"Соціялізм і хв@шизм як ідеологічні течії" - витяги з рехверату

 
 

"Соціялізм і хв@шизм як ідеологічні течії" - витяги з рехверату

цікавий рехверат без автора про ідеологічні течії



Соціялізм і хв@шизм як ідеологічні течії

План

1. Загальне поняття про ідеологію та ідеологічні течії

2. Хвашизм як ідеологічна течія. Природа хв@шизму

3. Природа соціялізму

Використана література

1. Загальне поняття про ідеологію та ідеологічні течії

Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціяльної групи (?). Повсюдно у світі (?) зберігаються такі уні­версальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціялізм та ин.

Вперше в науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мисли­тель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та яви­щах свідомости через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу ролю в житті людини й суспільства. Американський науковець Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Бел вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спря­мовує їх у політику.

Жадна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи ті політичні інститути, соціяльно-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності до інтересів певної соціяльної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціяльної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не спираються на якісь соціяльно-економічні прошарки населення. О.В. Лазоренко та О.О. Лазоренко вважають, що "функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проєкту або начерку політичного простору".

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

...

2. Хвашизм як ідеологічна течія. Природа хв@шизму

ХХ століття стало століттям зародження, становлення ... тоталітарних ідеологій. І якщо на пострадянському просторі чимало уваги приділялося лівим тоталітарним течіям (соціялізму, комунізму, наційонал-соціялізму), то праві тоталітарні течії якось не надто приваблювали увагу дослідників. Більше того: праві тоталітарні течії часто помилково ототожнювали з окремими лівими течіями. От і виходили ляпсуси на зразок “німецький хв@шизм” (хоча хв@шистівська ідеологія не була притаманна для Німеччини – це радше плід аграрних соціюмів, який у промислово розвинутих державах виглядав реликтом, а не домінантною течією). Рани Другої світової війни..., а також некоректне визнання від Нюренберзького трибуналу 1946 року "злочинною ідеологією" саме хв@шизму, а не н@цизму – ось головні причини табуйованости всіх спроб розібратися в перевагах та помилках хвашизму. Хоча навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що час розставити всі крапки над “і” давно настав.

Для початку варто вказати, що досі немає єдиної загальносхваленої дефініції хв@шизму. Переважно під цей термін потрапляють усі тоталітарні течії в Европі, відмінні від радянської тоталітарної системи. Таким чином, маємо вінегрет, у якім одним і тим самим совсом приправлено власне італійський хв@шизм, еспанський фаланґізм, хорватський усташизм, “диктатура професорів” у Портуґалії, “Crois de Fоir” у Франції, рух Мослі у Великій Британії, “Залізна Ґвардія” в Румунії й навіть аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині (не кажучи вже про н@цистську Німеччину, лідер якої А. Г. вважав за образу, коли його називали хв@шистом). Насправді маємо чітко розділити ті течії, які ми можемо віднести в розряд хв@шистівських чи близьких до хв@шизму.

То що ж таке хв@шизм?

Хв@шизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі – спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для винику хв@шизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис хвашизму в подальшому його розвитку. Б.Мусoлiнi наприкінці 20-х років, відповідаючи на запитання швайцарського журналиста: “Чи можна охарактеризувати хв@шизм єдиним гаслом?”, подумавши, прорік: “Ми проти комфортного життя”. В цьому був mоdus vivendi послідовників хв@шистівського руху.

Иншою відмінною рисою хв@шизму була його антиінтелігентність. Інтелігенцію на початку ХХ ст. сприймали як неодмінний атрибут буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж Мусoлiнi, як правило, народжували одну-дві дитині, в той час як сильна нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Мусoлiні створював спеціяльні штучні села (напр., Сабатію під Римом) і культивував культ села. Сам Мусoліні гордився титулом “дуче-селянин”. Один із предтеч хвашистівського руху, поет і художник Маринеті, висунув гасло “Смерть інтелігенції!”, маючи на увазі не смерть окремих індивидів-представників інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча в той же час чимало видатних мислителів початку століття опинилися в лавах хвашистівського руху (серед них – Ґабрієль д’Анунцйо, Юліюс Евола, винахідник радіо Ґуґлієльмо Марконі, Езра Павнд та ин.). Симпатії до руху хвашистів виявляли Ловренс Аравійський, авіятор Ліндберґ та король Великої Британії Едвард.

