ПРОТИПАНЦЕРНА БРИҐАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА"

 
 

ПРОТИПАНЦЕРНА БРИҐАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА"

Про протипанцерну бригаду "Вільна Україна" що її очолював Петро Дяченко та УНА загалом



ПРОТИПАНЦЕРНА БРИҐАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА"

"Протипанцерна Бриґада була однією з частин Української Національної Армії. Формувати її почали 22 лютого 1945 року, з наказу Ф'юрунґ-Гавмтамту, порозумівши з генералом Павлом Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берлині в тому часі протипожежні відділи в 85% складалися з українців, з поміж яких і було доручено взяти 500 людей - сформувати курінь майбутньої бриґади. Формувати її викликано полковника ген. Штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого прибув до Берлина, разом зі своїм ад'ютантом пор. В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити... Як на команду всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з миргородщини. Майже те саме повторювалося й по инших відділах-станицях. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берлину до міста Німека, за сорок кілометрів на захід од Берлина на дальше формування й вишкіл. Тут і було сформовано перший курень бриґади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної й господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої 21 людина. Командиром роя мав бути старшина, або підстаршина зі старшинськими правами та двох заступників. Така організацію були накинули німці на взір їхніх власних протипанцерних частин і подібну до організації парашутних відділів.

З першого вже таки дня, відчувся великий брак старшин, навіть на пости к-рів сотень, не говорячи вже про обсаду роїв. На к-ра вишкільної сотні було призначено пор. Гладича, на решту сотень поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані із службою в полі. На чотах вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба проробити з к-рами сотень і з к-рами вогневих чот їхні менутові програми. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини вже розуміли свого к-ра, а він їх... На прикінці лютого, з Берлина стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почато формувати 2-ий курінь.

1-ий курінь мав узброєння "штурмові кріси", на жаль, для 2-го куреня не стало тої прикрасної зброї й було озброєно звичайними крісами. Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.

28 березня 1945, бриґаду відвідав ген. Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги, курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того таки дня, на спеціяльне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які вечером дали концерт. Козакам бриґади подобався "Марш Україна" і вже другого дня вишкільна сотня пор. Гладича співала, підкреслюючи слова: "Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!" Перед виїздом ген. Шандрук указав на цілу низку недотягнень у вишколі, так, наче за нецілу неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо...

Другого дня по присязі, приїхав німецький генерал, якому під руки попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він старий вояк відпочив, глядячи на муштру сотні. Будь же тут мудрий, свій - самі недотягнення, а чужий не має слів признання...

З квітня 1945 року бриґаду завантажено в ешелони й підвезено ближче до фронту до міста Ґляц. Під час переїзду до штабу до бриґади було прикомандировано німців, капитана та двох підстаршин, які зі свого приділу у вагоні не виходили й не втручались до жадних справ. Ще в Німеку до бриґади почали прибувати ще старшини з Праги, яких надсилав ген. Шандрук — переважно старі еміґранти й від полковника Дацька з булої радянської армії, та масово протипожежники з Берлина. В Ґляцу, як і в Німеку курені школилися за програмою складеною від полковника Дяченка. Німці до справ вишколу не вмішувалися. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф фон Штрахвиць, знайшов наш вишкіл достаточним і наказав зформувати моторизовану сотню, для якої в скорому часі прислав мотоциклі, й наказав бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільша не відповідало бриґаді. Старшини - старі еміґранти після пару навіть нефорсованих вправ хворіли і їх відсилалось з поворотом. Мужва ж - це був здебільша молодняк 16-17 років, серед яких вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з Берлина та молодняка з Праги було зформовано 3-ій курінь. Бриґада в той час налічувала понад 2.000 людей. 12 квітня бригада мала такий склад:

Командир бриґади - полк. Дяченко, ад'ютант - поручник Юрків, к-р 1-го куреня - сотн. Фурс, к-р 1-шої сотні - хор. Гончарук, к-р 2-ої сотні - хор. Максименко, к-р 3-ої сотні - хор. Дмитренко, старшина для доручень -сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня - пор. Гладич, старшина для доручень - хор. Матківський, к-р 4-ої сотні - Кириленко, к-р 5-ої сотні - (невідомий), к-р 6-ої сотні Федоренко, к-р 3-го куреня - пор. Старовійт, к-р вогневого куреня - (невідомий), к-р мотосотні - хор. Іваненко, господарчий відділ - хор. Яременко, чота жандармів - сотник Сокальський, чота санітарна - німець лікар і 6 санітарок українок.

Начальником штабу було призначено пор. Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бриґади не знайшов дороги.

Майже в 100% бриґада складалася з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. У великій більшости вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципами земляцтва, як от наприклад: до першої сотні належали Миргородці, до 2-ої Лубенці, 3-тя сотня Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але дуже часто зі споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю й кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бриґада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як заслужену належність. Звідси й родилась віра в своїх командирів. Особливо було дібрано 1-ий курінь, він був найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бриґади в районі Ґляца. 15 квітня бриґаду забрано по тривозі й навантажено в три ешелони, які відправлено на фронт.

В першім транспорті від'їхав штаб бриґади, 1-ий курень та мотосотня. Ввечері тогож дня не доїждаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом к-ра бриґади 1-ий курень, просто з вагонів, пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі поза перші висоти. Відомості про ворога були, що Бавцен оточений і борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади було приділено 4 старшини вермахту - всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартин. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не мішалися до вишколу, а пізніше вже на фронті й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатися до к-ра бриґади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

Завданням бриґади було - втримати зайняті позиції й не допустити до розширення прориву. Бриґада ввійшла в склад корпусу "Герман Ґеринґ". Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у резерві. Ворог тримався пасивно й тільки час до часу його таки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бриґади.

17 квітня бриґада отримала наказа сильними відділами перевести розвідку в напрямку Бавцену йй пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-ій сотні УПА, мотопатрулям і 2-ій сотні. Завдання це було виконане патролею 2-ої сотні, яка знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадили двох німців із "фолькштурму", що обороняли місто. Тут уже почався клопіт із сотнею УПА, яка замість на тили ворожі потрапила продертись на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 клм. від фронту.

К-р сотні оправдувався тим, що він не може поборювати радянські танки, бо там можуть бути українці! Припертий к-ром бриґади - признався, що має наказ "друга Омелька" (псевдо зв'язкового з уряду УГВР, до Штабу ген. Шандрука - Петренко) за ніяку ціну встрявати в бій. На перший раз дарувалось, з попередженням, що як щось подібного повториться, то буде без сумніву розстріляний. Бідний хлопчина, бо знайшовся в положені без виходу, бо мав аж два командири і не знав, чиї накази виконувати.

22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотника Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і що головне - вагон із тютюном.

