Перше українське тисячоліття Криму

 
 

Перше українське тисячоліття Криму

Олександер Палій



Перше українське тисячоліття Криму
Олександер Палій, для „Обозревателя”
Це князівство унікальне для історії Київської Руси, бо, відірване на сотні кілометрів від Руси – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії – Києву й Чернігову – попри мандрівки між Тмутараканню й Києвом численних орд чужоетнічних кочовиків.
20 січня Крим відзначає день, коли встановлено автономію. Це відбулося 15 років тому. Перед тим було 37 років історії Кримської области УРСР, 170 років російської історії Криму й півтисячоліття історії Кримського ханства.
А ще перед тим була тривала й цікава українська історія Криму, яка свідчить, що иноді речі повертаються на круги своя.
Історія українського Криму починається щонайменше тисячу років тому, коли засновано Тмутараканське князівство.
В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе.
Це князівство унікальне для історії Київської Руси, бо, відірване на сотні кілометрів від Руси – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії – Києву й Чернігову – попри мандрівки між Тмутараканню й Києвом численних орд иншоетнічних кочовиків. У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Більша його частина лежала на Керченському півострові, з поширенням на частинами території степового і гірського Криму.
Першим відомим історії князем Тмутаракані був син Великого Київського князя Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмутаракані в 988 – 1022 рр.)
Перед тим його батько Володимир захопив візантійський Херсонес (нині на його місці лежить Севастополь). В Україні це місто звалося Корсунь. Володимир взяв його облогою, перекопавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшости завойовників, не руйнував, а будував.
Він збудував в Корсуні церкву святого Івана Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї – двох мідяних идолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто.
Стерегтися від, як пише літопис, «підступних греків», Київський князь залишив свого дев‘ятого сина Мстислава. З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані врядував онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої врядували в Галичині аж до середини XIV століття.
Князя Ростислава 1066 року отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в инших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу,— бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо й забило його камінням.
Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів”. Популярнішим є виведення слова Тмутаракань зі скитської та сарматської мов як "туман" – загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" – вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.
Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було мішане сармато-слов‘янське населення Керченського півострова.
Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Византією й Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскитами” і „скитами”) і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці Х століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.
Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назов, близьких до назов Київщини: "Рос", "Росія", "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россика" (поблизу Євпаторії) та ин. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV-VI століттях, коли жадних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця – Родня. Сьогодні найпоширеішна версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племени роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов‘ян.
Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття. Таким чином, давня Київська та Чернигівська історія Криму тривала щонайменше два століття, тобто більше, ніж, нещодавня російська.
Почавшись тисячу років тому, українська історія Криму триває.


Создан 03 мая 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
chornoshlychnyk@yandex.ru Locations of visitors to this page