Варто відзначити, що хв@шизм у ідеологічному плані найбільше запозичив від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку хвашистівської ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський кінорежисер Б.Бертолучі у фільмі “ХХ століття”: хв@шист Атила – виходець із низів, поміщиків слуга – намагається копіювати в поведінці старого господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці “Не дай, Боже, з Івана пана”, є панівною, коли поглянути на біографії лідерів більшости хв@шистівських рухів: амбітні молоді люди, переважно з сільської місцевости, які намагаються опанувати аристократичні манери й жити як аристократи.

Це правило поширюється й на окремі близькі до хвашизму рухи: як приклад – біографії А.Павелича чи А.Мельника. Ще один збірний літературний герой, який дає змогу побачити процес формації характеру покоління майбутніх хвашистів – Манівський Феликс Крул. І хоча автор не вказує на майбутні політичні настрої свого героя, в ньому легко впізнається молодий чоловік, який у 20-х роках формував когорти хвашистівського руху.

Предтечі хв@шизму напередодні Першої світової війни епатували публику ніцшеанськими ідеями й закликали переробити світ і людину, відкинувши моральні принципи. Після 1918 року хвашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистівських почуттях, використовуючи загальну образу й невдоволення, економічну кризу та инші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання хвашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними – гісторичну традицію (загострену настільки, що вона часто перетворювалася на псевдогісторичну традицію або гісторичну псевдотрадицію) та чинник релігії. Якщо протохвашисти не надто ладнали з християнством (книги Ґ. д’Анунцйо були навіть заборонені від Церкви), а гісторію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація російських футуристів – мистецької течії, найближчої до хв@шизму, – яка закликала “викинути за борт корабля гісторії Достоєвського, Пушкіна, Толстого”), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється. Ю.Евола одним з перших усвідомив ролю традиціоналізму для суспільного руху.

Задля справедливости варто зазначити, що хвашизм відрізнявся від традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і яку адепти консерватизму використовують, щоб заперечити приналежність хв@шизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав революційної боротьби й революційних процесів. хв@шизм же задекларував (иноді на повен голос, иноді – не надто афішуючи своїх дій) консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести хвашизм до ультраконсервативних течій.

Не так давно У.Еко, говорячи про спорідненість різноманітних тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів:

abc bcd cde def

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні – у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні иншим трьом символам. Італійський хв@шизм став саме отим символом cde стосовно до инших тоталітарних течій. У.Еко запропонував назвати його ур-хв@шизмом, тобто первісним хвашизмом.

Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У.Еко й визнаючи, що хв@шизм є витвором власне італійського народу (“продуктом не для експорту”, як уважав Б.Мусoліні), а також усвідомлюючи, що треба розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного хв@шизму, ми пропонуємо вживати термін “ультраконсерватизм”, який може стати до певної міри компромісним. Протохвашизм і хвашизм справили неабиякий вплив на формування ультраконсервативних течій в Европі, але при цьому ультраконсерватизм не варто ототожнювати виключно з хвашизмом. Кожен народ витворив свій варіянт чи аналог “хв@шизму”, це не дивно. Я.Оршан у 30-х роках твердив, що існує різний вираз єдиного духа – націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі хвашизму, в Німеччині – наційонал-соціялізму, в Україні – інтегрального націоналізму. Будь-яка ідеологія несе в собі національний характер, бо кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, щоб стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань – навпаки, вона повинна дати рецепт їхнього розв'язання. “Кожна нація має свій соціялізм”, – констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультраконсерватизму А.М'юлер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про хвашизм як різновид ультраконсерватизму.

Ультраконсервативному рухові завжди бракувало стрункої ідеологічної системи. Як і инші тоталітарні течії (можливо, за винятком н@цизму й комунізму), ультраконсерватизм не перетворився на ідеологію, а став політичним рухом, ідеологічне та ідейне визначення якого змінювалося відносно до потреб часу. Це робило ультраконсерватизм динамічним, позбавленим догм та зашорености. Судити про ультраконсерватизм і вести пошук його дефініції потрібно виходячи з емпіричного матеріялу, а не з ідеології – тим більше, зважаючи на аморфність цієї ідеології.