23 квітня, бриґада двома своїми куренями, за незначного ворожого опору, просунулась на 5 клм. вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден — Бавцен. По старому висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

В наступі патролі мотосотні окружили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці й на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав к-р бриґади, який наказав узяти живого... Кинуто дві ґранати сльозоточивих - не помогли, душився без повітря, але відповідав стрілами, щойно дві зачіпних перервали забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в орденах від Леніна до Слави включно.

27 квітня донесли патролі, вислані ще попереднього дня, що на передпіллі великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцену на Дрезден, заповнений відступальною піхотою й обозами. На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув к-р бриґади та з власної ініціятиви наказав наступ 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей заламався в кулеметному й мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили бриґади. Десь перед 8-ою годиною, від штабу бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосердньо штабові.

Командир бриґади, наказавши к-рам куренів триматись далі, а сам зі своїм (фольксваґеном) бічними дорогами й полями продістався до штабу, зібравши всіх вояків, що були під руками включно до штабовиків і німецьких шоферів (у тому часі бриґада мала вже дві приділених німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад 30 забитих, ворог почав відступати, густо застеляючи поле своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись к-р бриґади наказав перейти в наступ 5-ій і 6-ій сотням який провадив особисто пор. Гладич.

Ворог не витримав цієї бравурної атаки й почав здаватись. Майже в тім самім часі, з власної ініціятиви, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами а то сорочками, що їх червоні підносили на баґнетах. Пробували комісари й к-ри червоних стріляти до власних людей, але вони всі були знищені своїми. До 11-ої години вранці бриґада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, к-ра дивізії полк. Лілевського, 4-ри протипанцерні гармати, 5-ть полкових мінометів, коло 20 кулеметів, велику кількість гарматної й рушничної амуниції й понад 200 пар коней разом з возами, навантаженими різним військовим майном.

Був уповні розбитий 19-ий піший полк 7-ої польської дивізії, в складі якої 25-30 % було не поляків, а командний склад від к-ра сотні й вище не поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще таки того дня увійшли в склад бриґади. Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масового здавання в полон була неможливість відвороту. Патролі й частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем (штурмґеверів) не давали можливости відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на панцерних автах) які у великій мірі причинилися до розбиття 7-го полку.

Після полудня того ж таки дня, приїхав до штабу бриґади к-р корпусу і особисто причепив к-рові бриґади "залізний хрест", наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. К-р корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами, його цікавила частина, яка в 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Дякуючи йому, в пізніших часах бриґада була переміщена й відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг нами зфабрикований наказ від ген. Шандрука, аби бриґада йшла на злучення з 1-ою Дивізією.

В годинах пополудневих почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли й раненого к-ра ворожої дивізії. Одягнутий в польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі. Підійшов к-р бриґади і заговорив з ним по польськи - відповів по російськи, польської мови майже не знав. Запропонував йому горілку, а знаючи, що совєти не узнають чарок - наляв до склянки. Випивши, він подякував і попросив ще пів склянки. А тепер, хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав по ногах і три по ребрах. Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наші три сотні, які цілковито не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим к-ром бриґади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полк. Дяченка, "а якби я до вас попав в полон" - "Краще не будемо про це говорити..." Другого дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бриґаді та не відсилати до німців. В бриґаді розпочався рух, вогневий курінь - нарешті має зброю, дістали 2 коні. 2-ий курінь озброївся радянськими автоматами. В сотнях набралися певности й минув той страх перед більшовиками. Зле виходили на цьому німці, бо не було ночі без трагічного випадку, на оклик: "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною. Відтинок бриґади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух в районі бриґади.

2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на наказану лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало знову тільки 4-ої УПА, яка, як видно, виконуючи накази свого провідника, здезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, к-р бриґади боронив перед німцями к-ра сотні, які жадали віддачі його під суд, який звичайно виніс би присуд на розстріл. Тим провідником в той час був священик, який взявся не за своє діло.

5 травня к-р бриґади був викликаний до штабу корпусу, в якому д-р "наш" старший пан поінформував, що на його особисте прохання, командувач фронту дав дозвіл бриґаді відійти на лінію ріки Ельби й далі йти на злучення з Дивізією "Галичина". Бриґада в той час була частинно змотиризована.

Вечером бриґаду злюзувала німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалась гарматня підготовка і то такої сили, що не чути було нормальної розмови - треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт в напрямку на Прагу.

По цілонічнім марші й по пару годинах відпочинку бриґада рушила далі, аби вийти на захід від лінії ріки Ельби. В полудневих годинах надлетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті й ранені. Багато побитих коней.

7 травня у вечірніх годинах бриґада досягнула лінію Ельби в районі Тетчев. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патролі в тому районі шукати переправи. В Чехах повстання - обезброюють німців. Донесення від стеж, Авсиґ в руках чеських повстанців. Бриґада повертає знову на Тетчев. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі, к-р бриґади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями, або одинцем прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна. Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомим, що бриґада оточена. На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. К-р бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед - відтятий від бриґади. Ми від німців довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Положення, в якому знайшлася бриґада, - майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з того половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх в німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці.

На всіх дорогах було видно десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними, пов'язаних колючим дротом з спеціяльною вартою, - то провадили наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиватися на захід. Нарешті, границя американська. Великі тисячі чекають на її відкриття, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів, то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25-30% стану бриґади знайшлися на тилах американців, решта попала до совєтської неволі, або загинула.

За своє коротке існування, майже три місяці, бриґада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом удалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертвенність. Школилися і билися для України. Представлені до нагородження німецькими "залізними хрестами" в більшості відмовились, просячи нагороди бойових українських відзнак. Упоминалися за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотілось вірити, що по 30-тилітнім існуванню Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Приходилось переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користались чужими — знову потіхою було те, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ої дивізії, яка мабуть в скорому часі видасть підручник служби польової та муштрової.

Приходилось в штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю стид було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день".1

* * *

Очевидно, для командира було важко прийняти поразку, тим більше, що він був професійним старшиною. Відомий широким колам з Визвольних Змагань 1918-20 років, як командир славного кінного полку "Чорних Запорожців", він уславився в боях з комуністами.

Ці дані із короткого звіту командира Дивізії дають обширні інформації не стільки про Дивізію, скільки про одну Бриґаду, про її складову силу, про її успіхи і поразки та її трагічний кінець. Очевидно, в читача виринає питання, чому командир Дивізії говорить тільки про одну Бриґаду, коли мова йде про дві, тим більше, що Дивізія не може складатися тільки з однієї Бриґади, так само, як і армія - тільки з однієї Дивізії. Питання легке, але відповідь дуже складна, бо вимагає приглянутися до тогочасних обставин та існуючого часу.

Як говорить генерал Дяченко, до Бриґади, яку він сам формував він, крім більших угрупувань добирав людей, що відповідали його вимогам як за військовою спроможністю, так і за тереторіяльним походженням. Він змагав, до того щоб бриґада була наче одна родинна сила, в якій всі підуть за одного, а один - за всіх. Треба визнати, що в цьому за короткий час він досягнув великого успіху.

