олександру (Лесю). Родина Бачинських, з якої походила Леся, була національно свідомою, а її сестра Марійка стала дружиною провідного ідеолога українського націоналізму Д. Донцова, тому не дивно, що коли родина Підгірських оселилася в Ковелі, то Лесю Підгірську обрали головою місцевого осередку Союзу Українок. Поліція зазначала, що вже на середину 1930-х років осередки Союзу Українок на теренах Ковельщини, якими керувала Леся Підгірська, потрапили під вплив ОУН і стали центрами націоналістичної пропаганди 24. У звіті Ковельського повітового староства до Волинської воєводської управи від 12 січня 1937 року говорилося: “Союз Українок” – єдина з чинних українських організацій націоналістичного характеру2 5. Те ж саме свідчить Д. Шумук, який згадував, що легальною організацією, через яку діяли націоналісти, був “Союз Українок”, а Олександра Підгірська була відомою його діячкою 26.

Багатолітнім секретарем С. Підгірського був Павло Вітрик, член одного з перших осередків ОУН на теренах Ковельщини. У ніч з 22 на 23 вересня 1931 року була проведена “ліквідація” УВО в Ковелі, яка охопила 9 осіб. Її наслідком був процес у Луцькім окружнім суді (4–5 листопада 1932 року), на якому було засуджено Юрія Косача, Іллю Куницю, Мирослава Онишкевича, Зиновія Сомчинського, Сергія Сомчинського, П. Вітрика і В. Маркевича на 1 рік тюрми ( залічуючи 6 місяців запобіжного арешту й даруючи решту в зв’язку з амнестією) 27. Правда, радість їхня була недовгою: 24 квітня 1933 року Люблинський апеляційний суд підвищив їм кару, зокрема П. Вітрикові дісталося 1,5 року тюрми 28. Одначе це не зупинило Вітрика й агент “Вітер” у лютому 1935 року доповідав: “Націоналістична праця в Ковелі групується навколо особи адвоката Підгірського, а також його секретаря Вітрика Павла, вже караного 2-х-літнім ув’язненням за діяльність ОУН” 29. Тому Павло Вітрик 1935 року на три місяці потрапив до Берези Картузької, а 28 (за иншими даними – 29) серпня 1936 року П. Вітрика знову арештовано, цього разу у справі Марченка й товаришів. Кінець кінцем постійні переслідування польської поліції змусили його нелегально виїхати за кордон 30.

Так, ми бачимо, що найближче оточення С. Підгірського мало яскраво виражене націоналістичне забарвлення, що теж свідчить про те, що він був переконаним націоналістом.

Часи першої більшовицької окупації (1939–1941) – “закрита сторін­ка” біографії Підгірського, тому що жадної інформації про цей період його життя відшукати не вдалося.

На початках німецької окупації стало відновлюватися українське громадське життя, а також були спроби утворити українську адміністрацію, яка мала би відновлювати нормальне життя на очищених од більшовиків теренах. Згідно зі звітом інформатора ОУН Миколи Мостовича про організацію української влади у Волинській та Рівненській областях від 31 серпня 1941 року, головою Ковельської окружної управи був адвокат С. Підгірський 31. У спогадах Михайла Лебедя сказано, що він був повітовим старостою в Ковелі. Активною в справі організації громадського життя була і його дружина Леся, яка зуміла порятувати з німецького полону декілька тисяч військо­во­полонеників 32. С. Підгірський входив також до складу представницького органу, який об’єднував найавторитетніших представників української громади Волині, – Української Ради Довіри на Волині 33. Однак коли німці у вересні 1941 року взялися утверджувати свою владу на теренах України, Самійла та Лесю Підгірських було арештовано й вони опинилися в страшній краківській тюрмі Монтелюпих 34. Через деякий час стараннями їхніх приятелів подружжя Підгірських було визволено з цієї в’язниці. Одначе недовго довелося пробути на волі Лесі Підгірській: її знову заарештували гестапівці й розстріляли 1943 року в Ковелі 35.

Підгірський мусив переховуватись у Варшаві, але не поривав своїх зв’язків з українським національно-визвольним рухом і навіть став кандидатом у члени Української Головної Визвольної Ради. У протоколі допиту Кирила Івановича Осьмака від 30 січня 1948 року є дані про те, що Самійло Підгірський мав бути на Великому зборі, але, з невідомих для Осьмака причин, на збір не прибув 36.

1944 року Волинь опинилася під новою окупацією, цього разу вже московсько-більшовицькою. За людей типу Підгірського взявся НКВС, що й визначило їхню дальшу долю. Дата загибели Підгірського ще й досі не устійнена, бо різні джерела називають то 1944, то 1945 роки; ймовірно, його було розстріляно в Київській тюрмі 37. Так закінчився життєвий шлях щирого патріота, одного з тих, хто тихо й без зайвого галасу намагався наблизити день віднови незалежної Української держави.





Повернутися до змісту


Офіційна інтернет-сторінка "Центру досліджень визвольного руху". Всі права застережено.
Використання матеріалів дозволяється за умови посилання:
SoftOfficeService © 2005

http://cdvr.org.ua/uvr.php?nomer=5&roz=10


Создан 10 сен 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page