Які ще риси слід врахувати, намагаючись осягнути особливості ультраконсерватизму?

Насамперед, культ держави.

Основним гаслом хв@шистів у 30-х роках було: “Все для держави, нічого проти держави й нічого поза державою”. Цей момент кардинально відрізняв ультраконсерваторів від комуністів (які пропагували культ класу) й нацистів (культ р@си).

Авґустизація лідера держави з одночасним “дуалізмом влади”.

У більшості ультраконсервативних країн співіснували леґітимна, однак номінальна, влада короля з традиційної правлячої династії та нелеґітимна, але повна влада диктатора – вождя, дуче, поглавника, кондукатора, кавдильйо.

Тоталітарний устрій держави з чіткою гієрархічною системою.

Намагання реорганізувати профспілки й перетворити їх на активну, одначе контрольовану політичну силу. В результаті утворилася своєрідна система корпорацій, синдикатів, тощо. Скажімо, в Італії, яку традиційно беремо за зразок “чистого ультраконсерватизму”, виборче право базувалося на корпоративній системі: корпорації подавали списки своїх кандидатів у депутати парламенту. Ці списки ретельно перевіряли певні структури влади (в Італії – Найвища хв@шистівська рада) і згодом єдиний усталений список виносили на всенароднє обговорення. До речі, згідно з проєктом Конституції М.Сціборського (1939), подібна система мала б запрацювати і в Українській Державі.

Акцентація уваги на соціяльній сфері й намагання радикально поліпшити соціяльну сферу (варто зауважити, що ультраконсерватизм найуспішніше – коли врахувати динамику, темпоральний аспект і реальні зусилля – порався з розв'язком соціяльних проблем). Все це сукупно дає нам феномен ультраконсерватизму.

До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський хвашизм (як прообраз), еспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим А.Салазара в Портуґалії, рух “Obozu Narodowo-Radykalnego” та “Zadrugі” в Польщі, О.Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську наційонал-соціялістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної німецької), а також кілька українських політичних сил – Організацію українських націоналістів, Фронт національної єдности, Український хв@шистівський здвиг, тощо.

Водночас варто відзначити кілька инших тенденцій у правому таборі. Скажімо, в той же час, коли активно розвивалися ультраконсервативні течії, існувала тенденція консервувати реликтові гієрархічні системи, базовані на чистому консерватизмі. До таких варто віднести режим Примо-де-Рибери в Еспанії, режим М.Горті в Угорщині, рух глинковців у Словаччині, прихильників Р.Дмовського і Ю.Пілсудського в Польщі, режим К.Манергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його різноманітності (Союз гетьманців-державників, Український союз хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).

Поява такого самобутнього явища, як н@цизм, а також діяльність яскравого харизматичного лідера (А.Г.) в одній з “еталонних” держав Европи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні н@цистській ідеології. 1937 р. Є.Онацький критикував Б.Мусoліні за надмірне захоплення н@цизмом. Тоді ж видатний український публицист констатував, що “хв@шизм скотився до н@цизму”. Але вже через кілька років (1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я.Гайвас вважав, що невдовзі при NCДAП буде створено спеціяльний український відділ, і ОУН буде діяти як складова н@цистської партії. Близькими до н@цизму були також “Залізна Ґвардія” в Румунії, рух Л.Деґреля в Бельгії, рух Ф.Салаші в Угорщині, російські хв@шистівські організації К.Радзієвського й А.Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І.Полтавця-Остряниці в українському еміґрантському середовищі. Н@цизм, порівняно з хв@шизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним “мостом” між хв@шизмом і комунізмом радянського зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і всі крайнощі. Мусoліні, як свідчать щоденники його зятя, Г.Чіяно, постійно підтримував контакти з Москвою й навіть видавав таємниці своїх союзників – насамперед Німеччини. Попри міждержавні й міжсистемні стосунки існували стосунки й міжідеологічні. Н@цизм став тією точкою дотику, де перетнулися хв@шизм і ленінізм. Недаремно 1933 р. Г-лер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне н@цистів, а й ультраконсерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).

Щоправда, існують ще й инші визначення ультраконсерватизму (хв@шизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис хв@шизму”, відмежовуючи останній від инших двох видів авторитарного націоналізму – радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до хв@шистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку NCДAП, еспанську Фаланґу, польські Фаланґу й Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до ультраправих – австрійський Гаймвер, Аксйон Франсез, польських наційонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманиса, Сметону, Пілсудського, Салазара, инших европейських диктаторів та організації.