Чому цього не можна було досягнути в цілій Дивізії? Тому, що Друга Бриґада формувалась на відстані 60 км. від Першої Бриґади. Здавалося б, що віддаль не велика, але в часі знищення транспортації така віддаль творила великі труднощі.

Подруге, задовільнити потреби приміщень, харчових запасів та іншого необхідного устаткування для більшого числа людей в розвалених містах не було легко дістати. Та найважливішою причиною, було те, що німці знаючи українські політичні стремління і з огляду на власну безпеку, просто не дозволяли на більші з'єднання українських військ в одному місці чи в близькому сусідстві. Це підтверджують факти в часі творення Першої Дивізії, коли зголошених добровольців, проти їх волі, приділювано до інших формацій. Не було інакше й в часі формування Другої Дивізії, коли цілі відділи під час переїзду до УНА німці силою прилучували до РОА.

За німцями все залишалось кінцеве слово. Тому важко відповісти, хто зробив рішення відносно Другої Бриґади. Генерал Шандрук у своїх споминах тільки згадує про свій жаль, що не міг зайнятися "всіми людьми". Якщо це було рішення німецького командування - залишити Другу Бриґаду на залогу Бранденбурґу, то цікаво, якщо ген. Дяченко знав про це, то чому ж він промовчав це перед своїми земляками, що не було в його натурі.

Бо вже на початку вересня 1941 року, коли вийшовши з німецького полону, навіть ранений, він разом зі своїм сином Юрком, як доброволець, прийняв обов'язки начальника Штабу Поліської Січі, звідкіля прокладались стежки до широких і важких доріг УПА.

Про зв'язки і відношення Дяченка до підпілля і УПА подає нам цікаві інформації зв'язковий від УГВР до штабу ген. Шандрука, людина під псевдонімом "Омелько". Його спомин починається ще від студійних днів у Варшаві, де він тоді запізнав майора Дяченка. Ми подаємо його майже в цілості і без змін.

* * *

"Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст в Польщі. Там, в соборі св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, законтрактовані старшини польської армії тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятувала мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати: "Вчіться хлопці то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте". Під час німецько-польської війни в 1939 році полк. Дяченко був ранений в боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чоловік) був інтернований на Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кеніґсберґом.

Розпочавши війну з СРСР в 1941 році, німці в короткому часі опанували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були вийнятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала і підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили леґендарну Українську Повстанську Армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки за знавцями військової справи серед українських військовиків, які служили в чужих діючих арміях. Так натрапили в Холмі на слід полк. П. Дяченка. Тому, що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбулась в одному з сіл Холмщини, а дальші - на Володимирщині і Ковельщині.

В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено "спеціяльного зв'язкового", через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті.

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути "Ліс", як він казав, його возили до "Республики на Вовчанку" під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю боєвою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полк. Дяченко документами. Він постачав нім. військові документи (з підписом, готові до виповнення), давав вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно почуватися будь-де в терені. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли самі. З визначних поїздок з цими документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги, Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи: "Люди добрі, майте ж якусь совість, ви думаєте, що я міністер Райху". - Одначе потрібні документи він вистарав.

Крім документів, полк. Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).

У період боїв за місто Ковель, на Волині, курінь УПА "Лисого" мав труднощі пробитись, згідно з вказівками штабу УПА, за фронтову лінію, в сов. запілля, але при допомозі полковника курінь виконав свій наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені було трудно порушуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок з запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в підпілля, "пропав" один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний. "Старий", так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть обурений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідимо й зброю повернемо. Кулемета, звичайно, "не вдалось" віднайти.

З часом відносини між нами знову покращали й при першому побаченні полковник сказав мені: "Знаєте, друже О-ку, за крадіж вояком навіть барахла в воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то, видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай воно вже так присохне".

Пригадую і таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою "землячків", арештували двох підпільників, яких з Рівеншини перекинено на Холмщину. При них знайдено нелеґальну літературу. І в цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його запоруку їх звільнено. В околиці м. Дивина, на Ковельщині, фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов ранений з фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий". Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його в шпиталі.

Вийнятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність узяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв'язку з цим, полк. Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала до кінця, штаб полк. Дяченка був розв'язаний, і наш зв'язок перервався.

У Протипанцерній Бриґаді, як згадує полк. Дяченко вирізнялась в другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до Бриґади в р-ні Ґляца.

У квітні 1945 року, з доручення УГВР, я був призначений зв'язковим до ген. Шандрука. На його наказ, я відвідав два рази Протипанцерну Бриґаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полк. Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від ген. Шандрука, щоб він старався зберегти Бриґаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було щойно в процесі формування. На це полк. Дяченко досить різко відповів мені своєю улюбленою приповідкою: "Пес би їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати - дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту".

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше сталення до німців і вказав, що їхнє перебування в Бриґаді слід розуміти припадковим і перехідним.

Цей короткий спомин наочно характизує велику і багатогранну діяльність українського вояцтва Другої Дивізії, яке на всіх своїх постах відстоювало інтереси нашого народу, і вело його до визволення. Пізніше ці вояки влилися в ряди Другої Дивізії УНА".2

* * *



Генерал-Хор. Петро Дяченко Командир II-ої Дивізії УНА

Прийшов кінець війни. Втрата в війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітили генерала Дяченка. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість - малого Петруся. З виїздом до США життя старого вояка замкнулось у вузькому колі родинного життя, більше часу присвячував синові та дружині Олені. Займався плеканням квітів, зокрема любив троянди, фотографію. Почав писати спомини. Змучене і зболіле серце незламного старого вояка перестало битися 22 квітня 1965 року, і його тіло похоронено на українському цвинтарі в Баунд Бруку, на вільній землі гостинної Америки.

Про різнородне, довге, важке і терпляче життя самого командира Другої Дивізії, коротко можна так сказати:

Петро Дяченко народився 30 січня 1895 року в Березовій Луці на Полтавщині. Після закінчення середньої школи вступив до служби в російській царській армії. Закінчивши військову школу тут, в часі революції 1917 року вступив добровольцем до українського війська та як бойовий старшина перебув в Армії УНР до кінця війни. Ген.-хор. П. Дяченко був визначним учасником визвольної боротьби, лицар Ордену Залізного Хреста, бувший командир полку Чорних Запорожців, учасник-командир Першого Зимового Походу. А в часі Другої світової війни організатором і учасником революційного антиокупаційного спротиву в Україні, а згодом призначений на командира Другої Дивізії УНА.