Погоджуючись із запропонованою від С.Пейна структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, в режиму Антонію ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франка в Еспанії (й це природньо з огляду на геополітичний розмісток Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманиса. Портуґальський та еспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном “іберійська моделя хв@шизму”. Очевидно, в даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Портуґалії в часи Салазарової диктатури були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося в країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був науковцем-економістом зі світовим іменем, професором Лисабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному характері портуґальського режиму.

Те ж стосується до румунської “Залізної Ґвардії”, яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до н@цизму (взагалі, феномен “Залізної Ґвардії” потребує додаткового вивчення. Бо в цій течії були надто сильними не лише н@цистівські корені, а й елементи хв@шизму й навіть троцькизму; тим паче, що лідери “Залізної Ґвардії” засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури – порівняти хоча б К.Кодряну та М.Еліяде).

З-поміж великої кількости дефініцій хв@шизму варто назвати ще одну – означення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціятором т. зв. “хв@шистівських дебатів”. Він висунув 6 пунктів “хв@шистівського мінімуму”, тобто, ознак, притаманних хвашизмові: антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, ф'юpеp-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета. Дане визначення дає підстави ототожнювати ультраконсервативні течії, скажімо, з н@цизмом. І якщо антилібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча н@цисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був притаманний саме н@цистам. Відома полемика між Б.Мусoліні та Ю.Еволою у 20 – 30-х роках показала, що італійський хв@шизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду хв@шистів – аж до нормалізації стосунків із Ватиканом і підпис Латеранського конкордату включно. Уряд Павелича в Хорватії створив програму - відроджувати національні традиції (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте – покровителя Павелича) й навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Еспанії спирався не лише на ультраконсервативну “Фаланґу”, а й на консервативно-католицький рух “Ариба!”.

І ще один нюанс щодо “хв@шистівського мінімуму” Е.Нольте: жаден хв@шистівський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якім ультраконсервативнім русі є радше засобом. Ґенеза еспанського ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися в нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франка поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення. В 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та иншими країнами демократії, в 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобід, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франка. Хоча в даному випадку можна задуматися й над иншим питанням: чи режим Франка не зазнав відповідних впливів під тиском західньої демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та Північної Америки в повоєнний час – так само, як режим Мусoліні наприкінці 30-х років зазнав упливів німецького н@цизму? На нашу думку, це питання потребує ґрунтовніших досліджень.

Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, й запропонована від А.Г-лера моделя “Нової Европи” різко знебалансовує прихильників чистоти ідеології. Н.Панда в Італії пропонує Б.Мусoліні запровадити р@совий принцип (бо, мовляв, після територіяльних завоювань у Абисинії виникає загроза мішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів). У результаті в Італії починає поширюватися @нтисeмiтuзм, який абсолютно не був притаманний хв@шистівському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча хв@шизму Ґ. д’Анунцйо був єврeєм, а Б.Мусoліні пропонував єврeям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, @нтuceмiтuзм не був масовим явищем в Італії й у 40-х роках. Дуже недовго “р@coвий принцип” діяв в Еспанії, де також не перетворився на визначальний чинник. Українські націоналісти декларували @нтuceмiтuзм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий, М.Капустянський, були єврeйками).

Більше того: в середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції хв@шизму. О.Кандиба (О.Ольжич) критикував хв@шизм за те, що він опанував Італію “без жадного пострілу, без жадної краплі крови”, а тому не дав можливости витворитися героїчному міту. М.Сціборський у своїй Націократії також критикує хв@шизм, що не надто позитивно сприймали Є.Онацький та Є.Коновалець. Після смерти Є.Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. – обидвох відламів) зосереджуються на контактах із Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.

Така політика лідерів ультраконсервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету – створити незалежну державу) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріяту “Ост” (аж до трагічної загибели райхскомісара В.Кубе 1943 р.). Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне місце українських земель, їхні фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е.Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільности союзу з нaційонaл-сoціялістичною Німеччиною. Заради цього союзу українські нaціоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, бо намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як уже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування.