Військові заслуги і досягнення полк. Дяченка від його ранньої молодости до посту командира Другої Дивізії великі і багаті та, на жаль, записані інформації про нього є скупі. Сам він переживши дві війни та втрату обох синів, був мовчазним, писав про себе мало і скупо. Тому, що безпосередньо він не командував Другою Бриґадою, яка була половиною Другої Дивізії, у своїх споминах він говорить тільки про Першу Бриґаду, що була під його командою.

В часі існування УНА, при кінці війни, хронікою ніхто не цікавився і про записки не було часу думати, тому їх є так мало. Історики чи архівари збирають тільки перевірені документальні записки чи інформації, на підставі яких вони творять історію. Якщо таких інформацій немає з певного часу, то важливі факти пропадають, з часом переходять у забуття.

Події, зумовлені обставинами в кінці Другої світової війни, створили нам ще одну історичну пустку, яка вже припала порохом півсторічного часу і правди про них не буде зараз легко видобути з тогочасного хаосу забуття та переданих нам фактів. Такі факти можуть бути правдиві або неправдиві, а найчастіше вони бувають викривлені або пристосовані чи натягнуті до потреб таки самими творцями історії. Наприклад, з різних причин потреба вимагала утаємничити деякі факти з Другої світової війни.

Через два дні після капітуляції Німеччини 10 травня 1945 року, на таємних нарадах п'ять генералів: Ґаджес, Паттон, Симсон, Тетч та головнокомандуючий армією Двайд Д. Айзенгавер, після нарад і дискусії, погодились і заприсяглись, що стратегія ведення війни ген. Айзенгавером була найвірнійшим шляхом до осягнення "безкомпромісової" капітуляції Німеччини. Хоч не було таємницею, що ген. Паттон не погоджувався ані із стратегією ген. Айзенгавера, ані його толеранцією до зарозумілих англійських суперників. Паттон же вважав, що для того, щоб осягнути тривалий мир в Европі, не вистачить тільки знищити Гітлера, якщо дальше лишиться при владі його партнер.

V

В пошукуванню за матеріялами про Другу Дивізію, знаходимо цікаву інформацію про бої за місто Бавцен. Про ці бої Другої Бриґади Другої Дивізії з польською Косцюшківською дивізією широко описують у своїх споминах полк. Дяченко і майор Гладич, та польський історик Казімєж Качмарек у своїй праці "Будзішен 1945". Епізод є цікавий тим, що всі три автори хоч і прикпашують деякі події, але намагаються бути об' єктивними і не розминаються із суттєвими фактами.

У своїй праці пан Качмарек називає Другу Дивізію "Вільна Україна", докладно описуючи бої за Будзішин, та в залученій карті показує фронтові позиції польських дивізій і армії Конєва, як рівно ж позиції Другої Дивізії з співучастю Дивізії "Герман Ґерінґ". У затяжному бою були великі втрати по обох сторонах, і ми втратили Будзішин, - каже автор.

Про бої за Бавцен та велику перемогу, якої не могли осягнути німці, описують ген. Дяченко і пор. В. Гладич, в зв'язку з чим вив'язалися дискусії і статті. Порівнюючи факти з тогочасних подій, знаходимо дуже вартісний документ з того часу - відкритий лист начальника штабу пор. В. Гладича (Лист був поміщений в журналі "Вісті Комбатанта"). Поручник Гладич відповідає бунчужному УНД і УНА О. Корчакові Городиському на його попередню статтю в цьому журналі, де через непоінформованість він подає невірні інформації про Другу Дивізію. Ми не подаємо цілої статті, тільки те питання, що стосується Другої Дивізії. Деякі речення з попередніх спогадів будуть повторюватися, але для уточнення чи порівняння фактів, записаних різними авторами, лишаємо їх без змін.

* * *

"В ч. 4-5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка, напевно, має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Редакції, поміщений на ст. 89 про те, що Окрема Протипанцерна Бриґада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування. Я, як колишній начальник штабу тієї Бриґади, вияснюю:

1. Першу Бриґаду було сформовано з полонених українців, колишніх вояків совєтської армії та з допоміжних поліційних батальйонів. Приймали виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бриґади. В Бриґаді було до 80 відсотків придніпрянців.

2. Бриґада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не вдержувала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

3. Під час організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) періодів, Бриґаду підпорядковано виключно Командуючому УНА генералові П. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німеку відвідав Бриґаду 3 рази.

4. Генерал П. Шандрук призначив командиром Бриґади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

5. Етат Бриґади уклав полк. П. Дяченко, а затвердив його ген. П. Шандрук".

Далі пор. Гладич описує святковий день присяги і про виступ Капелі бандуристів Г. Китастого, про що вже була згадка в іншому розділі. Продовження цитати:

"8. При Бриґаді чи в Бриґаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного разу з ген. П. Шандруком приїжджав до Бриґади німецький полк. Л.



Майор Володимир Гладич
Нач. Штабу І-ої Бриґади УНА
Вольф, щоб перевірити забезпечення Бриґади харчами. Харчі до Бриґади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

9. Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб Окремої Протипанцерної Бриґади УНА" і тому, - мені здавалося, - що кожному старшині зі стажем є відомо, що окрема Бриґада рівняється Дивізії!

10. Бриґада перенесла свої справоздання до Штабу УНА і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах в Штабі УНА.

11. В наслідок заходів ген. П. Шандрука, Бриґаду було приділено до групи Армій Німецького Середнього Фронту, яким командував фельдмаршал Шернера безпосередньо до Панцерного Корпусу ген. графа фон Штравхіца, і там Бриґаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

12. Так само, під час перебування Бриґади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою". Далі автор описує про великі бої з польською дивізією імені Косцюшка, яку було тотально розгромлено, але рівночасно послаблено і власні сили. Продовження цитати: "Полк. Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу і якраз в час його відсутности проголошено капітуляцію Німеччини. Німці панічно кидали зброю. Штаб Бриґади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про ситуацію.

Відмарш на захід був дуже важкий, ворог старався окружити наші частини і не допустити, щоб вони вирвалися з його рук. Щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими налетами на протязі дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бриґада понесла 60 відсотків знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було зайнятися раненими і вбитими. При тому багато вояків тут зникло, перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення. В 4-ій годині ранком ще були наші санітарні вози, це все, що нам залишилось, переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж решту наших частин добралися туди о 8-ій годині ранку, всі мости вже були зайняті большевиками. Ми є в оточенні.

Ховаючись в глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою, і на підставі зібраної інформації вирішили розділити залишки Бриґади на групи по кілька осіб з одним, що знає німецьку мову, і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою".3

* * *

Про долю всього вояцтва, що пробивалося на захід, ніхто інформації не має. Від вцілілих свідків довідуємося, що багатьох большевики виловили, частину з них розстріляли на місці, інших заслали в табори примусової праці, а невеликій частині пощастило дістатися до Баварії.

Слід подати ще одну цитату майора Гладича, в якій він докоряє воякам інших формацій, що не знають, або не хочуть знати про існування та трагічний кінець Другої Дивізії УНА.

"Як вже було сказано раніше, від самого початку Протипанцерну Бриґаду названо "Вільна Україна" до часу перебування в резерві Панцерного Корпусу. Ще перед присягою, полк. Дяченко одержав наказ від ген. Шандрука переіменувати Бриґаду на Другу Дивізію. Цей наказ був відчитаний під час вечірнього апелю по сотнях. Мені також відомо, що ген. Шандрук особисто таємно наказав полковникові використати всі можливості і не втягатися в бій, та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але - на жаль - такої можливости не було".

В аналізі поданих інформацій зауважуються деякі розбіжності чи неточності. Ген. П. Шандрук і майор В. Гладич неоднаково датують присягу Дивізії. Згідно з інформаціями ген. Шандрука, ген. П. Дяченка та інших авторів історичних статтей з того часу, присяга Першої Бриґади Другої Дивізії УНА відбулася 28-го березня 1945 року, а не 8-го квітня, як подає майор Гладич.

У вище наведених споминах порушено багато питань, на які не все знаходимо відповідь. Наприклад: Чому, команда Штабу не вдержувала звя'зку з Другою Бриґадою - Дивізії, яка за силою становила половину Дивізії і була заприсяжена 2-го квітня, і з початку одержала такий самий однострій, як Перша Бриґада. Якщо це було зарядження німецької команди, щоб не творити більших українських з'єднань на своїй території, то старшини могли встановити приватний контакт. Або щонайменше, вони могли сказати правду після війни. Припущення чи здогади є різні, але вони не витримують критики. Коли є хтось втаємничений в цю правду, то після прочитання цих рядків повинен унаявнити її публічно. Чому не має згадки, чи хтось займався похоронами вбитих вояків, в яких місцевостях знаходяться їх могили? І найважливіше питання, про яке була згадка в споминах: чому не було нікого зі штабових старшин ані з Першою, ані з Другою Бриґадами Дивізії до її трагічного кінця?

Ми не обіцяємо дати вичерпну відповідь, але до частинного вияснення цього питання ще повернемося.

В проміжку два чи три тижні в кінцевій фазі війни був так пересичений різноманітними подіями, що історик чи особа, яка неспроможна схопити чи відшукати наявних фактів, може часто не зрозуміти, поминути чи заступити їх подібними елементами, що не мали відношення до даної дії. То ж не диво, що знайдені інформації часто суперечать одна одній. Коли ходить про об'єктивні дані, то тут треба висловити велику пошану і признання за незмірне великий труд у розшуках фактів та глибоко проведену аналізу подій того часу визначним письменником і військовим істориком інж. Юрієм Тис-Крохмалюком. Його праці та цінні переклади з чужих мов, що стосуються українських питань в закулісній дипломатії, є надзвичайно важливим джерелом фактів, якими користуватимуться наші історики. До таких подій належить також історія створення Другої Дивізії та її призначення в цій війні. Ми говоримо про незавидне становище тільки Першої Бриґади, яка знаходилась біля Бавцен, а потім в Ґляцу, віддалі понад 200 кілометрів від Другої Бриґади, яка тепер стояла в Бранденбурґу. Про неї мова буде окремо.

З наведених вище споминів та інформацій про Другу Дивізію стає зрозуміло, що розбиті і опущені вояки Першої Бриґади в розпачі шукали собі порятунку, де тільки могли. Війна для німців закінчена, вони кидають зброю, спішаться до своїх домів, де їх приймають з розкритими обіймами. А українським воякам лишилась одна альтернатива: смерть сьогодні від кулі, або завтра - голодна смерть в полоні. Зрештою, смерть вже не була їм страшна, тільки вигляд залишених кругом напівживих і мертвих людей морозив кров у жилах, як описували очевидці. Бо хто ж повірить, що то вже по смерті Гітлера вбито майже дві тисячі вояків Бриґади в останніх днях і годинах війни, а навіть і по війні, в часі відступу до ріки Ельби.

Ось так виглядав трагічний кінець Першої Бриґади Другої Дивізії А майже в тому самому часі, або день пізніше, мабуть, ще більше трагічно закінчилось існування Другої Бриґади Другої Дивізії УНА.

Перед неминучою поразкою німцям була потрібна допомога, якої їм не було де дістати. Тому різними засобами вербували чужинців й творили з них військові загони. А з уваги на власну безпеку, вдержували їх малими відділами та не дуже близько одні від других. Тільки для прикладу: коли Друга Бриґада майора Пітулея заквартирувала в Бранденбурґу, то Першу Бриґаду, віддалену приблизно на 60-70 кілометрів, що стояла в Німеку, перекинено на віддаль сотень кілометрів до Ґляцу, в Чехо-Словаччині.

Вояків з тих самих формацій, що були зі східних земель України, відправляли до Берліну, а із західних - до Бранденбурґу і околиць, а тим часом, не звертаючи уваги на письмові призначення, польова жандармерія виловлювала українські відділи та насильно віддавала до армії Власова. На це склалося дві причини: перша - Штаб вермахту підтримував Власова; друга - німці знали, що українці ніколи не поєднаються з москалями, а тим самим для них не буде внутрішньої небезпеки.

Свідомі того, що Бриґада майора Пітулея, яку тільки що перекинуто з околиць Нового Санча, Криниці і околиць, складалася переважно з націоналістичного активу, німці для внутрішньої безпеки, тримали її осторонь від інших українських формацій. Під час вишколу її життя почало нормалізуватися, але це не тривало довго. Докучливі щоденні алярми несподівано 20-го квітня 1945 року набули зовсім іншого характеру. Летунські з'єднання впродовж дня і ночі прилітали і відлітали з новими подарунками в день уродин Гітлера та безжалісно пустошили все, що могли. Під силою вибухів бомб кам'яниці перетворювалися на купи грузу, а велетенські клуби пороху з димом душили безпомічних недобитих. Відтепер ці "гості" стали постійними відвідучами.

В ніч на 23 квітня не було ні алярму, ні налетів. Цю несподіванку скоро розв'язали вояки в окопах. Альянти перейшли Ельбу і ранком будуть тут - кружляла переконлива вістка. Для оптимістів то була приємна музика, а песимісти казали: "я перше хочу їх бачити". Але одні й другі нишком приготовляли все, що було біле, може придатися.

В тумані світанку перед окопами, по залізній колії, повільно і безшумно посувався поїзд, якого раніше ніхто не бачив. Тисячі напружених очей в темряві старалися збагнути, що це таке? "Я бачу звізду, - сказав хтось спереду, - біла - то американці". "Ні - ні, то червона", - притишено говорив хтось інший. - Червона!.. Біла!.. Голоси стамали сильніші. Але вони раптово вщухли від звуку першої сальви скорострільного вогню. З невгаваючим вогнем три панцерні вагони в темряві посувались до насипу прикритих окопів. Заскочені і дезорієнтовані вояки не знали, що діяти. Про східний фронт тут не було згадки - кожний тільки цікавився, коли і де їх перекинуть. Тоді правда, що альянти перейшли Ельбу, але чому ж вони стріляють, як навіжені, коли ніхто не чинить їм опору?