1943 р. з’являється праця Я.Старуха (Ярлана) - "Спектер хв@шизму" (дійшла до нас у польськомовному варіянті Upior f@szyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу “ліберального” або “демократичного націоналізму”. В повоєнний час О.Бойдуник (ідеолог “мельниківського” відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо хв@шизму, і щодо демократії західнього типу. Однак ця ідея не прижилася.

В инших країнах Европи ультраконсервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією од військ антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультраконсерватизму (одначе дуже "модернізованого") залишалися Еспанія, Портуґалія та рух О.Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).

Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.

По-перше, ультраконсерватизм (особливо в Центральній та Східній Европі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення гісториків.

По-друге, не лише в політології, а навіть у публицистиці треба навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу – скажімо, хв@шuзм і н@цuзм.

По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультраконсерватизму:

1. Початок ХХ століття – 1919 р. – “протохв@шизм”, діяльність “предтеч хв@шизму” в Европі.

2. 1919 – середина 20-х років – розповсюдження ультраконсерватизму в Европі.

3. Середина 20-х років – кінець 30-х – ультраконсерватизм як панівна течія в суспільно-політичному житті Европи.

4. Кінець 30-х – 1945 р. – мутації й "занепад" ультраконсерватизму.

По-четверте, розглядати ультраконсерватизм треба виключно виходячи з конкретної гісторичної ситуації, завдань, що стояли перед тим чи тим народом, перед тією чи тією державою. При цьому варто пам’ятати, що всякий політичний процес є закономірним, і ультраконсервативні режими в більшості країн Европи стали природнім, притаманним явищем. Ультраконсервативні режими досить радикально, а водночас ефективно розв’язували завдання, які диктував їм час (скажімо, Еспанія до Франка й Еспанія після Франка – це дві різні держави; в Еспанії часів Примо-де-Рибери чи Асанії був найнижчий в Европі рівень життя, а Еспанія 70-х років постала перед світом "нормальною розвинутою" державою, що продемонструвала "готовість до демократичних перетворень"). Часто, розглядаючи ультраконсервативні течії, ми підходимо до них зі своїми "сучасними" мірками, дивимося на них під кутом зору "сучасности", необачно визначаючи, що “добре”, а що – “погано”.

Можливо, ми просто стоїмо не на тому березі ріки, і щоб краще усвідомлювати процеси в суспільно-політичному житті Европи міжвоєнного періоду, варто просто не полінуватися перейти на потрібний берег і спробувати розглянути проблему комплексно?


3. Природа соціялізму


Соціялізм (лат. socialis — суспільний) — вчення й теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, ґрунтованого на суспільній влас­ності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матері­яльних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціяльне забезпеченої свободи особистости.

Ідеї соціяльної справедливости відомі з найдавніших часів. Одначе, як соціялістичне вчення, вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівности, свободи особистости, справедливости та инших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистівський соціялізм нех­тує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запору­ку зростання матеріяльного добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл прибутків, політичну регуляцію економічних і соціяльних процесів, свідому встанову від держави норм і принципів соціяльної рівности (нерівности) та справедливости. Пріори­тет у соціялістичній доктрині надається державі, а не інди­відові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволю­ційним соціяльним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачен­ня соціялізму. Найпоширеніші з них — з позиції марк­сизму і з погляду соціял-демократії.

Марксистська концепція соціялізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією при­ватної власности та експлуататорських клас, утверд­ини суспільної власности на засоби виробництва, провідної ролі робітничої класи, здійснинами принципу “від кожного за здібностями, кожному за працею”, забез­печинами соціяльної справедливости, умов для всебічного гармонійного розвитку особистости.

Реалізацію догматизованого марксистського варіянту соціялізму здійснювали через масове соціяльне насильс­тво, заборону приватної власности, ринкових відносин, по­літичної та духовної опозиції. Соціялізм, яко суспільний лад, "протиставив себе свободі й демократії", що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Схід­ньої Европи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціялізм.


Використана література:


1. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

2. Семків О.І. Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.

– 426 с.


Назва реферату: Соціялізм і хв@шизм як ідеологічні течії
Розділ: Політологія, політгісторія
Опубликовано: 2008-03-20 19:50:45


http://ua.textreferat.com/referat-11740-1.html


Создан 10 сен 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page