Град куль відбився від мурів із відламками каміння падав на окопи, звідки вже було чути крики ранених. Коли панцерник зближався, то вже не було сумніву, що звізда була таки червона. Тільки як вона сюди потрапила. Пізніше стало відомо, що підпиті цивільні, різних національностей робітники, які добре знали місто, з совєтською залогою панцерника придумали таку виправу на власну руку.

Боротись з панцерником не було легко. Кулі скорострілів без знаку відбивались від його стін, міномети, якщо навіть влучали, не робили великої шкоди, для наплечних ракет (панцерфаустів) віддаль не була ще в засягу. Німецькі частини, що були добре вивінувані, стояли на другій стороні міста і, мабуть, не знали, що тут твориться. Треба було діяти, бо коли ворог ранком зорієнтується, де є фронтова лінія, то нікому живим звідси не вийти.

Раптом панцерні вози, з невідомих причин, зупинилися на закруті за 70 метрів від правого крила окопів, мабуть, щось їм треба було прослідити. В той час несподівано вискочив з окопів молодий вояк з криком: "Хлопці, крийте мене"! Посипались сальви, лупіт куль об метал робив більше шуму, як шкоди. По кількох хвилинах блиснув вогник - перший вибух, за ним другий і третій, ще по кількох стрілах панцерник замовк, а з нього показались чорні клуби диму. З ближчих окопів хлопці з тривогою кричали: "То наш підстаршина!" (ім'я невідоме), несучи раненого вояка, а інші, із задніх окопів, переловили втікаючу залогу панцерника, яка пізніше послужила цінними інформаціями.

Цей гуманно-геройський вояк не тільки врятував сотням людей життя, але також здобутий запас харчів у панцернику був неоціненою поміччю - пізніше, в голодові дні. Як нам відомо, ранений в живіт герой цього дня, одужав у німецькому шпиталі й живе десь на Заході.

(Примітка) Шкода, що ми не знаємо його місця перебування. Може він, або хтось з його родини чи друзів прочитає ці рядки, то ж нехай прийме ці слова як вислів глибокої дружньої подяки від імени всіх тих, яким він тоді зберіг життя.

Сутичка з панцерником була початком кінця Другої Бриґади Другої Дивізії, а заразом і кінцем Другої світової війни. Може то звучить трохи парадоксально, але правдиво, бо ця Бриґада була ще в боях майже два дні після капітуляції. А тому, що про цей проміжок двотижневого бою не знаходимо ніде жодної згадки, з уваги на історичну вагомість для наших істориків, постараємося за спогадами живих свідків описово зобразити цей страхітливий та мало кому знаний епізод трагічної смерти тисяч наших вояків в останніх годинах війни та ще й по війні.

Процеси боротьби в Бранденбурґу були дуже різні, яких не можна було передбачати, ані плянувати, життя вояків ускладнювалось - що день то гірше. Під натиском совєтських військ команда Штабу в Брілові навіть не встигла знищити всіх документів. Піхота совєтської армії зайняла позиції на березі каналу Гафе та поступово намагалася замкнути кільце довкруги Бранденбурґу. Знищену бомбардуванням електрівню не було кому направити, через брак електрики не було води, що відчувалося дуже дошкульно, бо вода з річки навіть після переварення не була безпечна для вживання. Одноразового сухого приділу на день не вистачало на одну їжу. Харчів щодень ставало менше, 27 квітня перестала існувати кухня, кожний мусів думати сам про себе. Запасних харчових пайків в магазині не було, по двох днях голод з браком води ставав нестерпимий.

З оточеного міста вийти не було легко, а харчів дістати було важко всюди. Яким дошкульним мусів бути цей голод, коли так глибоко закарбувався в людській пам'яті, що в споминах та в інтерв'ю з вояками - це перше, з чого вони починають, з голодових днів та видовища жахливої смерти.

Один з таких прикладів: "До тривагонового товарового поїзду підбігало троє осіб, мабуть, муж з дружиною та маленькою 4-5-річною донечкою. Можливо, старались, щоб в останнй хвилині втекти з фронтової смуги. В хвилині, коли муж допомагав дружині влізти до вагона, де вже були люди, розрив з міномета на моїх очах цілковито пошматував тіла родичів та стіну ваґона, а неушкоджена маленька дівчинка кричала так розпачливо, що той лемент, мабуть, ніколи в житті не забуду", говорив очевидець.

Про другий епізод, більш на весело, з гумором розповідає підстаршина зв'язкової чоти М. Костило:

"Побратим Хемера, колись розказував мені про коня, який ходив самопас поміж вояками і ніколи не наступив на нікого, але був ще другий кінь (шкапою його звали), який ходив собі поміж людей та гриз суху траву, був дуже худий, бо ніхто його не годував, мабуть, нікому він не був потрібний. Аж одного дня всі зауважили маленькі кусники м'яса і мимоволі почали розглядатися, де "шкапа", що з нею сталося? Відповіді не було, але перші, що одержали суп, почали весело іржати. Всі їли, ніхто не противився, бо ліпшого не було.

Так пропав другий кінь".4

Проблема харчування могла закінчитись катастрофічно, але знайдена швайцарська шоколяда і рибні консерви в одному із вагонів панцерника, про якого ішла мова, були єдиною великою допомогою в перебутті голодових днів.

Комунікаційний зв'язок перестав існувати і не було вже з ким його вдержувати. Штаб Бриґади не мав приміщення і перестав діяти, фронтові старшини порозумілися між собою тільки з допомогою зв'язкових. Після присяги Дивізії німці перестали опікуватись нею, а головно Другою Бриґадою, бо вона була частиною УНА. І так вона опинилася на першій фронтовій лінії без нічийого призначення та необхідного виряду. Одним словом, опинилася в злому місці і в злий час, і не було кому поскаржитись. Вояки Бриґади, за інстинктом самозбереження, без наказу, самі поділилися на малі групи зі старшинами чи підстаршинами і дбали самі за себе. Не маючи найменшого приготування чи вишколу до вуличних боїв, силою обставин вони були змушені прийняти такий бій на чужому терені, в чужому місті не тільки з частинами реґулярної армії, але також з ворожим різнонаціональним цивільним елементом, яке в різний спосіб допомагало наступаючій армії.

Німецькі відділи, в залежності від старшин, кидали зброю та цілими сотнями ішли в полон, кажучи: "Полон не буде гірший смерти". Для українського вояка ситуація була зовсім відмінна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти: міг умерти на полі бою, прийняти смертельні тортури з рук КҐБ, сконати голодовою смертю в таборах праці, або потонути в трясовині, якщо задумає втікати одинцем. Щоб пробитися через збройну ворожу заставу, не вистачало, ані людських сил, ані потрібної зброї. Було очевидно, що доля кожному рішила його призначення, і хто скоріше те зрозумів й погодився з нею, йому було легше діяти, боротись чи вмирати.

Про свої особисті переживання в цих боях, вістун Химера пише:

"Наш курінь відійшов на позицію до міста Бранденбурґу і наша сотня заквартирувала в бараках, де перед тим жили робітники. Зараз на другий день, ми почали копати окопи повздовж залізничної лінії. Часом надокучали совєтські винищувачі, але на щастя великих жертв не було.

В другій половині квітня, совєтські війська прорвали ліве крило фронту, де тримав німецький вермахт, і ми були змушені відступити до других окопів, що заздалегіть були приготовані і, то майже під самими будинками міста.

Тут ми мали зайвий клопіт з німецькими "цивілями", бо чомусь кидали на нас камінням. Певно хотіли піднести наш настрій, часом так докучливо, що ми були змушенні втихомирювати "їх по свойому".

Згодом, почалося правдиве пекло вуличних боїв. Рвалися міни, гарматні стрільна, дим, сморід, та клекіт кулеметів, а грузи і каміння звалених будинків присипали вже навіки наших вояків. Ми втратили зв'язок, із штабом та старшинами і, в недовзі команду перебрали німці.

Моя сотня була зовсім розбита. Багато друзів полягло в тих боях, я сам був легко ранений і німецькі санітари з чудом доставили мене до шпиталю в місточко Ґентин. Хоч рана ще не була загоєна, але за щастям мені вдалося перейти ріку Ельбу і піти дальше на захід. Будучи вже на тій стороні, я сам мусів давати собі раду.

Тепер, пригадуючи ті несамовиті часи, мов в калейдископі бачу пробігаючих друзів, зриви ґранат, пошматовані молоді тіла падали на бруківку і стікали кров'ю по грузах Бранденбурґа. Скільки-то нашої братви-друзів лишилося заваленими, понівеченими в руїнах того міста, хіба може знає один Господь. А треба було б якимось способом віднайти їхні поховання та справити їм відповідні могили.

На кінець, коли хтось з друзів знав або знає кулеметника Водвуда, то йому дійсно варто потиснути руку й сказати: - Ти друже свій обов'язок виконав!"5

Бої, як день так і ніч, провадилися на вулицях міста, по домах і сутеринах, і цього навіть для найсильнішої людської психіки тяжко було витримати. При чому безперервно докучали російські "частушки", передавані гучномовцями з берега каналу Гафе: "Брати українці, за кого ви змагаєтеся тут, на чужині, на вас чекає "родіна, батько Сталін і праця коло рідної хати на весні". Щоб не бути монотонними, вони зміняли текст, перед першим травнем, наприклад, він звучав так: "Готуйтесь на смерть, бо вогнем спалимо вас, зрадники родіни". І дійсно, вже в ранніх годинах першого травня замовкли гучномовці, але голосніше заговорили артилерія і "катюші". На відсіч не було зброї, тільки треба було зберегти життя та чекати, хто переживе канонаду.

Совєти знали, що Гітлер вже не живе, що війні кінець як не сьогодні, то завтра, але ворогів дальше треба убивати, так багато, як тільки можна, щоб тільки дешевим коштом, тому не висилали більше танків, а нищили все артилерією. В часі короткого затишшя на зміну артилерії приходили гучномовці. "Здавалося, що час став на місці, і ти живеш у вічності", — оповідав очевидець. Брак води, голод та безмежна втома, яка робила все байдужим, безвартісним, тільки смерть ставала натомість привабливою.

По довшій стрілянині, в східній частині міста Бранденбурґу, в ранніх годинах, 8 травня, пролетіла непідтверджена вістка: прорив, прорив на Захід! В таких умовах подібні вістки часто зроджуються, а ще скоріше пропадають, так і цим разом — ніхто не трактував почутого поважно. Але й справді, по якомусь часі вбігали до міста в російських уніформах молоді хлопці, голосним криком оголошували про свою перемогу. Чи то уява, чи підступ, чи правда? Відразу важко було розібрати, аж поки оточені вояки побачили на рукавах своїх спасителів виразні нашивки: на жовто-синіх щитиках тризуб та три літери — УВВ /Українське Визвольне Військо/. Не дасться описати тієї картини, як одні вояки кричали, а інші плакали з радости і відчаю. В зморене тіло вступив новий дух, надія на життя, навіть голод не був уже такий страшний.

На короткій зупинці один із старшин голосно заговорив українською мовою: "Наші три батальйони прийшли вам на підмогу, ми прорвали заставу й маємо харчі для вас, спішіть, скоро до відступу". То були, мабуть, найбільш милозвучні слова для вояків Бриґади, які коли-небудь чули вони перед тим.

Хто був тим "духом", що постарався про допомогу, важко було устійнити. Казали вояки, що то мусів бути майор Пітулей, бо вже кілька днів ніхто його не бачив. Пізніше стало відомо, що майор Пітулей з групою вояків якось дістався поза місто до головної дороги, якою проходили непроглядні колони війська до Ельби. І мабуть, тут йому вдалось зорганізувати цю допомогу. Щоб так скоро забрати людей з вуличних боїв, - то просто немислимо. Тому впродовж цілого дня ішли важкі бої за вдержання прориву для можливости вийти всім з оточення, та, на жаль, багатьом не пощастило. Німецькі відділи залишали все і навіть під градом куль спішили через прорив, щоб тільки скоріше до Ельби.

Під вечір, чудом вирвані з пащі смерти, голодні, виснажені і брудні, але звільнені вояки з трудом пробивалися на південний захід, в напрямку до ріки Ельби.

Через сім днів після смерти Гітлера Німеччина скапітулювала. Це сталося 7 травня 1945, року о 2.41 ранку. Документ підписано в маленькій червоній шопі, де знаходилася головна квартира головнокомандуючого генерала Айзенгавера. Генерал Бейдел Смит підписав зі сторони альянтів й генерал Іван Суслопаров — з совЄтської сторони, адмірал Фрайдебурґ і генерал Йодель — з німецької сторони. Час абсолютного припинення всіх воєнних дій мав наступити з 8 на 9 травня, о годині 00.01 хвилина.

За дозволом альянтів, ген. Йодель в своєму слові прохав усіх переможців війни, щоб були щедрими для підданого війська. Та всі договори чи домовлення є стільки варті, як той папір, на якому вони були писані. Вже проминув день після підписання німецької капітуляції, а Друга Бриґада все ще перебувала в боях, і дальше ніхто не знав, що діється і куди веде її доля.

Мабуть, жодний мистець слова не зумів би передати переживань тих людей, котрі, вийшовши з оточення, після цілой ночі приспішеного маршу зупинилися перед німецькою заставою, озброєною важкою зброєю. Усіх вояків зігнали на нову фронтову лінію. Розташовані відділи німецьких СС-ів дали ясно до зрозуміння, що тут не було вибору: коли не підеш - куля тут, а підеш - куля там, а може ще якось і врятуєшся. Отож, вибір для всіх був один. Хто не мав уже зброї, тут її одержав знову.

З усіх чуток, що кружляли роєм, одна була правдоподібною: в маленькому селі на південний захід від Ґісен, перед Гогензіден, поблизу Ельби, залишилась дружина високого чиновника чи сам чиновник, і треба було визволяти. Важко повірити в безмежність людської жорстокости. СС знали, що то вже по капітуляції, про що ніхто не знав з Бриґади, проте вони поставили людей на очевидну смерть. Якби письменникові треба було б описати вигляд пекла, то він мусів би побачити цю картину.

Без жодного відпочинку і харчів, в дуже ранніх годинах, 9 травня, невисокий, ще молодий сосновий ліс прикривав тіні наступаючих людоподібних істот, які, вирвавшись вночі із смертної пащі та переживши страшні вуличні бої, опинились в ситуації безвихідности, і тільки щастя рішає між життям і смертю. Переможці війни, озлоблені зламанням капітуляційних угод, про які вони з певністю знали, нищівними засобами зустріли тіні наступаючих. Вистрілюючим полум'ям і фосфорними бомбами, вони запалили цей ліс позаду наступаючих, а спереду засипали градом куль, які мішали людські тіла з землею. Сосна горить скоро, і в клубах вогню і диму, хто не вмер від кулі, то в нестерпній горячі душився від диму. В корчах смерти задні ряди розгніваних вояків обернули скоростріли на СС-ів, які повернули свою важку бортову зброю на наступаючих, що у висліді створило одну надлюдську масакру, якої сам люципер не придумав би.

"Недалеко мене - крик раненого вояка: "Рятуйте, рятуйте", був такий розпучливо благальний, що без надуми я підліз до нього, лежачи, перекинув його на свої плечі і поплазував до краю ще негоріючого лісу. На моє велике здивування, на доріжці поблизу лісу стояли два санітарні вози з червоними хрестами, до яких німецькі вояки вкидали ранених німецьких і українських вояків, а на землі стогнали в болях ще кілька десятків ранених і попалених. Як то пояснити, тіж самі німецькі вояки, що в цьому самому лісі, вбивають живих вояків, а тут забирають ранених лікувати. Мовчки поклавши свого "пацієнта" біля ранених, я впізнав лице знайомого підстаршини Поцілуйка. Він був вже непритомний, але ще живий. Завдяки цьому випадкові я врятував своє життя, бо ніхто не давав більше наказу, що робити, то я враз з німецькими вояками по великих труднощах і перешкодах таки добився до Ельби. Поцілуйко поборов смерть, а по 5-ох роках довідався, як він вийшов з лісу". (Спомин Яноша).

В пополудневих годинах все затихло, десятки акрів лісу горіли однією високою полум'яною свічкою великої перемоги живих над мертвими. Тільки за Провидінням Божим небагатьом пощастило вийти з цього пекла, щоб засвідчити перед світом та історією про завдану ще одну рану українському народові в змагу за його незалежність.

Спалені тіла в лісовому вогні є першою повоєнною перемогою поневолених вояків над поневоленими, які не по своїй волі зійшлись тут, далеко-далеко від рідної землі, щоб продовжувати віково-історичну традицію нищення.

У відблиску заходного сонця у воді Ельби прокрадались хмаринки тіней догоряючого лісу, в якому навіки заснули чиїсь дорогі діти — квіти української землі.

Час заморозив згадані картини в непорушність, вони не старіються, не бліднуть, і так незрушні очікують людського оживлення, щоб хоч в пам'яті, як не їм самим, знайти притулок між рідними на рідній землі. Тож замість могил і хрестів, яких не знаємо де покласти, нехай ця згадка буде вічною пам'яткою про всіх тих, хто з любови до рідної Батьківщини віддали своє життя далеко-далеко від рідної землі.

Скільки народу з тих багатьох тисяч потрапило на Захід, скільки забрано в полон, а скільки полягло на полі бою, того ніхто не знає. В тому часі такої статистики чи інформацій із Східної Німеччини не можна було дістати. Два старшини написали листи з Сибіру до родини через Червоний Хрест, але відписані листи, повертались назад з написом: "Адреса невідома", тому неможливо було з ними нав'язати контакт. Очевидці твердили, що між полоненими, яким не вдалось перейти на захід, було багато українців. Яка доля їх стрінула, нема найменших відомостей. "New York Times", з 24 вересня 1992 року, повідомив, що біля Бранденбурґу відкрито кільканадцять спільних могил, які начислюють близько 13 тисяч зголодованих і помордованих трупів із сорокових років. Не виключено, що між ними були полонені зі Бриґади Другої Дивізії, УВВ та інші.

Історичний шлях існування Другої Дивізії короткий, зате шлях її вояцтва дуже довгий, багатогранний та важкий, для багатьох він закінчився разом з історією Дивізії в кінці Другої світової війни.

Ми свідомі того, що читач не знайде вичерпної відповіді на всі питання, що стосуються до того часу, бо не всі дії ще відомі. Саме тому головним завданням цій праці є — спонукати всіх, ще живих, свідків того часу, їх родини, всіх тих, хто зберіг рукописні спомини, знімки та інші матеріяли, віддати їх історикам чи комбатантським організаціям, або до "Бюлетеню" Об'єднання Вояків і Приятелів Другої Дивізії УНА, які могли б хоч частково відтворити мозаїчний образ складу УНА та її дії.

Українська Національна Армія не складалася з однієї дивізії , як деякі люди це пояснюють, бо одна дивізія не може бути армією. Вже від першого дня свого існування, 12 березня 1945 року, УНА мала охоплювати більше, як чверть мільйона озброєного українського вояцтва: Перша Українська Дивізія під командою ген. Фрайтаґа — 13 тисяч вояків, Друга Дивізія під командою ген. П. Дяченка, включно з бриґадою майора В. Пітулея — 7.500 вояків, Вільне Козацтво полк. П. Терещенка — 700 вояків, 231 Запасна бриґада в Данії — 5.000 вояків, бриґада отамана Бульби Боровця — 400 вояків, два піхотні полки в Бельґії і Голяндії — 2.500 вояків, Українське Визвольне Військо - 80.000 вояків, та всіх вояків українців, підлеглих "Оберкомандо дес Герес", було біля 200.000, одначе, через брак часу всіх не переведено в склад УНА. Чому і чия це вина, що так сталося, ми розглянемо в іншому у розділі.


Создан 02 сен 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page